Автор справедливо підкреслює, що етичні уявлення і поведінка людей можуть розходитися. З етичної точки зору, деякі вчинки (обман, безвідповідальність, безпринципність) є моральними. Суб'єкт може порушувати моральні норми, не розуміючи, в чому полягає його моральний борг перед людьми, при цьому часто підшукуючи переконливі, на його думку, психологічні виправдання свого вчинку. Такий моральний вчинок, як затверджує В.В. Знаків, неправомірно вважати етичним; про останній може йти мова тільки в тому випадку, якщо людина усвідомлює провину і розкаюється за скоєне ним.
Психологічним регулятором пошуку сенсу етичних проблем у людини є совість або «вторинна рефлексія» – фундаментальна якість етичної самосвідомості особи. Вона характеризує здатність людини самостійно формулювати етичні обов'язки, вимагати від себе їх виконання, давати оцінку своїм вчинкам. «Тому, самосвідомість в етичному аспекті – це не свідомість власної значущості, а свідомість власної відповідальності. Для нього характерніший стан провини, чим стан достатку, задоволеності [2, c. 75].
А.А. Андрушкевіч, досліджуючи першопричини духовно-етичного здоров'я, пише: «Духовність виражає, перш за все, етичні, справедливі початки суспільного життя, свободу думки, моральні норми поведінки в суспільстві, примат добра над злом» (Андрушкевіч, 2001, с. 5). Вона виступає як компонент світогляду людини, фрагмент його знання. Під духовністю людини розуміється його здатність розрізняти і вибирати дійсні етичні цінності і підпорядковувати їм свої вчинки, поведінку, спосіб життя.
Представляє інтерес розуміння автором духовності як реалізації свободи волі, що утілює в собі сутнісну якість людини. Підкреслюється, що духовність людини найяскравіше виявляється у виборі ідеальних етичних цінностей. Вибір же дійсних цінностей і способи включення їх в процеси регуляції поведінки і діяльності людини приводяться в дію людською волею. Звідси робиться вивід, що кожній людині на його шляху отримання духовності необхідний власний досвід випробування не тільки позитивних, але і помилкових цінностей, щоб потім на основі їх порівняння пізнавати і вибирати тільки дійсні етичні цінності і керуватися ними в своїй життєдіяльності.
Отже, управління волею, вирощення її, напрям на вибір цінностей, підпорядкування ним свого способу життя в сукупності утворюють комплекс духовних здібностей людини.
В зв'язку з цим актуальним представляється твердження, що чим вище рівень життя людей і, відповідно, різноманітніше цінності, що надаються людині навколишнім соціальним середовищем, тим складніше стає їх оцінка і вибір, а, значить, – тривалішим і хворобливішим процес усвідомлення людиною потреби в духовно-етичному зростанні. Ці ідеї перекликаються з думкою В. Франкла про необхідність життєвих труднощів, «потреби» для активізації духовного життя людини [12, c. 97].
Духовно-етична суть людини проявляє себе в «плотський-інформаційно-вольовій» сфері особи. Як відзначає А.А. Андрушкевіч, духовність – джерело активності людини, умова зростання і ускладнення його психічного миру, внутрішня детерминанта дій і вчинків людини, способу його життя, в цілому. Вона визначає спрямованість особі, сприяє її порятунку від аморального, згубного шляху, збереженню фізичного і психічного здоров'я, виживанню людини в соціальному середовищі, а в макромасштабі – поступальному розвитку суспільства і всього людства.
У психологічному плані духовно-етична сфера особи включає наступну сукупність явищ:
– совість (внутрішній суддя, що оцінює моральність відчуттів, думок, бажань, вчинків, поведінки і способу життя людини);
– самооцінка (сприяє зміні спрямованості особі і відповідно до цього – поведінки і способу життя);
– воля (породжує спочатку відчуття, потім, через усвідомлення потреби, дає початок думки, бажанню і далі – вчинку, поведінці і способу життя).
Духовно-етичний розвиток і вдосконалення особи визначається автором як процес формування нових ціннісних орієнтацій етичного плану, головна з яких – віра в Бога.
Апелюючи до поняття божественного як вищій цінності і сенсу, А.А. Андрушкевіч вибудовує наступний логічний ланцюг:
а) бути етичним – означає жити по совісті;
б) жити по совісті може істинно віруюча людина, що визнає Бога не тільки як реальність, але і що встановлює з ним персональні взаємини;
в) людина може знати Бога і жити по совісті, тобто бути духовно-етичним;
г) духовно-етичне відродження людини здійснює Бог, і цей процес починається з персонального усвідомленого вибору людини: моральності навчити не можна (наприклад, знання етики ще не робить людини етичною);
д) благонадійність людини як потенційного і реального суб'єкта на всіх рівнях його буття (особовому, цивільному і професійному) виникає лише в тому випадку, якщо він характеризується духовно-етичною зрілістю, керується в своїх діях вчинках власною совістю, усвідомлює вищий сенс – сенс Бога.
Согласно Л.Н. Антілогової, ядром етичної свідомості є етичні переконання і цінності, ціннісні орієнтації, змістом – етичні якості і здібності, етичні потреби і мотиви (спрямованість, значущість, активність, знаковость, установка, вольові властивості, рефлексія) (Антилігва, 1999).
Автор стверджує, що всі властивості змістовної частини етичної свідомості тісно переплітаються один з одним, породжує один одного, і впливаючи один на одного, але при цьому будь-яке з них, виникнувши, не втрачає своєї якісної характеристики, не редукується і не «переливається» в іншу властивість. Спрямованість особі визначається, крім етичних переконань, етичних цінностей і ціннісних орієнтацій, етичними потребами і мотивами. Дії і відносини індивіда набувають для нього певної етичної значущості або особового сенсу. Вчинки і дії людини супроводжуються, як правило, переживаннями (етичними відчуттями і емоціями).
Та ж динаміка простежується Л.Н. Антілогової щодо функцій психічного. Вона відзначає, що регулятивна функція, будучи такою, що веде, взаємозв'язана з орієнтуючою, яка, направляючи поведінку людини відповідно до вимог моралі, в той же час допомагає йому визначитися (зорієнтуватися) в світі моральних цінностей, здійснити правильний моральний вибір. Взаємозв'язок орієнтуючей і що мотивує функцій виявляється в тому, що етичні цінності виступають не тільки орієнтирами поведінки людини, але і стають мотивами його вчинків і дій. Взаємодія мотиваційної і імперативно-оцінної функцій полягає в тому, що, з одного боку, мотив виступає спонукачем (імперативом) вчинків людини, а, з іншою, оцінка останніх припускає облік лежачих в їх основі мотивів. Взаємозв'язок імперативно-оцінної і комунікативної функцій полягає у включенні комунікативного процесу в імперативно-оцінний механізм і виробленні стратегії поведінки особи [10, c. 112].
У свою чергу, комунікативна функція пов'язана з когнітивною, оскільки обмін інформацією індивідів в процесі спілкування сприяє збагаченню їх пізнавальних процесів, зокрема, в області моралі. Разом з тим наявність у людини глибоких етичних знань робить позитивний вплив на спілкування, що свідчить про існування, як прямої, так і зворотної дії даних функцій. Когнітивна функція взаємодіє з прогностичною або цільомоделюючей функцією, зв'язок з якою здійснюється за допомогою таких змістовних компонентів етичної свідомості, як етичні потреби і мотиви.
У роботі А.Я. Канапацкого духовність визначається як сутнісна межа людини, що зумовлює його буття і що затверджує людину в його «онтологічній істинності» (Канапацкий, 2004, с. 40).
Узагальнюючи представлені в психологічній літературі визначення духовності, автор характеризує її як складно організаційну, цілісну, таку, що саморозвивається і відкриту систему, представлену соціально-психологічними утвореннями, соціальною активністю, здібностями і потребами, душевними і інтелектуальними станами, орієнтацією на рішення смислових проблем, прагненням до вищого ідеалу і сфери трансцедентального.
Згідно думці Канапацкого, духовні властивості особи зв'язані, як з свідомістю, так і з несвідомою сферою. Так, совість і любов як аксилати, що змістовно входять в тезаурас індивідуалізованих цінностей духовності, кореняться в інтуїтивних глибинах несвідомого, а не у сфері розсудливо-раціонального. Духовність – це стійке, по суті, рухомо-динамічне, по характеру, і нелінійне, по системній організації ієрархічного взаємовпливу і зв'язків всіх елементів духовної реальності, ідеально-смислова освіта, здатна справляти в людині особові враження і перетворення.
Духовне життя регулюється образом етичного абсолюту; це живе, діяльне життя, що характеризується прагненням стати цим абсолютом, і що не досягає цієї мети внаслідок того, що це прагнення за своєю суттю нескінченно.
Теоретична модель онтологічної системно-структурної організації духовності людини представляється А.Я. Канапацким у вигляді сполучення субстанції духовності з її проявами, де дух як субстанція, що є підставою, ядром духовності і її внутрішньою енергією, екзистенцирує на метафізичній вертикалі, імплицируя ієрархічні рівні духовного розвитку його носія – людину.
Н.В. Марьясова розглядає духовність як систему відносин людини до світу і себе в світі, тобто як певну програму поведінки, що є складовою частиною цілісної особи, що самоактуализирующейся, виявляється у вигляді певного світовідношенняі визначає пріоритет вищих духовних цінностей над вітальними (Марьясова, 2004, с. 3).
Кажучи про духовність, вона виділяє, перш за все, етичний лад особи, її здатність керуватися в своїй поведінці вищими цінностями соціального, суспільного життя, слідувати ідеалам істини, краси, добра. Відповідно моральність оцінюється як одне з вимірювань духовності людини.
Павлов В.Е., Стукан В.Л, Святовская Л.Б., Терлецкий С.К., кажучи про критерії визначення моральності, відзначають, що вона знаходиться в межах між розумним егоїзмом і розумним альтруїзмом. Поняття моральності як системи норм, що мають демографічні відмінності і змінних в часі, охоплює різні області людських відносин і поведінки (Павлов, Стукан, Святовськая, Терлецкий, 1995, с. 245).