Можна сказати, що інтерес є таким проявом потреби, який корелює з вчинками, діями того чи іншого суб’єкта, спонукаючи його до суспільної діяльності.
За об’єктом, на який спрямована діяльність суб’єкта, суспільні інтереси поділяються на економічні, політичні, соціальні, духовні. Політичні інтереси зумовлюють напрям політичної діяльності індивіда або групи, спонукають до неї. У процесі їх реалізації відбувається самоствердження суспільного суб’кта у сфері політики (через участь у політичному процесі), виявляється його ставлення до владних структур (через сформульовані ним вимоги щодо їх функціонування, створення або заміни). Треба, однак, зазначити, що через політичну діяльність задовольняються не лише політичні, а й інші види потреб та інтересів: економічні, культурні, релігійні, оскільки політика регулює усі сфери суспільного життя.
Будь-які незадоволені потреби, труднощі або диспропорції у розвитку суспільства загалом можуть викликати інтерес індивіда до політики, якщо їх вирішення залежить від рішень та дій влади. Рівень податків, шкільна реформа, охорона пам’яток культури –усі ці проблеми можуть набувати політичного характеру, і суспільство, певна річ, зацікавлене в тому, щоб якомога більше людей брало участь у їх розв’язанні.
Дослідження у галузі соціальної психології показують, що участь у політиці задовольняє певний аспект однієї з базових потреб людини – потребу у спілкуванні. Особа спілкується з іншими людьми на різних рівнях: у сім’ї, товаристві, у трудовому колективі. Унікальність політики полягає у тому, що тут індивід дістає змогу спілкуватися з великими групами людей, може знайомитися з їх інтересами та впливати на їх поведінку. У спілкуванні з великими групами людей формується громадянська ідентичність людини –усвідомлення себе самої не тільки як члена сім’ї, представника своєї нації, а й як члена всього суспільства. А розвиток кожної людини – це водночас і розвиток її ідентичності. Тому політика– ефективний засіб розвитку особистості.
Розвиток ідентичності – процес послідовний. У ньому, на думку соціальних психологів, не можна перескакувати через рівні. Той, хто не керує самим собою, хто неспроможний організувати своє особисте життя, не може бути відповідальним учасником політичного процесу. Порівнюючи розвиток політичних систем, західні політологи виявили таку закономірність: чим більша кількість громадян у тій чи іншій країні не вміє регулювати свою поведінку, не відчуває упевненості у своїх вчинках, тим менше політична система може розраховувати на їх підтримку. Проте буває й так, що політиком стає людина з нерозв’язаними внутрішніми проблемами, незрілими взаєминами з близькими людьми, або така, що не змогла зайняти належне місце у професійному середовищі. Політична участь у такому разі є засобом компенсації особистих або творчих невдач. Саме з цієї причини на Заході велику увагу привертає праця біографів, що описують особисте життя політичних діячів. Адже людям не байдуже, хто керуватиме їхнім суспільним життям та якою може бути мотивація, поведінка щодо участі в політичній діяльності.
Інша потреба, що змушує людей проявляти політичну активність–це потреба відчувати, що здійснюєш особистий контроль над поточним перебігом подій. Об’єкт контролю – політичні інститути, їх діяльність, поведінка інших людей у вирішальних проявах суспільного життя. Тривала участь у політиці без задоволення цієї базової потреби, зазначають психологи, є причиною обструкції, яка, своєю чергою, веде або до відчуження людей від політики, або до їх участі в екстремістських політичних групах, що звертаються до насильства.
Політична участь –це дії, до яких вдаються пересічні громадяни, намагаючись впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів на будь-якому рівні політичного життя (місцевому чи загальнонаціональному).
Політична участь громадян є важливим аспектом функціонування демократичних систем, бо саме вона, у кінцевому підсумку, є свідченням того, що владу визнають легітимною. Форми політичної участі можуть бути більш активними і свідомими (наприклад, добровільна участь у якійсь масовій акції на основі власного рішення) або більш пасивними (наприклад, виконання чиєїсь волі, наказу). Але в обох випадках маси (звичайні люди, громадяни) втручаються у політичне життя, і без такого втручання не існує жодна сучасна політична система.
Для активних форм участі – впливу на політичні рішення, втручання у процес формування політичних курсів, що їх виробляє політичне керівництво, індивід повинен володіти соціальною інформацією, мати до неї доступ.
У сучасній політичній науці сформульовано два основні підходи щодо бажаних масштабів політичної участі. Прихильники розширення демократичної політичної участі вважають, що це надійний шлях легітимації політичної влади, усунення насильства у процесі розв’язання політичних проблем та засіб для уведення у певні рамки конкурентної боротьби між різними політичними партіями На думку прихильників демократичного елітаризму, надмірне розширення політичної участі, навпаки, становить загрозу демократичним інститутам. Вони вважають, що політичну участь треба звести до мінімуму, щоб зберегти інструменти прийняття рішень у руках тих, хто краще поінформований і може ефективніше підтримувати демократичні цінності.
Політична участь може бути організована або неорганізована, епізодична або постійна, така, що використовує законні або незаконні методи, пряма або опосередкована. З погляду розвитку демократичних форм політичного життя важливим є останній поділ.
Пряму політичну участь маємо передусім у межах невеликих політичних громад, де маси на зборах приймають рішення більшістю голосів. До прямих форм політичної участі на загальнонаціональному рівні можна віднести референдум та плебісцит.
Основні формиполітичної участі.
Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованих та позаінституціональних формах. До інституціоналізованих форм політичної поведінки належать участь у виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі політичних партій та ін. У сучасному демократичному суспільстві основними інституціоналізованими формами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяльності, для абсолютної більшості громадян є вибори і референдуми. Про особливості виборів за різних виборчих систем мова йшла вище. Тут ми розглянемо таку форму політичної участі, як референдум.
За способом організації та проведення референдум близький до виборів. У політичній практиці сучасних держав референдум (від лат. referendum– те, що має бути повідомлено) – це всенародне волевиявлення (голосування чи опитування) з важливого державного або суспільного питання.
На загальнонаціональний референдум виносяться ті питання, які стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, вибору форми державного правління чи форми державного устрою, вступу країни до міжнародних організацій тощо.
Різновидом референдуму є плебісцит (від лат. plebs– простий народ і scitum– рішення, постанова) – опитування населення шляхом голосування про належність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі.
Нерідко плебісцит тлумачиться дещо ширше –як всенародне голосування, яке проводить держава з найважливіших питань.
Основна відмінність між виборами й референдумом полягає в тому, що якщо на виборах виборці визначають, хто з кандидатів представлятиме їхні інтереси в представницьких органах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питання. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінкареферендуму як демократичного інституту та його часте застосування в колишніх соціалістичних країнах, які стали на шлях демократії.
Проте оцінка референдуму як інституту прямої демократії не має бути однозначно позитивною, бо він нерідко виступає засобом політичного маніпулювання й досягнення правлячими колами політичних цілей. Розглянемо деякі тіньові, тобто слабкі й непомітні з першого погляду, сторони цього способу прийняття політичних рішень.
По-перше, референдум проводиться правлячими колами лише тоді, коли вони сподіваються отримати бажані результати голосування. Якщо такої певності немає, то рішення про референдум не приймається, а ініціюванню референдуму знизу чиняться всілякі перешкоди.
По-друге, парламент, президент чи уряд, виносячи на референдум те чи інше питання, як правило, намагаються сформулювати його так, щоб по можливості наперед визначити бажану для них відповідь. Учасники референдуму не вносять змін до пропонованого законопроекту, а мають лише підтримати чи відкинути заздалегідь сформульоване рішення, вибравши один з двох можливих варіантів відповіді: „так” або „ні”.
По-третє, в разі отримання небажаних для правлячих кіл результатів референдуму вони можуть довільно тлумачитися, наприклад як результати опитування, що не мають юридичних наслідків, можуть зовсім не братися до уваги або інтерпретуватися протилежним чином.
По-четверте (і це чи не найголовніший недолік референдуму), рішення з найважливіших питань, які мають довготривале, стратегічне значення для суспільного розвитку, а нерідко і для долі держави в цілому, на референдумі приймається за ситуативного, моментного стану громадської думки, яка формується і змінюється значною мірою під впливом тимчасових чинників: окремих політичних подій, пропаганди, агітації тощо. Громадська думка може швидко змінитись, результати референдуму вже не будуть відповідати настроям більшої частини суспільства, проте зберігатимуть свою силу.
По-п’яте, на референдумі рішення з того чи іншого питання може прийматися некомпетентними з цього питання його учасниками. Це стосується, наприклад, виборуформи державного правління або державного устрою. Щодо переваг і недоліків кожної з цих форм і доцільності їх впровадження в тій чи іншій конкретній країні навіть фахівці не можуть дійти однозначної думки, а на референдумі вибирати ту чи іншу форму доводиться масам.