У методології науки під цими термінами розуміють дві різні традиції, які сформувалися у вивченні природи, тобто в природознавстві, з одного боку, і дослідженні явищ духовного життя суспільства, тобто в гуманітарних науках, з іншої. Це розходження обумовлене самою специфікою об'єктів вивчення природних і гуманітарних наук.У той час як у природі діють сліпі, стихійної й незалежні від людини процеси, у суспільстві нічого не відбувається без свідомих цілей, інтересів і мотивацій. На цій підставі природничо-наукову культуру нерідко протиставляють культурі гуманітарної. Оскільки методи дослідження в природознавстві сформувалися раніше, ніж у гуманітарних науках, то в історії пізнання робилися кількаразові спроби перенести їх цілком і повністю, без відповідних змін і уточнень, у гуманітарні науки. Такі спроби не могли не зустріти опору й критики з боку фахівців, що вивчали явища соціального життя й духовної культури. Іноді подібний опір супроводжувався повним запереченням якого-небудь значення методів природознавства для дослідження соціально-культурних і гуманітарних процесів. Однак в останні десятиліття під впливом науково-технічної революції й виникнення нових загальнонаукових і міждисциплінарних напрямків дослідження колишня конфронтація між натуралістами й гуманітаріями усе більше поступається місцем згоді й прагненню зрозуміти й використовувати методи один одного. Ми є свідками того, як соціологи, юристи, педагоги й інші фахівці-гуманітарії починають застосовувати системний підхід, ідеї й методи кібернетики й теорії інформації у своїх дослідженнях. Тому представляється досить важливим познайомитися з основними концепціями сучасного природознавства, по-перше, щоб свідомо застосовувати їх у своїй діяльності, по-друге, щоб одержати більше ясне й точне подання про сучасну наукову картину миру, що дає сьогоднішнє природознавство.
Дві традиції в поясненні, розумінні й пророкуванні явищ
Найбільш виразне розходження між природниче-наукової і гуманітарної культурами виражається в тлумаченні їхнього підходу до основних функцій науки, найважливіші з яких - пояснення, розуміння й пророкування явищ.
Пояснення в самій загальній формі можна визначити як підведення явища, факту або події під деякий загальний закон, теорію або концепцію.
Дійсно, щоб пояснити, наприклад, факт, необхідно логічно вивести висловлення про факт із певного загального висловлення або твердження, у якості яких найчастіше виступають закони й теорії. Ми повинні постаратися знайти таке висловлення й підвести під нього конкретний факт, випадок або подія. Щоб пояснити, чому яблука падають на землю, Ньютонові, по легенді, довелося відкрити закон всесвітнього тяжіння. В економіці для пояснення рівноваги на ринку звертаються до закону попиту та пропозиції. Нерідко розрізняють різні рівні пояснення. Так, щоб пояснити розширення стрижня, указують на безпосередньо спостережуваний факт - його нагрівання, але для більше глибокого пояснення цього явища фізики залучають молекулярно-кінетичну теорію речовини. Відповідно до цієї теорії при нагріванні відбувається збільшення величини вільного пробігу молекул, внаслідок чого відповідно зростають розміри тіла.
У природознавстві спочатку переважали причинні пояснення, коли для цього використовувалися найпростіші емпіричні закони. Саме з такого роду поясненнями ми зустрічаємося вже в механіку. Ми говоримо, що причиною прискорення руху тіла служить прикладена до нього сила. Подібного роду каузальні, або причинні, закони відображають регулярні, повторювані зв'язки між явищами, коли одне з них служить причиною виникнення або походження іншого. З подальшим розвитком науки ставало усе більше очевидним, що причинні закони становлять лише частину великого класу наукових законів. У принципі пояснення може бути здійснене за допомогою будь-яких загальних висловлень, починаючи від емпіричного узагальнення й кінчаючи науковими теоріями або системою теорій. Дійсно, уже просте узагальнення можна вважати поясненням, тому що воно охоплює безліч окремих конкретних випадків, розглянутих з деякої загальної точки зору. Однак цінність таких пояснень невелика, особливо коли для цього вибирається загальна властивість або ознака несуттєвого, другорядного характеру. На відміну від цього пояснення, що опираються на закони й теорії науки, характеризуються особливою надійністю, тому що встановлюються й перевіряються дуже ретельно.
Особливий інтерес представляє проблема пояснення за допомогою законів у природознавстві й гуманітарних науках, по якому дотепер не припиняються суперечки. Вони викликані головним чином тим обставиною, що в ряді гуманітарних наук, наприклад в історії, важко підвести індивідуальні й неповторні події і явища під який-небудь загальний закон або теорію. Тому є чимало істориків, які рішуче заперечують проти переносу природничо-наукових методів пояснення в історичні дослідження. З іншого боку, деякі філософи з не меншою завзятістю відстоюють погляд, що історичні й інші гуманітарні події і явища також у принципі піддаються поясненню за допомогою загальних законів і теорій. Все лихо, на їхню думку, складається в не розробленості концептуального апарата багатьох гуманітарних наук, зокрема історичних.
Що стосується характеру законів, на які повинні опиратися гуманітарні пояснення, то думки тут рішуче розходяться. Одні вважають, що такі закони досить прості й тривіальні й тому не заслуговують особливого аналізу. Інші, навпроти, заявляють, що вони занадто складні й заплутані і їх має бути ще відкрити, щоб пояснення історичних подій стали адекватними. Треті думають, що для пояснення історичних подій і діяльності людей, що беруть участь у них, варто звернутися до так званих телеологічних поясненням, які опираються не на причинні закони або навіть не на закони взагалі, а на розкриття цілей, намірів і мотивів поводження й діяльності людей. Телеологічні пояснення відомі ще із часів античності й ними користувався основоположник класичної логіки Аристотель. Однак під впливом швидко, що розвивається природознавства, зокрема фізики й хімії, які широко застосовували для пояснення причинні закони, до телеологічних пояснень стали прибігати усе рідше й рідше. Інтерес до них відродився тільки після того, коли стало ясно, що причинні пояснення виявляються здебільшого неадекватними в гуманітарній області.
Серед істориків і інших учених-гуманітаріїв є також чимало дослідників, які заявляють, що методи пояснення виявляються взагалі марними в гуманітарних науках, оскільки в них головна увага повинне бути звернене не стільки на спільність, скільки на індивідуальність, неповторність і навіть унікальність подій і явищ духовного й соціального життя. Тому вони вважають головним або навіть майже єдиним способом їхнього дослідження метод розуміння, пов'язаний з їхнім тлумаченням.
Розумінням називають спосіб, за допомогою якого можна інтерпретувати або витлумачувати явища й події індивідуального духовного життя й гуманітарної діяльності.
Такий метод часто називають герменевтичним, по ім'ю давньогрецького бога Гермеса, що, відповідно до легенди, служив посередником між людьми й богами Олімпу. Оскільки смертні люди не розуміли божественну мову, те Гермес виступав як перекладач і толмач волі богів.
У гуманітарній методології розрізняють два підходи до процесу розуміння, які умовно можна назвати психологічним і теоретичним. До психологічного відносять розуміння, засноване на переживанні одною людиною духовного досвіду іншого, його почуттів, настроїв, мотивацій і т.п. З такого погляду розуміння в основному досягається шляхом емпатії, тобто втілення, проникнення в духовний мир іншої людини. Грубо говорячи, щоб зрозуміти іншу людину, наприклад, автора художнього твору давньої епохи, необхідно влізти в його "шкіру" і внутрішньо пережити те, що пережив автор.
Подібний погляд на розуміння був широко розповсюджений у минулому столітті серед теоретиків і істориків мистецтва, літературознавців і критиків, а також інших гуманітаріїв. Найбільш видним представником цього напрямку був відомий німецький історик мистецтва й теоретик герменевтики Вільгельм Дільтей (1883-1911). Хоча прийом перевтілення до іншої людини, й проникнення в його духовний мир, безсумнівно, приносить користь, проте умови життя, конкретні події й процеси, які спостерігав, скажемо, У. Шекспір (1564-1616), а тим більше стародавній грек Еврипід (480-406 до н.е.), істотно змінилися. Тому сучасний дослідник не може спостерігати їх тепер, до того ж про минулу епоху, його вдачах, звичаях і духовному житті він судить із погляду сьогоднішніх ідей, вдач і подань. У найкращому разі він може міркувати про минуле, опираючись лише на деякі аналогії й припущення.
Теоретичне розуміння ґрунтується насамперед на інтерпретації, або тлумаченні, певних фактів, подій і процесів. Суть інтерпретації в гуманітарній діяльності складається в розкритті цілей, мотивацій і змісту дій і вчинків людей. Щодо цього таке розуміння зближається з телеологічними поясненнями.
Історично герменевтика виникла з досвіду роботи над текстами, які були написані на древніх мовах, погано збереглися, важко піддаються перекладу, а тому їх нелегко зрозуміти. Щоб їх зрозумів сучасний читач, необхідно насамперед розкрити їхній зміст. Нерідке розуміння зводять тільки до розкриття й засвоєння того змісту, що вклав у текст його автор. Уважається, що якщо ми розкрили цей зміст, те тим самим зрозуміли його. Саме так розглядають розуміння не тільки в повсякденному пізнанні й навчанні, але й при перекладі текстів із чужої мови на рідну. Є чимало перекладачів, які рішуче заявляють, що їхня головна мета полягає в тому, щоб повністю, без перекручувань і власних додавань донести до читача зміст авторського тексту. На перший погляд така вимога виглядає цілком переконливо, але якщо вникнути в нього глибше, те ясно виявляється його обмеженість. Справді, чому люди різних епох захоплюються утворами великих майстрів літератури, живопису й музики? Зрозуміло, насамперед це пояснюється тим, що в них виражаються глибокі загальнолюдські проблеми, тривоги й надії, але не тільки це залучає до них увага. Адже, якби інтерпретатори різних епох розкривали лише авторський зміст, те все звелося б до безперервного відтворення того ж самого. Насправді кожний, хто береться, наприклад, ставити п'єси Шекспіра або античні трагедії Еврипіда, додає до них свій, власний зміст, що виражає подання й ідеї його часу, і тим самим збагачує первісний авторський зміст. Від цього, якщо за справу береться справжній художник, оригінальний добуток тільки виграє.