Спонуку творчості Фрейд вбачає і в тому, що в душі митця начебто існують «незадоволені бажання». На його думку, це бажання шанолюбні або еротичні. Жадоба багатства, слави, прихильності жінок змушує людину ставати на шлях служіння мистецтву. І якщо йти за Фрейдом, то видатні діячі мистецтва, більшість яких звідала чимало життєвих тернів на шляху безкорисливого служіння високим ідеалам, постають перед нами як пожадливі особи, яких роздирають тваринні пристрасті. Зазначені стимули творчості породжують фантазію митця, яка, на думку Фрейда, становить сутність мистецького твору. Завдання митця полягає в тому, щоб, користуючись фантазією, створити «штучний світ», «сон наяву», побудувати «надхмарний замок». У статті «Поет і фантазія» Фрейд проводить паралель між митцем і дитиною, яка зайнята грою. Він стверджує, що «поет робить те ж саме, що й дитина, яка грається, він створює світ, до якого ставиться дуже серйозно, тобто вносить у нього багато захоплення; водночас він чітко відрізняє його від дійсності».
Появі особливої здатності людини – фантазії передує, за теорією Фрейда, складний шлях розвитку людської психіки. Основою психічного життя людини дослідник, як ми вже зазначали, вважає «позасвідомі душевні процеси», які виступають як первинні. Сутність їх у тому, що вони підпорядковуються дії принципу задоволення. Проте ці первинні душевні процеси, видозмінюючись і вкриваючись найрізноманітнішими нашаруваннями, починають поступово втрачати свій, у минулому єдиний, результат – задоволення. Перед людиною постає завдання повернути душевним переживанням їхню первісну форму. Спочатку робиться спроба за допомогою сну «повернути нам те, що було б подібним до первинних душевних процесів». Але трагедія, на думку вченого, полягає в тому, що «уві сні ми не дістаємо задоволення, на яке сподівалися, нас чекає розчарування. І саме те, що ми не дістаємо реального задоволення, якого бажали, а лише його галюцинацію, змушує нас відмовитися від форми задоволення шляхом галюцинації». Та, як зауважує Фрейд, відмовившись від такої форми здобування задоволення, «психічний апарат» мусить опанувати «реальні співвідношення зовнішнього світу». Це зумовлює введення «нового принципу душевної діяльності»: перед людиною постає необхідність опанувати не лише «те, що є приємним, а й те, що є дійсним, навіть якщо воно й неприємне».
Поява вторинного душевного процесу – принципу реальності «відкрила для розумової діяльності, вільної від критерію реальності та підпорядкованої винятково принципові задоволення, нову сферу – сферу фантазування, яке починається з дитячих ігор і продовжується у вигляді снів наяву, які не мають жодної опори в реальних об'єктах». На думку Фрейда, в людини з'являється нова здатність – фантазія, яка становить сутність мистецтва. Два принципи душевних процесів – принцип задоволення та принцип реальності – досягають згоди, «примирення» в мистецтві. Від роздумів про існування двох (первинних та вторинних) душевних процесів Фрейд приходить до ідеї фантазії і змальовує процес творчості таким чином: «Митець – це людина, яка спочатку відвертається від дійсності, тому що неспроможна примиритися з необхідністю відмовитися від задоволення бажань: митець відкриває простір своїм егоїстичним та шанолюбним помислам у галузі фантазії. Проте з цього світу фантазій він знаходить зворотний шлях у реальність, перетворюючи завдяки особливим здібностям свої фантазії на новий вид дійсності, який сприймається людиною як цінне відображення реальності. Таким чином, він стає справжнім героєм, королем, митцем, улюбленцем, яким він хотів стати, позбавляючись необхідності дійсного перетворення зовнішнього світу».
Література
1. Александер Ф., Селесник Ш.Человек и его душа: познаниеи врачевание от древности и до нашихдней. – М., 1995.
2. Дадун Р. Фрейд. – М., 1994.
3. Левчук Л.Т. Наш современник Зигмунд Фрейд // Академия. 1996. №2.
4. Левчук Л.Т. Психоаналіз і художня творчість. – К., 1980.
5. Руткевич A.M.От Фрейда к Хайдеггеру. – М., 1985.