Соціокультурна парадигма вказує на тісний зв'язок цивілізацій та культури, які досить часто навіть ототожнюються. Зокрема, цивілізація співвідноситься не просто з культурою, а з її піднесенням чи занепадом. У широкому сенсі культура є формою взаємодії людини з її матеріальним оточенням та способом духовного функціонування і самовираження своїх сутнісних сил. Узагальнюючим показником культурної ідентичності є створена людиною друга природа (naturanaturans, за С.Булгаковим), на відміну від першоприроди (naturanaturata). Але ж загальновідомо, що багата культурна спадщина межує з деградацією і забрудненням довкілля, з промисловим і мегаполісним утиском людського розвитку. Тому звичайно було б спрощенням зводити цивілізацію до культури навіть у її багатоманітних проявах. Очевидно, слід вважати іманентними атрибутами сучасної цивілізації такі надбання і цінності людства, як демократія, ринковий економічний устрій, громадянське суспільство, які не приходять самі по собі, а є результатом відповідної соціокультурної еволюції того чи іншого суспільства.
Технологічна парадигма пояснює способи створення другої природи за допомогою суспільних технологій, що включають в себе і матеріальні, і духовні компоненти. Вона охоплює всі наявні засоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі мову та інші сучасні знакові, зокрема, комп'ютерні системи, соціальні та техніко-технологічні норми і стандарти, які закріплені в традиціях, звичаях, у державно-юридичних нормах і положеннях, законотворчості, правопорядку, в технічній документації тощо. Домінантою технологічної парадигми є відносини людина-техніка. Вони не лише відображають поступальну еволюцію трудових функцій людини від ручної праці до машинної і до сучасних автоматизованих, самокерованих кібернетичних систем, а й процес соціалізації самої людини – зміну її кругозору, професійних та інших навичок, досвіду, знань, світогляду, оточуючого соціально-природного середовища, життєвих орієнтирів та установлень, соціальних позицій, що перетворюють людину на соціального індивіда. Саме на цих засадах сформувались поняття доіндустріального, індустріального, постіндустріального суспільств.
Економічна парадигматісно пов'язана з технологією. Вона розглядає такі глибокі фундаментальні категорії, як власність, зміст і характер виробництва чи ширше – взаємодію людини і природи, суспільні форми праці, насамперед поділ і кооперацію праці як засоби зростання її продуктивності. Економічні чинники є основою періодизації макроцивілізацій (світових цивілізацій).
Крім вищеназваних, критеріями цивілізаційного підходу є просторові чинники, пов'язані з особливостями навколишнього природного середовища, ландшафту. Часові чинники формують спільність історичного буття (синхронні цивілізації), культури, мови. Соціально-технологічні – створюють суперетнічну спільність шляхом формування спільних ціннісно-нормативних механізмів, усвідомлення спільності, самоідентифікації людських популяцій.
У цілому сформувались два основних напрями (школи) цивілізаційного підходу до аналізу суспільно-історичного процесу: культурно-матеріалістичний та культурно-історичний. Перший використовувався на початку XX ст. у Франції (М.Блох, Л.Февр). Культурно-матеріалістична концепція ґрунтується на чотирьох блокових підсистемах, сукупність яких утворює цілісну цивілізаційно-історичну систему: економічній, соціальній, політичній, культурно-психологічній.
Економічна підсистема наголошує на провідній ролі матеріальних, господарських чинників у розвитку цивілізації. її головними структурними елементами є виробництво, споживання, обмін товарами і послугами, техніка і технологія, система комунікацій, засоби регулювання економічних процесів.
Соціальна сфера включає в себе все те, що належить до суспільних форм життєдіяльності людей, способу їхнього життя, людського розвитку (сім'я, родина, статево-вікові відносини, здоров'я, житло, харчування, праця, дозвілля, одяг, соціальний захист).
Політичний ареал охоплює так звані інституціональні відносини між людьми, що виявляються в сукупності звичаїв, норм права, влади, партій, громадських рухів, об'єднань тощо, які в сучасній інтерпретації об'єднуються поняттям „правова держава” та „громадянське суспільство”.
Нарешті, культурно-психологічний складник поширюється на всі прояви духовного життя, яке існує в різноманітних знаково-комунікативних системах, культурних нормах і цінностях, що забезпечують взаємодію людських спільнот у різних проявах та іпостасях. Найбільш повно ідеї культурно-матеріалістичної школи відображені в працях Ф. Броделя.
Культурно-історична школа провідну роль відводить духовному чиннику. Геніальним предтечею цієї школи був арабський вчений Ібн Халдун (помер у 1406). Надалі ці ідеї розвивала плеяда видатних дослідників: Дж.Віко (1668-1774), М.Данилевський (1822-1885) та ряд сучасників – О.Шпенглер, М. Бердяєв, П. Сорокін, А. Тойнбі, Н. Еліас, С. Айзенштадт та інші.
В узагальненому вигляді прибічники культурно-історичної школи виділяють такі визначальні риси і характерні особливості цивілізацій. По-перше, це є великі цілісні соціокультурні системи, що функціонують на основі власних закономірностей, що не зводяться до властивостей окремих країн, націй та інших соціальних спільнот. По-друге, цивілізація має свою соціальну і духовну структуру з притаманними їм ціннісно-змістовними та інституціональними компонентами і атрибутами. По-третє, кожна цивілізація існує відносно відокремлено, відзначається самобутніми і неповторними рисами. Своєрідність цивілізацій проявляється в особливому укладі духовного життя, побудові духовних структур, своєрідності історичної долі.
По-четверте, кожна цивілізація має свої духовні витоки, первинний моністичний символ, навколо яких формуються духовні системи, що надають впорядкованості, сенсу, естетичної та стильової узгодженості та органічної єдності з іншими комплексами та елементам системи.
По-п'яте, цивілізаціям притаманна своя динаміка, яка охоплює тривалі історичні періоди, упродовж яких вони проходять через різні цикли, фази: генезису – зростання – визрівання – в'янення – занепаду – розпаду.
При всіх цих змінах цивілізація неодмінно зберігає своє ядро, іманентні базові цінності і властивості, хоча зміст і структура окремих елементів підлягають трансформаціям та модифікаціям.
По-шосте, взаємодія між цивілізаціями в цілому відбувається на основі самовизначення, співіснування та взаємообміну, подекуди набуваючи гострих зіткнень і суперечностей, внаслідок чого можуть виникнути трансплантовані (перенесені) чи амальгамні (змішані) цивілізації.
Таким чином, цивілізація означає високий рівень розвитку суспільства, що значно перевищує рівень первісних примітивних чи традиційних суспільств на основі якісно нових економічних, соціальних та духовних надбань.
Цивілізаційна ідея визнає багатоманітність історичного процесу, співіснування декількох макроцивілізаціиних спільнот, плюраліетичність методологічних і теоретичних підходів та методів дослідження людської спільноти. Цивілізаційних підхід долає обмеження і догматизм формаційного аналізу, а цивілізація виступає структурою, що забезпечує наступність і зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім. Відштовхуючись від ідеї осьового часу, моністичних символів і сакральних цінностей, цивілізаційна парадигма спрямована на збереження єдності й цілісності історичного процесу в усіх його багатоманітних проявах, на підтримання стабільності й наступності цивілізаційного поступу в умовах глобальних викликів, що постали перед людством на початку третього тисячоліття.
ТИПИ І ВИДИ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Треба зауважити, що є різноманітні підходи до класифікації цивілізацій залежно від визначальних критеріїв, що взяти за їх основу. За просторовою ознакою розрізняють два головних типи цивілізації: всесвітню цивілізацію, яка характеризується планетарними масштабами, та локальні цивілізації, що обмежуються територіями окремих регіонів. Виходячи з рівня розвитку цивілізаційних утворень та циклічного характеру поступу (вікового тренду), виділяють сім видів всесвітніх цивілізацій, що послідовно змінювали одна одну упродовж дев'яти останніх тисячоліть. З-поміж таких циклів-цивілізацій виділяються: неолітична (VІІ-ІV тис. до н.е.); східно-рабовласницька (III - перша половина І тис. до н.е.); антична (VI ст. до н.е. – VI ст. н.е.);ранньофеодальна(VІІ-ХШст.); доіндустріальна (ХІV-ХVШ ст.); індустріальна (60-90-ті роки XVIII ст. – 60-70 роки XX ст.); постіндустріальна (80-ті роки XX ст. – кінець XXI ст. – початок XXII ст. (можливо). Даний підхід наголошує на єдності людської цивілізації при всій її різноманітності та гетерогенності. Навіть і в наш час, за умов небаченого зростання інформаційних та комунікаційних систем, глобалізації господарсько-політичного життя, залишаються доволі неоднорідними складові елементи світової цивілізації.
В агрегованому, масштабному варіанті виділяють лише дві світові цивілізації: традиційну та сучасну. Вони різняться між собою насамперед економічною базою. В економіці традиційної цивілізації переважали первіснообщинні зв'язки, так званий азіатський спосіб виробництва, рабовласницькі чи феодальні відносини. В сучасній цивілізації домінують капіталістичні ринкові відносини, з відповідними економічними, політичними інституціональними та правовими структурами. Характерним є усвідомлення переважною більшістю індивідів своєї приналежності до цієї цивілізації (свідомо чи інтуїтивно), незважаючи на мовні, культурні, релігійні чи інші відмінності. Про це, зокрема, свідчать загальносвітові події, що втягують у свій вир представників практично усіх країн і континентів. Такими проявами були в XX ст. світові економічні і фінансові кризи (1929-1933 рр., 1997-1998 рр.), Перша та Друга світові війни (1914-1917 рр. та 1939-1945 рр.), інші загальнопланетарні події і процеси.