Розвиток фізіології і психології праці пов’язаний також з іменами таких видатних вчених, як І. П. Павлов, М. Є. Введенський, О. О. Ухтомський, П. К. Анохін, В. М. Бехтерев, М. І. Виноградов та інші.
Так, І. П. Павлов розробив вчення про умовні рефлекси, динамічний робочий стереотип, вищу нервову діяльність та її типи, дві сигнальні системи дійсності, заклавши теоретичний фундамент фізіології і психології праці.
М. Є. Введенський обгрунтував явища функціональної рухливості (лабільності) і парабіозу, які мають важливе значення для розуміння механізмів засвоєння ритму та розвитку втоми.
О. О. Ухтомський розробив вчення про домінанту, яка визначає спрямованість поведінки, думки та діяльності людини, є фізіологічною основою уваги й мислення.
П. К. Анохін, розвиваючи рефлекторну теорію І. П. Павлова, розробив вчення про функціональну систему, яка реалізує мету діяльності, що набирає вигляду моделі, образу.
М. І. Виноградов досліджував фізіологічні основи трудових процесів, зокрема вивчав функціональні зрушення в роботі фізіологічних систем організму працівника, взаємозв’язок і взаємозалежність між вправою і втомою.
З ім’ям Бехтерева пов’язані дослідження індивідуальної і колективної психіки людей, обгрунтування впливу соціальної психіки на поведінку людей і відносини між ними. В організованому ним 1918 року в Петрограді Інституті вивчення мозку і психічної діяльності в лабораторії праці експериментально вивчався вплив праці на особистість та її нервово-психічний стан, досліджувався взаємозв’язок між професійною придатністю і продуктивністю праці людини. Ним разом із співробітниками був розроблений проект створення ергологічного інституту для комплексного вивчення трудової діяльності. Розвиваючи ці ідеї, В. М. М’ясищев запропонував створити наукову дисципліну — ергологію, тобто вчення про працю людини.
У 1920 році було організовано Центральний інститут праці (Москва), де розроблялися проблеми раціоналізації трудової діяльності і прийомів навчання з урахуванням біологічних і психологічних особливостей людини.
Суттєвий внесок у розвиток фізіології праці зробили такі вчені-психофізіологи, як М. О. Бернштейн, К. Х. Кекчеєв, В. В. Єфімов, К. М. Корнілов, О. А. Єрманський. Зокрема, О. А. Єрманський висунув теорію «фізіологічного оптимуму», яка підтверджується сучасними дослідженнями, а М. О. Бернштейн вивчав закономірності використання рухового апарату людини з позицій біомеханіки.
У 1921 році було організовано Всеукраїнський інститут праці, в якому великого значення надавали проблемам психофізіології праці, професійного відбору та наукової організації праці у вузах. На великих підприємствах промисловості і транспорту створювалися психофізіологічні та психотехнічні лабораторії, головним завданням яких був професійний відбір, а також вивчення виробничої втоми. Переважно досліджували важку працю та її вплив на обмін речовин, функції дихання й кровообігу робітників. Питання оптимізації та нормування розумової праці не розроблялися. Психотехнічний період тривав до середини 30-х років минулого століття.
Помітний внесок у розвиток психотехніки у 20—30-х роках зробили І. М. Шпільрейн, С. Г. Гелерштейн, М. В. Петровський та ін.
Із середини 30-х і до початку 50-х років дослідження в галузі фізіології і психології праці не виходили за межі лабораторій і не застосовувалися на виробництві. Певним поштовхом до розвитку цих досліджень стали Перша всесоюзна конференція з питань фізіології праці (1953 р.) та Всесоюзна нарада з питань психології праці (1957 р.), під час яких було намічено нові напрямки розробки питань фізіології і психології праці.
Протягом 60—70-х років вивчення проблем фізіології і психології праці стає органічною складовою роботи з наукової організації праці. У цей період значно розширилися дослідження відповідних питань в інститутах гігієни праці і професійних захворювань, інститутах психології, педагогіки, різних відомчих наукових установах. Значний внесок у розвиток фізіології праці зробили С. О. Косилов, З. М. Золіна, В. В. Розенблат, С. М. Горшков, М. А. Грицевський, Ю. В. Мойкін, Л. А. Леонова, В. І. Медведєв та інші.
Розвиток психології праці пов’язується з іменами таких вчених-психологів, як Б. Г. Ананьєв, М. Ф. Добринін, Є. О. Климов, Г. С. Костюк, М. Д. Левітов, О. М. Леонтьєв, Є. О. Мілерян, К. К. Платонов, С. Л. Рубінштейн, Д. М. Узнадзе.
Основи інженерної психології, що розглядається як частина психології праці, заклали Б. Ф. Ломов, Б. О. Душков, В. П. Зінченко, В. М. Муніпов, В. Ф. Венда, Г. К. Середа.
В Україні проблеми фізіології та гігієни праці досліджують Київський інститут медицини праці АМН України, Український науково-дослідний інститут промислової медицини, Харківський науково-дослідний інститут гігієни праці і профзахворювань, Донецький науково-дослідний інститут медико-екологічних проблем Донбасу та вугільної промисловості. Такі вчені, як Ю. І. Кундієв, О. О. Навакатикян, Г. Т. Чукмасова та інші досліджують теоретичні і практичні проблеми фізіології і гігієни операторської та розумової праці, вплив факторів виробничого середовища на працездатність і втому працівників тощо. Питання охорони і безпеки праці перебувають у віданні Національного науково-дослідного інституту охорони праці.
2. Основна проблематика психології праці
Для розуміння суті сучасної психології праці поважно виділити предмет даної науки, тобто те, що вивчає і намагається перетворити психолог праці. При цьому відразу ж виникає низка запитань. Як співвідноситься предмет психології праці з предметом психології взагалі? Як співвідносяться предмети різних складових психології праці: інженерній психології, психології управління, профорієнтації (професійного самовизначення) і тому подібне з предметом власне психології праці? Дані проблемні питання пов'язані з іншою невирішеною в психології проблемою: що є предмет психології взагалі?
При відповіді на це питання краще скористатися відомим принципом: "Чим складніше дана проблема, тим простіше слід її осмислювати". (Оскільки зайва (часто декоративна) серйозність ще більше ускладнює питання і робить його майже нерозв'язним, хоча і створює ілюзію "серйозної" розмови.) Наприклад, можна було б запитати себе: "Чим принципово відрізняється людина (як носій психіки) від явно неживого предмету (від дошки, столу і тому подібне)?" Можлива відповідь: на будь-яку нашу конкретну дію неживий предмет реагує практично однаково, тоді як людина здатна на непередбачувану реакцію. Людина часто навіть сам не знає, як він відреагує на ті або інші дії, як поведеться в тих або інших ситуаціях, а ось стіл точно "знає", як треба себе вести. Якщо ж стіл (як неживий об'єкт) раптом відреагує інакше, то це буде сприйнято як справжнє диво. Оскільки навіть людина не завжди знає, як він поведеться в певних ситуаціях, то це заставляє його постійно роздумувати про свою можливу поведінку, тобто здійснювати те, що називається "рефлексією", роздумом про свою власну діяльність. При цьому сама рефлексія визначається як "специфічна людська здатність, яка дозволяє йому зробити свої думки, емоційні стани, свої дії і стосунки, взагалі всього себе предметом спеціального розгляду (аналізу і оцінки) і практичного перетворення (аж до самопожертвування в ім'я високих цілей і смерті "за други своя")".
Останніми роками в психології знов помітно підвищення інтересу до теми "субъектности", "суб'єктивності" (Петровський, 1996; Слободчиков, Ісаєв, 1995; Татенко, 1996 і ін.). Навіть сам предмет психології все більше зв'язується з "суб'єктністю". Наголошується навіть деяка зміна парадигми в напрямі "від психіки суб'єкта - до суб'єкта психіки" (Татенко, 1996. С. 12). Як відзначають В.І. Слободчиков і Е.І. Ісаєв, саме феномен рефлексії є "центральним феномен людської суб'єктивності".
Головне, що об'єднує всі психологічні науки - це психічна діяльність людини, яка характеризується, перш за все, своїй суб'єктності, і саме цим людина відрізняється від столу, від дерева, від простіших істот...
Сама суб'єктність при цьому розуміється як:
- готовність виконувати певні дії по-своєму, поступати незаплановано, а у ряді випадків, і непередбачувано, спонтанно;
- готовність до рефлексії своєї діяльності (готовність до усвідомлення своєї спонтанності).
Таким чином, предмет психології праці - це суб'єкт праці, тобто працівник, здібний до спонтанності і рефлексії своєї спонтанності в умовах виробничої діяльності.
Але якщо ми приймаємо таке розуміння предмету психології праці, то відразу ж стикаємося з етичним парадоксом предмету психології праці, яку можна було б сформулювати таким чином: чим більше ми вивчаємо суб'єкта праці (його принципову можливість до спонтанності і рефлексивності), тим більшою мірою ми позбавляємо людину його суб'єктності. Можна виразитися ще різкіше і образно: чим більше ми вивчаємо (пізнаємо) суб'єкта, тим більшою мірою ми позбавляємо його психіки, тобто перетворюємо на легко передбачений в своїх діях "стіл", "стілець", робимо з нього безмозку "худобину", якою абсолютно не потрібна якась там "рефлексія", оскільки все за нього і так вже вирішує психолог або керівник, що користується результатами досліджень і рекомендаціями психолога про те, як "працювати з персоналом". Реальна картина така, що багато керівників і "замовники" лише і чекають від психолога таких рекомендацій, за допомогою яких було б легко управляти працівниками, передбачати будь-які їх реакції на ті або інші дії начальства. Але це створює "прекрасну" основу для маніпуляції, хоча відомо, що саме маніпуляція свідомістю іншої людини - є найстрашніший "гріх".