Смекни!
smekni.com

Девіантна поведінка молоді (стр. 2 из 8)

1.1 Прогресивні соціологи та психологи про найважливіші причини відхилень у моральному розвитку особистості

Видатні педагоги С.Т. Шацький, В.М. Сорока-Росинський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський та інші внесли значний вклад у справу всебічного розвитку особистості. Вони не припускали думки, що виховання безсиле виправити деякі відхилення від норми моральності й поведінки окремих підлітків; виступали проти реакційної ідеї дефективності дітей, згідно з якою велика кількість учнів зачислялася до категорії невиправних, приречених, непотрібних суспільству.

Неспроможність ідеї дефективності переконливо доводить своєю практикою В.М. Сорока-Росинський, досвід якого прекрасно описаний в книзі "Республіка ШКІД" Л. Пантелєєвим, а також у працях С.Т. Щацького, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського [4, 8].

С.Т. Шацький під впливом Н.К. Крупської уточнює розуміння змісту дитячого життя, що складається з фізичного розвитку дитини, матеріальної і розумової праці, гри, мистецтва, соціальної діяльності. В кожній з цих галузей він разом з учителями вивчає умови життя, звички і знання всіх вікових груп, визначає, що має робити школа, щоб внести нове, корисне в діяльності дітей, зробити їх життя здоровим, змістовним, цікавим.

Стимулом до навчання, як твердив С.Т. Шацький, є суспільне корисна праця школярів, бо для її успішного виконання потрібні певні знання та вміння. Ось чому він закликав учителів всемірно розвивати у дітей інтерес до навчання, до оволодіння знаннями і практичними навичками, вважав за необхідне, щоб школа своєчасно довела до свідомості дітей мету навчання, щоб вони знали, для чого навчаються мови, лічби, грають, вивчають природу, суспільство.

У практичній діяльності С.Т. Шацький відзначався оптимізмом, елементи якого мали яскравий вияв у максимальному розширенні прав учнівського самоврядування, в заохоченні дітей до творчості, в системі організації естетичного виховання, що породжує радість спілкування з природою та мистецтвом. Педагогічний оптимізм, проектування позитивного розвитку дитячого колективу і кожного вихованця, на його думку, необхідні при вихованні, самовихованні і перевихованні.

Наукове розуміння природи виникнення явища важковиховуваності розвинули в своїх працях Л.С. Виготський, П.П. Блонський, де представлено наукові узагальнення з проблем педагогічної занедбаності. Так, П.П. Блонський в книзі "Важкі школярі", вказуючи на необхідність у педагогічній роботі з ними враховувати вік та рівень занедбаності, перестерігає педагогів, що не можна всі причини відхилень у поведінці відносити до спадковості і патології дитини, слід враховувати також умови, в яких виникає хвороба-соціальна спадковість, Л.С. Виготський цю саму думку висловив у таких словах: "Своєрідність важкої дитини складається в процесі розвитку, а не дана одвічно в її первинних дефектах" [7, 253].

Як ніхто інший, багато корисного для вирішення проблеми важковиховуваності зробив А.С. Макаренко, який твердив, якщо дитина стає хуліганом, то в цьому винувата не вона, а педагогічні методи. Якщо дитина хороша-цим вона також зобов'язана своєму вихователю. Немає дітей-правопорушників від природи, а є діти, що потрапили у складне становище. Будь-яка нормальна дитина, що опинилась на вулиці, без допомоги суспільства, колективу, друзів, без досвіду, з розшарпаними нервами, без перспективи, буде себе поводити так, як діти-правопорушники.

А.С. Макаренко ідеї дефективності дітей протиставляв вчення про необмежену могутність вихованняв умовах нашої дійсності. В "Книзі для батьків" він зазначав, що сповідає безмежну, безшабашну, безоглядну впевненість у необмежених можливостях виховної роботи. Він підкреслював, що не знає жодного випадку, коли б повноцінний характер виник поза здоровими виховними обставинами або, навпаки, коли зіпсований характер вийшов би, незважаючи на правильну виховну роботу. З урахуванням свого досвіду, теоретичних даних він робить висновок, що у нас не може бути ніяких дитячих катастроф, невдач, навіть найменших [4, 11].

Ефективно виховувати і перевиховувати важких підлітків, на його думку, можна лише в колективі. Фундаментом макаренківської теорії виховуючого колективу є вчення про розвиток особистості. Теорія дитячого колективу характеризується сукупністю суворо визначених і взаємообумовлених основних положень. Ці положення, з одного боку, відбивають суттєві особливості дитячого колективу як складової частини суспільства, а з іншого, - поєднують принципи організації та діяльності дитячого колективу. Призначення колективу, за Макаренком, - це створення умов для всебічного розвитку кожної індивідуальності, для виховання справжніх колективістів.

Вихідною передумовою для організації дитячого колективу Макаренко вважав наявність соціальне корисної діяльності. Умова успішної діяльності - правильна її організація, продумана структура, дієздатні органи колективу. Продумана структура і дієздатність органів сприяють формуванню системи визначення внутрішньоколективних відношень - взаєморозуміння, взаємної вимогливості, взаємодопомоги, відповідальності, солідарності, змагання, товариськості та дружби.

Ідеальним первинним колективом він вважав той, який відчуває свою єдність, спаяність, усвідомлюючи, що це - не компанія друзів, а явище соціального порядку, організація, що має обов'язки, відповідальність [7, 221].

А.С. Макаренко зазначав, що колектив, як і кожний його член, завжди повинен мати перспективу, ознаку життєздатності - безперервне просування вперед. Дитячий колектив виховує своїх членів лише тоді, коли він у навчанні, в праці реально просувається до поставленої мети, коли все його життя пронизане почуттям завтрашньої радості, що буде загострювати думки, відкривати "таємницю" насолоди працею і творчістю, боротьбою та подоланням труднощів, загартовувати волю і характер. Вона здатна зробити ледачого працелюбним, боязкого - сміливим, того, що коливається - впевненим, безтурботного - відповідальним.

У згуртованому дитячому колективі жоден з вихованців, яким би він не був малим, слабким, новим, не може бути беззахисним, відокремленим. У такому колективі діє міцний закон: ніхто не тільки не має права, а й не має можливості безкарно знущатися або робити насильство над найслабкішими членами колективу.

Підводячи підсумки думкам про роль колективу у вихованні підлітка, А.С. Макаренко зазначав, що виховання особистості в колективі неможливе без вимог, наказів, підпорядкування, воно неможливе і без інших компонентів впливу на свідомість-і почуття дітей, але ці впливи повинні бути пройняті любов'ю, довірою, якомога більшими вимогливістю до людини і повагою до неї. Повага і вимогливість - двоєдиний діалектичний принцип колективного виховання важкої дитини.

Проблему важковиховуваності успішно вирішував і В.О. Сухомлинський. Немає такої дитини, твердив він, яка б при певних умовах виховання не могла б стати людиною освіченою, працелюбною, високо моральною. Він вважав, що всі без винятку діти, які не мають патологічних відхилень у розумовому розвитку, можуть успішно оволодіти середньою освітою.

В.О. Сухомлинський розробив систему піклування про дитяче здоров'я, що передбачає правильний режим, повноцінне харчування, фізичне загартування. Головне у правильному режимі - чергування праці та відпочинку, неспання і сну.

На основі багаторічного досвіду він установив, що чимало дітей приходять до школи з травмованою психікою, і це вкрай негативно позначається на їхній поведінці. Незадовільний стан здоров'я, травмовану психіку, важковиховуваність дітей В.О. Сухомлинський пов'язував з недоліками сімейного виховання. Вивчивши понад дві тисячі сімей, де діти мали негативний. вплив батьків, він дійшов до висновку, що важка дитина - це результат вад батьків, сімейного життя, це квітка, що розквітла в атмосфері безсердечності, неправди, обдурювання, неробства, презирства до людей, зневаги до громадського обов'язку. Цьому слід протиставити світлу, життєрадісну силу, що здатна вплинути на дану дитину.

В.О. Сухомлинський вважав, що багато батьків беруть шлюб непідготовленими до народження і виховання дітей, тому так легко віддають їх у школи-інтернати, спеціальні школи. Діти відчувають, що вони не потрібні батькам і переживають це як страшну трагедію. Навчати і виховувати таких дітей в школі дуже важко. Настав час, твердив він, коли суспільство повинно суворо перевіряти моральну готовність людей до створення сім'ї [4, 12].

Перевиховання дітей, що характеризуються відхиленнями від норм у моральному розвитку та поведінці, - найскладніша справа, що потребує виключної уваги, терпіння, майстерності, душевної чуйності, теплоти. Щоб виховати важку дитину, зробити її хорошою людиною, зазначає Василь Олександрович, насамперед слід зрозуміти і відчути її горе, пережити ту небезпеку, яка може потягнути дитину в прірву, а це можливо лише в атмосфері глибокої і повсякденної поваги до особистості. Яким би вдумливим і чуйним не був вихователь, він не зможе знайти підхід до серця важкої дитини, якщо не створений чуйний, сприйнятливий до добра і зла, чужого горя і радості дитячий колектив. Чутливий колектив є тим сприйнятливим середовищем, в якому дитина з надламаною душею знаходить для себе рідну сім'ю, турботу, підтримку.

Важливо мати на увазі, що, за В.О. Сухомлинським, почуття ворожнечі до оточуючих переходить у таких дітей в жорстокість, намагання зробити щось на зло тим, хто лише хоче здаватися добрим, а насправді поганий.

Ніколи не досягне успіху вчитель, якщо буде намагатися вплинути на учня загальними словами про добро і справедливість. Тут повинні бути конкретні дійові заходи, які повністю захопили б усі сфери інтелекту дитини, втягли б її в суспільне корисну діяльність, спиралися б на позитивні нахили дитини.