Звернемося до історії євразійського руху, що виник в 20-е рр. Його теоретичні й ідеологічні основи були закладені групою «євразійців» в еміграції (її основними членами були Н.С. Трубецькой, Н.Н. Алексєєв, В.П. Нікітін, В.Н. Ільїн, Л.П. Карсавин, М.М. Шахматов, Г.В. Вернадський). Вони випускали в 30-е рр. маніфести, монографії, видавали в Парижу щотижневу газету «Євразія» (1928-1929).
Ряд наступних принципових положень цього плину росіянці думки, здається, підтвердили минулі 70 років - Росія перебуває на стику Азії і Європи, і саме це геополітичне положення визначає її специфіку. Як вузол, що з'єднує Азію і Європу, вона несе в собі початок зв'язку двох світових культур - західної й східної. Західна культура традиційно раціоналістична, східна ж, скоріше, ірраціоналістична з медитаційним ухилом. Архетип культури російського народу формувався в період утворення державності, заснованої на степовій культурі. Звідси треба й специфіка світовідчування й світосприймання росіянина: широта душі, схильність до здійснення вчинків «навмання» і побутова неощадливість, пов'язані з відчуттям нескінченності степової широчіні, прихильність до спрощеної схеми життя, звичка до неясності, соборність (екстравертність у системі очікувань-вимог навколишніх), милосердна солідарність у житті, тяжіння до державності, що визначають сприйняття людьми влади як влади власного об'єднання. В основі державності лежить «ідея». Вона є об'єднуючою ідеєю, і лише завдяки їй соціальне поле здобуває форму соборності, духовного братерства, а не механічної тотальності. Якщо ідея втрачається, починається стрімкий процес розкладання й розпаду. Говорити про хибність ідеї безглуздо, тому що всяка ідея відповідає якомусь внутрішньому переживанню маси й у подібному змісті завжди виступає як історична даність.
- Центральна ідея держави, що тонізує й офарблює культуру, є її квінтесенцією, фактором структиури. Їй і належить функція архетипу даної культури. Він в остаточному підсумку направляє, визначає перспективу розвитку культури в складному сполученні географічних, соціальних, суспільних, психічних і інших факторів. Його риси відбивають здатність національної творчості, стилю мислення, свідчать про агресивність або стриманість культурних традицій. « Ідея-Правителька» формує сховане джерело культурної напруженості, що переживається, але не усвідомлюється до кінця.
«Ідеократія» - термін, що не стоїть в одному ряді з «аристократією» або «плутократією». Два останніх терміни виражають влада конкретних людей, соціальних шарів. «Ідеократія» стоїть над «демократією», «аристократією» і т.д., прагне вищего положення. У цьому понятті укладене вимога, що обертається до всякого політичного ладу: політичний лад повинен мати ідейне виправдання й бути таким, щоб у ньому й через нього могли здійснюватися вищі, чим він, ідеї».
Російська революція мала світовий характер. Аналіз приводить євразійців до висновку, що якщо англійська революція у свій час привела до формування британської колоніальної імперії, французька - до появи в Європі наполеонівської імперії, те російська революція - до вільної федерації народів, що населяють Росію. (У прагненні до неї євразійці бачили продовження революції.)
«Догма комунізму грає для Росії історичну роль». «Рано або пізно ця ідея зживе себе, і місце марксизму займе нова культурно-історична ідеологія - ми її шукаємо». Не можна забувати, говорять євразійці, що «тільки марксизм - вартої уваги історична концепція, хоча й помилкова й односторонньо матеріалістична». І в той же час, затверджують вони, «навряд чи світова історія знає іншої, більше яскравий приклад панування ідеї над соціально-економічними умовами, чим це ми спостерігаємо в російської революції».
Сьогодні ми вже ясно бачимо, що в цьому пункті євразійці інтуїтивно вгадали розвиток подій: ідея соціалізму в тій її інтерпретації, яку їй надавали радянські теоретики й умови, втратила свою економічну ефективність і соціальну спрямованість. Саме це й визначило обвальний характер розпаду держави й зміна форми суспільства. Утопізм для сьогоднішніх умов другої частини марксизму (фази комунізму) був обумовлений недооцінкою марксизмом, точніше, його інтерпретаторами, соціально-економічної ефективності волі людини насамперед в економічної, найбільш важливої області людської діяльності.
«Схід увійшов у нас одним зі складових нашого духовного типу. Схід у нас самих». Більше того, «знайомство з культурою Азії сприяє нашому самопізнанню». Виходячи із цього принципу, Н.С. Трубецькой описав туранській духовний тип, Г.В. Вернадський обґрунтував погодженість розвитку доль Росії й Азії. Євразійці своїм головним завданням уважали відтворення духовно-моральної рівноваги на нових початках, звідси уважне й вдумливе відношення до внутріросійського Сходу. Вони прийшли до висновку, що Євразія - це насамперед особливе багатогранне культурно-історичне об'єднання, звернене одночасно до Європи й Азії, у створенні якого беруть участь найрізноманітніші етнічні елементи, що поєднуються в процесі такої творчості. Це об'єднання, як показує історичний досвід, економічно вигідно всім народам, що населяють Росію. У зв'язку із цим євразійці відзначали дві історичних заслуги більшовизму: а) ставши на чолі великої держави, більшовизм першим заговорив з азіатами як з рівними (знищення капітуляцій, концесій, допомога центра окраїнам і т.д.); б) в аморфну масу ввів організаційні принципи.
«Дитячою хворобою» євразійців було, як зауважували вони самі, захоплення монархічними й православними ідеями. Дорослішання привело їх до ідеї волі. Але - до «волі - рівності» на противагу « волі-нерівності» Заходу з його глибоким соціально-класовим розшаруванням. Це - воля в колективі, соборність. В основі такого підходу лежать ідеї спільної справи й дроблення світу (а не світогляду, властивому індивідуалізму). Етика заснована на організаційному боргу людини-діяча, а не людини-споживача. Відносно свого часу вони відзначали, що пафос повинен змінитися відповідальністю. Треба знати, додавали вони, що демократія, що перестала слухати правду про себе, перестає бути нею.
Є пряма вказівка євразійців на те, як формувати управлінський шар. У нього повинен входити шар керуючих виробництвом, його організатори, тому що культура народу втілюється насамперед в організації. Культура через організацію структурує життєвий і професійний досвід людей і в той же час надає людям засобу для задоволення своїх поточних потреб. «Правлячий добір» є персоніфікація влади, але він повинен керуватися «ідеєю». Типові риси повинні підтримуватися насамперед державою. Влада при цьому сама повинна знати межі своєї компетенції, оскільки вона самоототожнюється з «ідеєю-правителькою».
Отже, євразійська цивілізація є об'єктивно сформувалося навколо Росії геополітичний, культурний, духовний і економічний простір як особливий мир, унікальна частина світової цивілізації. Протягом тисячоріччя Росія і її євразійський простір, що оточував, ішли своїм природним, органічним шляхом, базуючись на власних соціально-економічних, духовних, побутових, географічних умовах, являючи собою якесь історичне ціле, зберігаючи самобутність частин і регіонів. Євразійське співтовариство - однорідна, історично сформована, що спаялася соціокультурна спільність. Історія з'єднала його етнічними перетинаннями, подібністю господарських укладів, взаємозв'язком і взаємозалежністю економік.
Росія стала стрижнем, ядром цієї цивілізації. Вона пройшла велику, як вона сама, історію. З малюсінького князівства «московського простору» вона стала Російським царством, потім - імперією, потім лідером соціалістичного табору - Радянським Союзом. Будучи мостом між Заходом і Сходом, Росія будувала свої відносини як міжетнічні, міждержавні й між цивілізаційні. У той час як Західна Європа роздиралася міждержавними й релігійними війнами, Росія була єдиної й неподільною. Історія й просторове положення зробили Росію великою державою й обумовили великодержавність самосвідомості, і тем хворобливіше сприймається сучасна геополітична й духовна криза.
Радянський Союз із його політико-адміністративною структурою й комуністичною ідеологією розпався. Економіка держав, що входили в нього, перебуває в глибокій кризі. Розв'язуються етнічні конфлікти, на границях часом спалахують громадянські війни. Регіональні еліти змінюють структуру влади й форми власності, протиборствують між собою. Основна маса народів не очікувала геополітичного обвалу, самосвідомість народів не готово до сепаратизму, не бажає його. Основа євразійської цивілізації не зруйнована, зберігаються її глибокі матеріальні й духовні зв'язки.
Складаючись десь у першій половині нашого тисячоріччя, євразійська цивілізація стала синтезом різних історичних традицій: слов'янської, візантійської, скандинавської, татаро-монгольської. Слов'янська Русь усмоктувала в себе досвід Візантії, Заходу й монгольської Орди. Євразійська цивілізація складалася як багатонаціональна структура, що включала в себе безліч етносів і конфесій. Національний і релігійний фактори були на другому плані, і євразійська цивілізація до кінця XX століття не знало релігійних воєн.
Російська держава, традиційно була багатоетнічною. Російський народ був індиферентний до національного питання. Для знаменитих літераторів, що ввійшли в історію Росії, полководців і державних діячів, що мали домішки шотландської, німецької й ін. крові, не існувало проблеми національності. Показово, наприклад, що в XVII в. російська аристократія нараховувала 156 сімейств татарського походження, 156 сімейств Рюриковичів, 223 родини польсько-литовського походження й т.д. Російська держава проповідувала надетнічну ідею й управлялося й росіянами, і поляками, і німцями, і шотландцями, що перемішалися з татарами й половцями. Імператор Микола I підкреслював, що він не ділить своїх підданих на росіян, євреїв або німців, а ділить їх на вірні або невірні. Говорячи про понімечення російського й латиського населення й виступаючи проти насильницької русифікації, він зауважував, що потрібно «залучити до себе німців любов'ю. Без цього держава не створиться».