Ще одну концепцію субстанції розробляє відомий вчений-енциклопедист, один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII - качану XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646-1716) Свою плюралістичну концепцію субстанції він розкриває у працях: "Міркування про метафізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Теодицея" (1710), "Монадологія" (1714).
Центром філософії Г. Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції - монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанціймонад безкінечна кількість, сморід є носіями сили та активності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія (у філософії XVII ст.) - пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності Монади вічні, сморід не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромінювань божества". Монади є індивідуальними і неповторними, незалежними одна від одної, сморід не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в "живе дзеркало Всесвіту. Всі монади об' єднані Всемудрим Творцем. Кожна монада є певним "світом у собі" і в тій же година відображає і містить у собі увесь світовий порядок. Єдине відношення, яку існує між монадами - це гармонія. Завдяки внутрішній активній діяльності кожна монада зберігає свою самобутність, індивідуальність у світі мінливих явищ, має власну якісну визначеність і в тій же година, завдяки наперед установленій гармонії, органічно поєднана з універсумом, має своє місце в ньому.
Лейбніц розрізняє три відіа монад, поклад від їхньої досконалості, запрограмованої Богом: 1) найнижчі, що характеризуються "перцепцією", тобто пасивною здатністю до сприйняття; 2) монадидуші, умовах XVIII ст. географічний детермінізм Монтеск' є був, незважаючи на усю свою обмеженість, значним досягненням соціальнофілософської думання на шляху вироблення альтернативних теологічним поглядів на розвиток суспільства. Визнання такої суттєвої умови матеріального життя суспільства, як географічне середовище, було важливим кроком вперед у порівнянні з апеляціями до абстрактної "Людської природи" філософів XVII ст. Монтеск' є, характеризуючи психологічні особливості людської природи, починає розглядати її як таку, що сформувалася під впливом умів життя людей у певному природному середовищі, а якоюсь мірою навіть характеру їхньої трудової діяльності.[6,66-67].
Одним з найзначніших досягнень Монтеск' є була ідея співвідношення законів суспільного розвитку та природного середовища, врахування кліматичних умів, характеру грунту, площі, способу життя народів, що визначають не тільки "дух законів", а й державне правління. Він розрізняє три відіа державного правління : республіканське, монархічне та деспотичне. Монтеск' є висуває плідну установку: зрозуміти суспільство як певну цілісність і відмовитись від поверхового погляду на нього як на механічний агрегат індивідів та інститутів. Він характеризує соціальну цілісність через поняття "загального духу народів" як результату дії "багатьох розмов", що "управляють людьми": клімату, релігії, законів, принципів правління, прикладів минулого, звичаїв, традицій і т.д. Центральним елементом "загального духу народів" Монтеск' є вважав специфічні "Людські пристрасті", що спонукають людей діяти так, щоб суспільство та його структура мали стійке існування. У республіці таким центром є доброчесність як діяльна любов до вітчизни та рівності; у монархії - честь, як вигідні для правителя забобони окремих осіб та суспільних груп і станів; у деспотії - страх. Монтеск' є при цьому підкреслює, що республіки занепадають при послабленні в них доброчесності, монархії - честі, а деспотії - страху. Для шкірного способу правління шкідливим є також залучення до нього чужорідних принципів та спонукань до дії.
Отже, Монтеск' є поставивши і досліджував важливу проблему політичної значимості соціальнопсихологічних рис народів, проте роль цих рис ним занадто абсолютизувалась. Правда, ця абсолютизація зумовлена у Монтеск' є прагненням виявити об' єктивні детермінанти психології різних народів та властивих для них "Способів правління". Ці детермінанти, на його думання, походять від географічного середовища, це перш за усе клімат, грунт, рельєф місцевості і величина території. Перші два детермінують спосіб правління через вплив на формування психології народів, решта ж через вплив на організацію діяльності людей. Незаперечною заслугою Монтеск' є є також детальна розробка локківської ідеї поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Лише за умови такого поділу, на його думання, можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити ті, до чого не зобів' язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє.
Ще одну концепцію атеїстичної філософії просвітництва розробляє Вольтер ФрансуаМарі Аруе (1694-1779), головні ідеї якого викладені у працях: "Філософські листи" (1734), "Метафізичний трактат" (1734), "Роздуми про людину" (1737), "Філософський словник" (1764), "Філософія історії" (1765), "Досвід про звичаї та дух народів" (1769).
Матеріалістичний напрямок філософії Просвітництва представлень насамперед французьким матеріалізмом XVIII ст., що у своїх концепціях обстоює ідеї просвітництва, гуманізму, наголошує на пізнанні природи як головному засобі утвердження гуманізму в суспільному житті, прогресу розуму, прогресу моральності, свободи і реалізації Царства Розуму та самоутвердження людини.
Одним з визначних представників цього напрямку був Жюль'єн Офре де Ламетрі (1709-1751), який оголосив матеріалізм єдино правильним філософським напрямком, ворожимо спіритуалізму (читай ідеалізму) та релігії. Свої ідеї він розкриває у працях: "Трактат про душу" (1745), "Людинамашина" (1747), "АнтиСенека, або роздуми про щастя". Ламетрі намагається поєднати досягнення емпіризму та раціоналізму XVII ст., вирішити основні суперечності цих протилежних методологій наукового пізнання. Він підкреслює, що пізнання починається з чуттєвого сприймання, продовжується його подальшим досвідноекспериментальним дослідженням і завершується раціональним узагальненням дослідних даних. Ламетрі вважав, що розум є надійним керівником у пошуках істини, коли спирається на дані чуттєвого досвіду та перевіряється ним.
Деремо кроком філософських досліджень Ламетрі було створення матеріалістичного вчення про душу людини. Він оголосив здатність відчувати одним з атрибутів матерії, її невід'ємною властивістю. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок необхідна, але не достатня передумова людської свідомості. Щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних проявах, необхідне виховання та спілкування з іншими людьми.[7,80].
Хоч одна з основних праць Ламетрі має назву "Людинамашина", однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від мехаінзмів. Людина, підкреслює він, - це, поперше, особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло; подрузі, це машина, яка сама собі заводити, органічно, шляхом надходження у дах "хілусу" - харчового соку, утвореного при перетравлюванні людським організмом їжі. Ламетрі вислювлює думання про хімічний характер процесу перетворення "хілусу" в енергію, яка вже потім механічно оживляє мускули і серце. Потретє, на відміну від годинникового механізму, який постійно фігурує у філософії Нового годині як образ ідеально відрегульованої самодіючої машини і з яким Ламетрі порівнює людське тіло, останнє продовжує функціонувати і після серйозних пошкоджень, навіть після втрати деяких органів. Ламетрі деремо у філософії Нового годині будував свої філософські узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень. Визначним досягненням Ламетрі було також усвідомлення ним того, що походження людства неможливо пояснити лише біологічними чинниками. Він висуває положення про необхідність суспільного життя як умови формування людини та її свідомості. Ламетрі вважає, що людині від народження притаманний "природний закон", суть якого полягає в умінні розрізняти добро і зло. Найважливішим виразом "природного закону" моральності, на його думання, є почуття вдячності за добро та почуття розкаяння за зло, вчинене у відповідь на добро.
2.3 Фiлософiя Д. Дiдро
Ще одним видатним філософом матеріалістом XVIII ст. був Дені Дідро (1713-1784), основні ідеї якого викладені у працях: "Думання про тлумачення природи" (1754), трилогії " Розмова Д'Аламбера з Дідро", "СонД'Аламбера", "Продовження розмови" (1769), "Філософські принципи відносно матерії та руху" (1770). Понад двадцять років Дідро присвятив праці над "Енциклопедією" (1751-1780), яка стала одним з величних культурних звершень того годині і відіграла значну роль у розробці та поширенні просвітницького світогляду та згуртуванні просвітителів. У проспекті "Енциклопедії" Дідро проводити думання, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, вже спостерігається певний прогрес у пізнанні природи і що в майбутньому він стані ще значнішим, набуде неперервного характеру. При цьому він чітко розумів, що внаслідок безкінечності Всесвіту вичерпне пізнання природи неможливе.
Природу як об' єкт пізнання Дідро уподібнює неосяжній книзі, в якій вчені послідовно один за одним прочитують усе нові й нові сторінки, але ніхто ніколи не може розраховувати, що коли-небудь зможе перегорнути її останню сторінку. Проте ніяких конкретних між розвитку людського пізнання Дідро не ставив, будучи переконаним у можливості розгадати найскладніші "світові загадки". У теорії пізнання Дідро поєднує переваги як емпіризму, так і раціоналізму, підкреслюючи необхідність нової раціональності, яка б функціонувала в органічній єдності з чуттєвим пізнанням, визначаючи суть філософської методології як перевірку розуму розумом, контроль розумом та експериментом чуттєвого пізнання, відображення чуттєвим досвідом природи. На думання Дідро, по-справжньому адекватно тлумачити природу може лише мислитель, який органічно поєднає "раціональну" філософію з "експериментальною", що практично означало філософське осмислення природничо-наукового матеріалу.[8,134].