Смекни!
smekni.com

Культура як предмет етносоціологічного аналізу (стр. 1 из 2)

Увага до вивчення культури як джерела пізнання змін у суспільстві намітилося у світовій науці ще в 70-х роках 20 сторіччя. Відбиттям цього з'явилося залучення антропологічного методу, створення в останні десятиліття соціологічних концепцій Л. Бурдьє про роль культури як активного початку, що формує класово-шарові розходження й ідентифікації; К. Хабермаса, що аналізували культурний зміст модернізації, поява робіт С. Хантингтона, що зв'язує саме з культурними феноменами перспективи розвитку цивілізації й збереження миру або виникнення воєн у майбутньому.

Етносоціологічний аналіз культури орієнтований на виявлення соціальної значимості елементів етнокультурної відмітності.

Культура - поняття широке й достатнє різноманітні тлумачення. Американські антропологи нараховують більше 200 визначень культури. А. Кребер і К. Клакхон виділяють шість основних типів визначень. До них ставляться:

1) описові визначення. Наприклад, згідно Е. Тайлору, культура в широкому етнографічному змісті складається в цілому зі знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здатностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства;

2)історичні визначення, у яких увага залучається до спадкування, традиціям;

3)нормативні визначення. В одних із цих визначень культура розглядається як спосіб життя; в інші - як цінності й ідеали; у третіх - як матеріальні й соціальні цінності людей, у тому числі інститути, звичаї, установки, поведінкові реакції;

4)психологічні визначення з акцентом на адаптацію, пристосування до життєвих умов, що відповідають форми поводження;

5)структурні визначення, акцент у які робиться на структурну організацію культури;

6)генетичні визначення, у яких культура витлумачується з позицій її походження, а основна увага фіксується на тім, що всі матеріальні об'єкти, вірування, установки функціонують «у контекстах символів».

Всі ці принципи типізації, як бачимо, взаємозалежні. Практично в кожному визначенні виділяється якась одна сторона культури.

При всьому різноманітті визначень у цілому важливо те, що культура розуміється як матеріальні й нематеріальні продукти людської діяльності, цінності, ідеї, визнані способи поводження, й прийняті в групах, передані з покоління в покоління.

Серед учених досить довго йшли суперечки про те, як розуміти етнокультурну відмітність груп. Але вже в 70-х роках етнокультурна своєрідність стали розуміти не тільки як особливості у формах прояву якихось елементів культури, але і як специфіку «зчеплень» цих елементів. Наприклад, росіяни привітають один одного нахилом голови (по вертикалі), а болгари - погойдуванням голови зі сторони убік (по горизонталі), у росіян же цей жест позначає «ні». Або інший приклад: у той час коли в більшості країн Європи вже широко використовували змішувачі для гарячої й холодної води, англійці, яких завжди вважали процвітаючими в модернізації, найчастіше мали в будинках окремі крани для гарячої й холодної води й умивалися з раковини.

Втім, подібних прикладів можна привести безліч, але справа зовсім не тільки в них.

У всіх народів родина є однієї з першорядних цінностей. У більшості народів високо цінуються «статок», «задоволеність працею», поширені й іншої цінності, такі, наприклад, як спокійне життя й т.д. Але культури різняться саме по ранжируванню цих цінностей, їх «зчепленню». Так, практично у всіх народів Росії, а в минулому й СРСР, на першому місці була цінність родини, але на другому й третім місцях стояли різні цінності. У росіян, наприклад, в 80-х роках «робота» була другий, а в деяких групах навіть конкуруючою цінністю, чого не було в узбеків, у яких після родини йшли такі цінності, як «повага навколишніх», «спокійне життя», «матеріальний статок» і потім «цікава робота».

Саме характер ціннісних, культурних орієнтирів, їхнього динаміка, а також норми, ідеї, думки, подання, які домінують в етнічних групах, є основним предметом вивчення культури.

Увага до цих феноменів культури законна й пояснюється тим, що, по-перше, тенденції розвитку суспільства можна вимірювати за допомогою індикаторів, які їх відбивають. Так, ріст орієнтацій на майбутнє, статок свідчить про трансформаційні процеси. По-друге, темпи, характер самих трансформаційних процесів багато в чому залежать саме від особливостей культури середовища, у якій вони відбуваються, зокрема від розвитку в ній цінностей цивільного суспільства. Приведемо два приклади.

Законодавче закріплення приватної власності - один з показників реформування в соціальній і економічній сфері. У Татарстані закон про приватну власність прийнятий давно (хоча там не було директивного розформування колгоспів і радгоспів), а в Соха (Якутії) і Туві його не приймають, обґрунтовуючи це саме особливостями землекористування.

Ще один приклад. Відносини естонців і росіян у період руху Естонії до незалежності були гранично напруженими, але ніде не переросли в насильницькі зіткнення. У Молдові відносини росіян і молдаван в 70-х - початку 80-х років були одними із самих сприятливих у СРСР. Однак у період проголошення незалежності, особливо після прийняття Закону про державну мову, вони стали не просто напруженими, але й переросли в збройний конфлікт у Наддністрянщину. Звичайно, до такого рішення протиріч привело не одноєдину обставину, але не останню роль зіграли особливості, пов'язані із традиціями цивільного суспільства, які в дорадянському минулому в естонців були розвинені в більшої, а в молдаван - у незрівнянно меншій мері.

Третьою обставиною, що підсилювала увагу до культури, було те, що культурні феномени служать характеристиками соціальних груп. Так, утворення було одним з найважливіших факторів, що диференціюють, у соціальній стратифікації. Соціальні групи городян і сільських жителів, груп кваліфікованої й некваліфікованої праці в народів відрізнялися по наборі культурних навичок і інтересів (читання літератури, газет, прилучення до тих або інших передач ТВ), що домінують цінностям.

У сучасних умовах, коли самі ознаки (у тому числі утворення) міняють значення, часто виявляються стертими, їхню роль починають грати новий стиль життя, інші цінності людей, які виступають фактором нерівності.

Нарешті, є ще одне, четверте, обставина, вивчення культури. І в минулому, але особливо після перебудови й початку національних рухів висувалися нові ідеологеми, ідеї, пов'язані з оцінкою стану культури, збитку, заподіяного їй у минулому. Ці ідеологеми аналізувалися етносоціологами, а дані, отримані в ході досліджень, служили аргументом на користь тієї або іншої оцінки стану культури, наприклад функціонування мови титульних народів або орієнтацій на національну культуру, задоволеність тією або іншою сферою життя.

Таким чином, етнокультурні особливості можуть допомогти в поясненні дуже складних і актуальних для сучасного суспільства явищ.

Етносоціологи повинні виділяти ті елементи культури, які стають усвідомлюваною опорою в накрапувати границях.

Проблеми культурних границь.

Чи стануть культурні розходження причиною воєн в історичній перспективі?

У закордонної етнології й соціології з кінця 60-х років все більшу популярність здобувала концепція норвезького вченого. Ф. Барта, відповідно до якої «етничність - це форма соціальної організації культурних розходжень», центральною різницею же є етнічна границя, а не сама по собі культура, що втримується в межах границь. Для етносоціології ж важлива наступна його ідея: первинну значимість мають ті культурні характеристики, які використовуються для маркеровки розходжень етносів і групових границь, а не подання фахівців про те, що традиційно, властиво тій або іншій культурі. (Останні, звичайно, теж важливі, скажемо, для пояснювальних концепцій, що ставлять метою з'ясувати, чому, наприклад, якісь явища приймаються в одній культурі й не сприймаються в іншій.)

Друге положення Барта, на яке важливо звернути увагу, - це висновок про те, що в пошуку таких культурних характеристик (по термінології Барта, в «конструюванні маркерів-розходжень»), яким надається соціально значимий розмежувальний зміст, а особливо в мобілізації членів етнічної групи навколо них, ключова роль належить етнічній еліті.

З теоретичних концепцій, які мають відношення до соціально значимим культурного «розходженням» груп, важливо також зупинитися на концепції західного політолога й соціолога С. Хантингтона, що зв'язує такі «розходження» або культурну дистанцію з геополітичними наслідками - конфліктами й війнами. На його думку, «у світі, що народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія й не економіка. Найважливіші границі, що розділяють людство, що переважають джерела конфліктів будуть визначатися культурою... Найбільш значимі конфлікти... будуть розвертатися між націями й групами, що належать до різних цивілізацій... Лінії розламу між цивілізаціями - це і є лінії майбутніх фронтів».

Цивілізацію С. Хантингтон мислить у вигляді культурної спільності вищого рангу, обумовленої такими рисами, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, самоідентифікація. Цивілізація може включати й кілька націй-держав, і одну (як, наприклад, Японія). Західна цивілізація існує у двох варіантах - європейському й північноамериканському, а ісламську він підрозділяє на арабську, турецьку й малайську.

Вигляд миру буде формуватися за рахунок взаємодії семи-восьми великих цивілізацій: західної, конфуціанської, японської, ісламської, кістково-хрящової, православно-слов'янської, латиноамериканської й, можливо, африканської.

Саме головне, чим різняться цивілізації, по Хантингтону, - це релігія.

Він акцентував увагу на важливих тенденціях у світі: по-перше, економічна модернізація й соціальні зміни в усьому світі «розмивають» традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, державою, а лакуни заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів; по-друге, серед «незахідних» цивілізацій іде процес повернення до «власних корінь». Процес «девестернизації» зачіпає головним чином еліти, у масах же західний стиль життя має більшу популярність.