Правова регуляція охоплює найважливіші сфери суспільного життя. Вона регулює відносини власності, виступає регулятором міри та форми розподілу праці та її продуктів між членами суспільства. Цю ділянку суспільного життя обслуговує так зване цивільне і трудове право. Право регулює діяльність державного механізму. Для цього було створено державне, конституційне, адміністративне право. Право визначає міру боротьби з зазіханнями на існуючі суспільні відносини й процедуру вирішення конфліктів (кримінальне, процесуальне право). Воно впливає на різноманітні форми міжособистісних стосунків (сімейне право), міждержавне спілкування народів (міжнародне право) тощо.
Правова регуляція спирається на спеціально сформований апарат: суди, прокуратура, міліція (поліція), в'язниці тощо. Оскільки цими закладами керує держава, складається враження, що право є продуктом її вільної волі. Насправді право зумовлене системою чинників: економічних, соціальних, національних, історичних, культурних тощо. Разом з тим без конструктивної діяльності держави соціальні норми і відносини не можуть набути загальнообов'язкового характеру, стати юридичними.
Правові системи пройшли досить цікавий шлях історичного розвитку. Перші з них були створені в державах Давнього Сходу і Єгипту. Наприклад, людству відомі закони вавилонського царя Хаммурапі (ІІ тисячоліття до н.е.), що були увічнені на великому чорному базальтовому стовпі. Своєрідну систему законів створив китайський мислитель Конфуцій. Всесвітнє значення має так зване римське право. Всебічне обґрунтування система права дістала в широковідомій гегелівській праці «Філософія права». Розгалужену систему права мала Київська Русь. Літописні джерела свідчать про надзвичайно високі повноваження такого органу влади Давньоруської держави, як народне віче, про перший юридичний звід - «Устав і закон руський» (ІХ-Х ст.), а також про «Руську правду», розроблену для регламентації стосунків між різними верствами міського населення та селянством.
Ідея творення правової держави належить І.Канту. Правова держава має базуватись на поняттях громадянської свободи, рівності та самостійності. Під рівністю філософ розумів право визнавати владу над собою лише того, хто зобов'язаний до того, до чого він сам нас зобов'язує. Правова держава включає законодавчу, виконавчу і судову владу. Така держава є кінцевою метою розвитку суспільства. І.Кант вірив у можливість забезпечення громадської злагоди на засадах чистих вимог юридичного закону.
Органічне єднання правових регулятивів з державними структурами формує ще один якісно новий механізм регуляції, функціонування та розвитку соціуму, який дістав назву політики (грецьке роlitiка - мистецтво управління державою). Вважаючи людину політичною істотою, Арістотель намагався знайти такий механізм суспільної організації, який би адекватно відбивав політичну природу людини. На його думку, такий механізм уособлюється в державі. Політика - це участь у справах держави.
Релігійна філософія однозначно пов'язувала політику з ідеєю Бога. Із зародженням капіталістичних відносин політику та її закони почали розглядати як такі, що зумовлені розумом та соціальним досвідом, а не релігійними догматами (Ж.Боден, Н.Макіавеллі, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк). Визріває розуміння того, що держава базується на засадах «суспільного договору».
Соціальних філософів кінця ХVШ-ХІХ ст., які розглядали політику як соціальний регулятор відносин між індивідами та соціальними спільностями, умовно поділяємо на два напрями. Перший напрям пов'язаний з іменами англійського філософа та юриста І.Бентама, французького мислителя О.Конта, англійського філософа і соціолога Г.Спенсера. Заперечуючи необхідність втручання держави у суспільні справи, вони передбачали повну довіру самопливному розвитку суспільних процесів. Концепція позитивістів базувалася на еволюціоністській доктрині. На їхню думку, еволюція в суспільстві відбувалася за універсальними законами, як у природі, відповідно і сама історія була «природною». Наприкінці XIX - на початку ХХ ст. Е.Дюркгейм, М.Вебер, В.Парето, продовжуючи цей напрям, заклали основи політичної соціології. Вони розглядали політику в загальноісторичному та соціокультурному контекстах. Сьогодні теоретична думка звертається до М.Вебера та інших класиків політичної соціології й активно досліджує надзвичайно багатий матеріал, що характеризує регулятивні можливості політики.
Другий напрям представляють соціалісти-утопісти Р.Оуен, К.Сен-Сімон та Ш.Фур'є. Як відомо, утопічний соціалізм піддав гострій критиці хиби капіталістичного суспільства, розкрив зв'язок приватної власності з експлуатацією. Політика розглядалась як шлях до ідеальної політичної системи, де пануватимуть суспільна власність, рівність усіх людей, обов'язковість праці, плановість господарства, де буде ліквідовано суперечність між містом і селом, розумовою та фізичною працею. Засобом здійснення подібної політики утопісти вважали пропаганду ідей соціалізму, загальнокультурне, освітнє та моральне виховання людей.
Тут бере початок марксистська політична соціологія, яка, з одного боку, запозичила в утопістів ідею майбутнього (соціалістичного) суспільства, з другого - перевела питання політики з просвітительства на ґрунт класових відносин і класової боротьби. Політика в марксизмі розглядається як сфера суспільної діяльності класів, суспільних груп, політичних партій, яка визначається їхнім становищем у суспільстві та інтересами.
Як регулятивний механізм функціонування та розвитку соціуму політика охоплює насамперед відносини між великими, соціальними групами - класами, націями, народностями тощо. Разом з тим вона не цурається особистості. Суб'єкт суспільного розвитку - це індивіди та соціальні спільності. Політика стосується всіх людей разом і кожної особистості зокрема. Внутрішня політика регулює життя громадян в державі, зовнішня - міждержавні зв'язки та процеси. Ще Н.Макіавеллі зрозумів фундаментальну роль матеріального інтересу в організації соціуму. На цьому інтересі побудована у нього і держава. У цьому плані ми поділяємо ленінську тезу про те, що «політика є концентрованим виразом економіки». Діалектика їх співвідношення є складною і суперечливою. Абсолютизація будь-якої з складових призводить до соціальної похибки. Взаємодія економіки та політики має конкретно-історичний характер, що безумовно треба враховувати при розгляді будь-якого політичного чи економічного питання.
Регулятивні можливості політики не обмежуються сферою економічного життя суспільства. Політика проникає в науку і культуру, соціальну сферу. Політика відстоює державний інтерес, тому є всі підстави говорити про економічну, культурну, наукову, соціальну політику тощо [1, с. 245 - 253].
Розділ III. Трансформація соціальної структури українського суспільства та її сучасний стан
Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з'ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.
Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, за яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність економічних основ їх існування.
Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні та вертикальні зв'язки: неписані правила апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осіб.
Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціальнослабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк реально соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало.
Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті праці, освіті й психології, ці соціальнігрупи являли собою масунайманих працівників, слабо структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.