Антиглобалісти, крім висунення традиційних гасел, різко виступили проти пропозиції США розширити зону вільної торгівлі, що включає США, Канаду і Мексику, на обидва американські континенти. В нове об'єднання, за пропозицією Вашингтона, повинні ввійти всі країни Північної і Південної Америки і Карибського моря, окрім Куби, створивши таким чином найбільший загальний ринок світу.
Учасники форуму в Порту-Алегре констатували, що головними винуватцями кризи в Аргентині є США і МВФ.
Нові масові виступи учасників антиглобалістського руху відбулися в березні 2002 р. в мексиканському місті Монтеррей вчасно проведення в ньому конференцій ООН. по проблемах розвитку. Його учасники звинуватили західні країни в посилюванні бідності, особливо в країнах Азії, Африки і Латинської Америки.
Свої акції антиглобалісти здійснювали і восени 2002 р. У Флоренції (Італія) 6–9 листопаду вони провели Європейський соціальний форум, на який з'їхалися десятки тисяч учасників антиглобалістського руху із понад 100 країн світу. Італійські власті ввели на час зустрічі щось на зразок облогового положення: чинності набув спеціальний оперативний план по підтримці громадського порядку. В останній день роботи форуму в столиці Тоскани пройшла маніфестація з участю 450 тис. людина, цього разу ніяких інцидентів не відбулося. Італійські журналісти констатували, що рух антиглобалістів також врахував урок Генуї, почало пошук нових, неконфліктних форм протесту.
Під час Празького саміту НАТО 21–22 листопаду 2002 р. на вулицях чеської столиці також мали місце організовані виступи антиглобалістів, проте власті зуміли утримати ситуацію під контролем.
У більшості випадків про антиглобаліста говорять як про новий соціальний феномен. Але на самому справі ні за ідеологією, ні за складом учасників це соціальний рух не представляє собою нічого нового в порівнянні з тим, що вже існує у світовому соціальному просторі протягом десяти і більше років. Безсумнівно, що певну ідеологічну плутанину вносить визначення «антіглобалістіческій», дане цього руху.
Але пафос коштів, що намічаються – і реалізованих – для досягнення своїх цілей, різко відрізняє антиглобалістський рух від альтернативних рухів XIX і XX століть. Найбільш очевидні з них:
Минулого «Руху докорінного оновлення» припускали наявність єдиної позитивної ідеології, гегемонії одного класу, єдиної об'єднує у всесвітньому масштабі організації, єдиного керівництва (суто централізованого або демократичного), чітко окреслених кордонів. У різній мірі це відносилося до всім трьом Інтернаціоналом, до міжнародного комуністичного (і троцькістсько) та й соціал-демократичного руху другої половини XX століття; у дещо іншій формі – до наднаціональним визвольним рухом Третього світу. Антиглобалістському ж руху, навпаки, властиві принципова розмитість кордонів, «Девертікалізація» і децентралізація, відсутність керівних органів, ієрархії, обов'язковості, уніфікації. Місце піраміди (або конуса) займає мережа: безліч різнотипних рухів, створених на різних «підставах» і не пов'язаних ніякої дисципліною – ні ідеологічної, ні політичної, ні організаційної. Єдине, що їх об'єднує постійно – це неприйняття нинішнього положення речей, принципи примату дії і внутрішньої демократії, а також Інтернет; спорадично – акції протесту; зрідка – Форуми.
Таке поєднання і контраст наступності/заперечення прямо і тісно пов'язані з двома корінними відзнаками антиглобалістського руху від «альтернатівоносцев» XIX і XX ст. Одне з них – принципова відношення до Держави, колишньому для абсолютної більшості антісістемних сил минулого спочатку головним знаряддям, засобом побудови «нового світу», а потім реальною метою їхньої боротьби та існування (винятком з цієї норми були (і залишаються) анархісти). Справді, саме завоювання і дії централізованої політичної влади (або участь у ній) завжди були для носіїв альтернативи/іноваріантності розвитку магістральним шляхом дії, raison d'etre їх існування. У комуністів, революційних націоналістів і антіімперіалістов володіння державною владою, по суті, замінювало програмні цілі, у соціал-демократів – виправдовувало постійну ревізію або відмова від них. Навпаки, оголошеної або стратегічною метою антиглобалістського руху (але поки що ні в якому разі не самоціллю) є «Завоювання суспільства», завоювання гегемонії в цьому суспільстві. [10]
Антиглобалісти самі неодноразово заявляли, що вони не проти глобалізації, і в першу чергу її благ, пов'язаних з розвитком систем комунікації. Однак вони – «за іншу глобалізацію», таку, що забезпечує вільний доступ на ринки товарів і послуг, але заперечує принцип ринкової конкуренції.
Альтерглобалізм це перш за все опір імперіалізму, який примусово нав'язує всьому світу «неоліберальний економічний порядок», примушуючи всіх оплачувати витрати цивілізації. Опір цьому носить неминучий інтернаціональний політичний характер. Протест альтерглобалістів направлений проти корпорацій і держав (але не народів), оскільки вони зв'язані між собою.
Принциповими особливостями руху є:
Неієрархічні принципи взаємодії між собою, антипартійність, антибюрократизм, антиавторитаризм.
Заперечення ідеологічної монополії, свобода дискусії, підкреслена антиортодоксальність. «В світі повинне знайтися місце для множини логік так само, як перед людством стоїть безліч цілей» – одна з основних ідей руху.
Орієнтація на позапарламентські методи боротьби, опора на альтернативні державі структури суспільства (соціальні форуми, автономні культурні центри, мережі взаємодопомоги, земляцтва, сквоти тощо).
4. Акцент на розвитку «іншої культури», нових – гуманістичних, неконкурентних взаємостосунків людини з людиною, осіб з групою, людей з природою. Екологічні, феміністські, антифашистські, панковські і т. п. ініціативи складають значну частину руху альтерглобалістів і активно впливають на етику і образ всього руху [44, с. 30].
Альтерглобалізм – це свого роду «співтовариство злиття», що має яскраво антифундаменталістський характер, хоча у принципі воно допускає участь в своїх рядах представників політичного, релігійного або гендерного фундаменталізму. Тут можна знайти троцкистів і маоїстів, націоналістично набудованих селян і студентів, яким ближче культура космополітизму, геїв і лесбіянок, представників профспілок трудящих і маргінальну братію наркоманів. Їх злиття в єдине співтовариство не продиктовано ніякою фундаментальною, оригінальною або ідентитарною відмінністю, але швидше свідомістю власної маргінальності і неповноцінності перед лицем нового глобального порядку, який вони сприймають як організований егоїстичною меншиною суіцидальний хаос.
Альтерглобалістський рух віддає перевагу карнавальним формам політичних акцій. Їх форуми проходять в обстановці випадкової і щасливої зустрічі, свята, що розхитує прийняті соціальні і політичні форми, коли кожний, незалежно від підлоги, класу, віку, національної приналежності або культури, може зав'язати товариські відносини з першим стрічним. Вони створюють «потішні» армії і власну поліцію, яка або займається запобіганням провокацій, або нападає на поліцейські кордони, що охороняють ділову атмосферу офіційних міжнародних самітів.
Форуми і інші заходи альтерглобалістів стають все більш частими і масовими. Організовуючи свої заходи з глобальним розмахом, альтерглобалісти сприяють швидкій інтернаціоналізації руху. Вони зовсім не прагнуть розбігтися по своїх «національних квартирах», але, навпаки, заявляють про свої справді глобальні амбіції.
Вже сьогодні існує цілий спектр пояснень такого феноменального успіху альтерглобалістів. Деякі бачать в ньому результат невдачі лівоцентристських політичних партій, в першу чергу – соціал-демократичних, яким не вдалося представити свою власну і дієву відповідь на витрати глобалізації. Але ідеологічний вакуум існує не тільки на лівому фланзі, але також і на правому. Адже йде на дно не утопічна ідея соціалістів про необхідність «контролю ринків» за допомогою «всесвітнього регулювання», але саме «ліберальний проект» глобалізації. Швидкому торпедуванню ліберального проекту, безумовно, сприяло обрання президентом США Дж. Буша і що послідувала за цим позиція у міжнародній політиці: ігнорування правил і регламенту міжнародних організацій (ООН, ВТО), перевага двосторонніх, а не багатобічних способів врегулювання міжнародних проблем. Зрозуміло, в цей же ряд причин можна поставити і 11 вересня, глобальну війну з тероризмом і війну в Іраку, ізраїльсько-палестинська криза і інше. Сюди ж можна віднести кабальний характер системи захисту авторських прав, в першу чергу – на програмне забезпечення і медикаменти. У принципі, перелік причин може бути нескінченним, але саме ця погана нескінченність причин виникнення альтерглобалізму говорить про те, що він представляє по своєму генезису явище системне.
Отже, глобалізація – це, бесперечно, експансія, своєрідне подолання меж між культурами, народами та державами, яке нерідко відбувається примусово, без урахуваннявірогідних руйнівних наслідків, думок і настроїв тих, кого «глобалізують». Це призвело до появи антиглобалістського та альтерглобалістського руху, що мають на меті боротьбу проти подальшої глобалізації західноєвропейського типу. Таким чином, глобалізація – не добродійність, а природно-історичний процес. Вона, розуміється як інтернаціоналізація життя на нашій планеті, рухається вперед, долаючи одні суперечності і породжувати нові, ламаючи опір одних соціальних груп і виводячи їм на зміну інші.