Смекни!
smekni.com

Вивченні розвитку культур: біологічний і психологічний напрямки (стр. 2 из 3)

Уже до першої третини XX в. "расово-антропологічна" теорія культур трансформувалася в концепцію генетичного детермінізму. Її основний зміст зводиться до того, що своєрідність культур і людини пов'язане з реалізацією генетично успадкованої програми, тобто своєрідність культур визначається спадкоємною програмою, що існує в генах тих або інших народів. Досить екзотичним варіантом цієї теорії є концепція, відповідно до якої суб'єктом розвитку є не людина, а гени, які, виконуючи свої функції й програмні установки, створили культури як форми дрейфу генів.

Біологічний підхід до вивчення культур у наступні періоди розвивався в основному у двох формах. Перша ігнорує якісна своєрідність культур, зводячи їх до біологічних закономірностей, інстинктивним, рефлекторним. Друга затверджує зворотне: у світі тварин виявляються культура й навіть культура. "Наявність" у тварин власності, структурно-ієрархічних утворень, націй і тому подібного становить основу даної форми вивчення культур.

У рамках біологічного напрямку вивчення культур ставився й досліджувався найважливіший для культурології в цілому питання співвідношення природно-біологічного й соціокультурного в суспільствах, а також співвідношення вродженого й придбаного. Була також сформульована проблема про передачу нащадкам культурних стереотипів, моделей поводження. Антропологи, що досліджували способи оволодіння культурою в різних типах суспільств, відмінювалися до пріоритету зовнішніх, що здобуваються вмінь, навичок, моделей поводження. Більш всебічно дана проблема вивчалася в етологічному підході до аналізу культур, етології людини.

Своєрідну реакцію расово-антропологічна теорія культур викликала в Африці. Після другої світової війни й звільнення в 60-х роках численних країн цього континенту тут була створена афроцентристська концепція культури (расизм навпаки), що одержав назву "негритюд". Її творець - Л.С. Сенгору (Сенегал). Він відзначає переваги й особливості африканців "як дітей природи", що безпосередньо зливаються з нею, що підкоряються ритмам, заходам, звукам. Образ африканської культури, що пов'язана з ритмічними танцями, що залежать від космічних коливань, і є прояв життєстверджуючих мотивів. Біла людина - руйнівник, що втратив гармонію у відносинах із самим собою, іншими й природою. Його очікують лиха, якщо він не змінить своєї культури.

Психологічний напрямок у вивченні культур

"Психологія народів"

Істотною рисою еволюціонізму як методу вивчення культур було захоплення психологічним поясненням культур. Уже в середині XIX в. вживали спроби обґрунтування самостійного напрямку, центром досліджень якого була б психологія народів. Засновниками нової дисципліни були німецькі вчені М. Лацарус (1824 - 1903) і Х. Штейнталь (1823 - 1899). Основний зміст їхньої концепції полягає в тому, що завдяки єдності походження й середовища перебування "всі індивіди одного народу мають відбиток... особливої природи народу на своєму тілі й душі" , при цьому "вплив тілесних впливів на душу викликає відомі схильності, тенденції нахилу, властивості духу, однакові у всіх індивідів, внаслідок чого всі вони володіють тим самим народним духом" Народний дух розуміється як психічна подібність індивідів, що належать до одного народу і одночасно як їхня самосвідомість (народ є якась сукупність людей, які дивляться на себе як на один народ, зараховують себе до одного народу).

Основними завданнями "Психології народів" є: а) психологічно пізнати сутність народного духу і його дії; б) відкрити закони, по яких відбувається внутрішня духовна або ідеальна діяльність народу в житті, у мистецтві й у науці й в) відкрити підстави, причини й приводи виникнення, розвитку й знищення особливостей якого-небудь народу.

В "Психології народів" можна виділити два аспекти. По-перше, аналізується дух народу взагалі, його загальні умови життя й діяльності, установлюються загальні елементи й відносини розвитку духу народу. По-друге, більш конкретно досліджуються приватні форми народного духу і їхній розвиток. Перший аспект одержав назву етноісторичної психології, другий - психологічної етнології. Безпосередніми об'єктами аналізу, у процесі дослідження яких розкривається зміст народного духу, є міфи, мови, мораль, вдачі, побут і інші особливості культур.

Підбиваючи підсумок викладу ідей, висунутих М. Лацарусом і Х. Штейнталем в 1859 р., дамо коротке визначення "Психології народів". Вони пропонували будувати етнічну психологію як пояснювальну науку про народний дух, як вчення про елементи й закони духовного життя народів і дослідження духовної природи всього людського роду.

Загальний напрямок досліджень культур, сформульоване М. Лацарусом і Х. Штейнталем, проблеми, поставлені ними, розвиваються й понині. Аналіз "Психології народів" (у вигляді етнопсихології або ментальності як типу культури, або проблеми "первісного мислення") став невід'ємною частиною дослідження культур в XX в. Ці ж аспекти вивчення культур є обов'язковою частиною практично будь-якого курсу культурології.

Тому хотілося б звернути увагу на та обставина, що напрямок "Психологія народів" не зводиться тільки до аналізу психічного складу розуму або культурно-культурно-обумовленому типу мислення. Її предмет і завдання значно ширше, вони не складаються тільки в індивідуально-психологічних характеристиках (сприйняття, пам'ять, темперамент, характер) людей, що належать до різних культур.

Хоча Штейнталь і Лацарус не змогли виконати своєї грандіозної програми, але їхньої ідеї були підхоплені й розвинені поруч психологів, антропологів і соціологів. Згодом в XX в. їхню програму доповнили й успішно виконали прихильники американської етнопсихологічної школи (психологічна антропологія).

Продовжив розвивати психологічний напрямок В. Вундт (1832 - 1920). Двадцять років свого життя він присвятив написанню десятитомної "Психології народів". У ній він розвивав положення про те, що вищі психічні процеси людей, у першу чергу мислення, є продукт історико-культурного розвитку співтовариств людей. Він заперечував проти прямій аналогії аж до ототожнення індивідуальної свідомості й свідомості народу. На його думку, народна свідомість є творчий синтез (інтеграція) індивідуальної свідомості, результатом якого є нова реальність, що виявляється в продуктах поза індивідуальної діяльності в мові, міфах, моралі.

Під трохи іншим кутом зору розглядав культурно-історичний процес американський учений Л.Ф. Уорд (1843 - 1913), автор книг "Динамічна соціологія" (1883) і "Психічні фактори цивілізації" (1893). Походження культур він уважав вищим щаблем еволюційних сходів, синтезом всіх природних сил, що зложилися в ході космо, біо - і антропогенезу. Якісна відмінність нової соціально-культурної реальності він бачив у наявності в ній почуття й мети. Таким чином, людина в культурній історії діє згідно зі свідомими цілями. Первинними бажаннями (потребами) людини є спрага, голод і полові потреби. На їхній основі складаються більше складні інтелектуальні, моральні, естетичні бажання, що служать основою для вдосконалювання суспільства, його поліпшення ("мелиоризма" , по термінології Л. В орда). У концепції Уорда привертає увагу аналіз походження й ролі задоволення й страждання в житті людини, дослідження такого феномена, як щастя (воля від страждань) і психологія винаходів. Поряд з індивідуальними цілями він визнавав існування колективних цілей, носієм яких була окрема культура.

Певний внесок у психологічне вивчення культур вніс професор Єльського університету соціолог У. Самнер (1840 - 1910). Основна його праця, присвячена цій темі, - "Народні звичаї" (1906). У поняття "звичай" він включає всі культурно-культурно-обумовлені, стандартизовані форми поводження. Як причини появи й існування звичаїв він виділяє групи взаємодій або факторів. Перша пов'язана з боротьбою людей один з одним або з навколишньою природою. Звичаї в цьому випадку являють собою певні види захисту й нападу в процесі боротьби за існування. Крім цього, звичаї є продукти чотирьох мотивів людських дій (голод, сексуальна пристрасть, честолюбство, страх). Більшу популярність придбали поняття У. Самнера "ми - група" і "вони - група". Відносини в "ми - група" - відносини солідарності, тоді як між групами переважає ворожість. У. Самнер дав одне з перших визначень етноцентризму як "погляду, відповідно до якого власна група представляється людині центром усього, а всі інші оцінюються стосовно неї.

"Групова психологія"

Більшу роль у вивченні внутрікультурних механізмів взаємодії людей зіграли роботи французьких учених - представників соціально-психологічного напрямку у вивченні культур Г. Лебона (1841 - 1931) і Г. де Тарда (1843 - 1904). Основна спрямованість робіт Г. Лебона "Психологічні закони еволюції народів" (1894) і "Психологія юрби" (1895) - аналіз взаємин мас народу, юрби й лідерів, особливостей процесу оволодіння ними почуттями, ідеями. Уперше в цих працях були поставлені проблеми психічного зараження й вселяння, сформульоване питання про керування людьми в різних культурах.

Продовжив аналіз групової психології й міжособистісної взаємодії Г. Тард. Він виділяв три типи взаємодій: психічне зараження, вселяння, наслідування. Найбільш важливі роботи Тарда, присвячені цим аспектам функціонування культур, - "Закони наслідування" (1890) і "Соціальна логіка" (1895). Головне завдання автора - показати, як з'являються зміни (нововведення) у культурах і як вони передаються в суспільстві індивідам. Відповідно до його поглядів, "колективна інтерментальна психологія... можлива тільки тому, що індивідуальна інтраментальна психологія включає елементи, які можуть бути передані й повідомлені одною свідомістю іншому. Ці елементи... можуть з'єднуватися й зливатися воєдино, об’єднуючи щирі соціальні сили й структури, плин думок або масові імпульси, традиції або національні звичаї" Елементарне відношення, по Тарду, - це передача або спроба передачі вірування або бажання. Певну роль він відводив наслідуванню й вселянню. Суспільство - це наслідування, а наслідування - свого роду гіпнотизм. Усяке нововведення - це акт творчої особистості, що викликає хвилю унаслідувань.