Доводиться шкодувати, що в той час коли ми приступилися до пошуку пояснення причин конфліктів, ні нам, ні більшості інших дослідників у нашій країні, ні тим, хто мав пряме відношення до їхнього врегулювання, концепції, що існували за рубежем, не були відомі. Тоді етнічними конфліктами СРСР ні соціологи, ні етнологи, ні політологи не займалися.
У книзі А.Г. Здравомислова, що вийшла значно пізніше того, як почалися гострі міжетнічні конфлікти в СРСР і на пострадянському просторі, причини конфліктів інтерпретуються дуже близько до тому, як вони представлялися нам раніше. Головна причина виникнення такого роду конфліктних ситуацій – прагнення соціальних груп, утягуються знову в політичний процес, дати свою інтерпретацію національних інтересів співтовариства.
Крім структурно-функціонального підходу в пояснювальних моделях причин міжетнічних конфліктів існують також поведінкові концепції. Вони не заперечують значення соціально-структурних факторів, але акцентують увагу на соціально-психологічних механізмах, що стимулюють конфлікт. У рамках цих концепцій широко відома теорія фрустрації – агресії (Д. Доллард, Н. Міллер, Л. Берковиц). Нагадаємо, що фрустрація є стан небезпеки від збитку, нанесеного групі, стрес, що відчувається як перешкода в здійсненні мети, які, відповідно до даної теорії, ведуть до агресії.
Соціологи й політологи, вивчаючи реальні соціально-культурні й політичні ситуації, наситили цю теорію конкретним утримуванням. Так Гурр, під керівництвом якого був проведено крос-національне дослідження в 114 країнах миру, показав значення в міжетнічних конфліктах відносної депривації. При цьому не просто підкреслювалася небезпека депривації у зв'язку з погіршенням умов життя групи, але сама вона розглядався як розрив між цінностями-очікуваннями людей і можливостями.
Згадаємо, як часто на побутовому рівні, та й серед професіоналів можна чути: от якби в нас не було економічних труднощів і «усі жили б добре», те ніяких етнічних конфліктів не було б. Але адже й у Канаді, і в Бельгії всі живуть непогано, а міжетнічні конфлікти є.
Теорія відносної депривації в рамках концепції фрустрації звертає особливу увагу на те, що до пошуку «образа ворога» приводить не просто погане матеріальне становище. Дослідники переносять акцент саме на очікування й орієнтації, реалізувати які виявляється неможливо.
Якщо звернутися до ситуації Радянського Союзу наприкінці 70‑х і в 80‑х роках, то й там можна знайти підтвердження цієї теорії. Саме в той період поліпшення соціальної ситуації різко зросли потреби й очікування народів, що зробило необхідним новий прорив в області загальної модернізації. А замість цього почалися інші процеси: погіршення економічного становища в країні й наростання політичної нестабільності. Страхи й незадоволеність росли в людей всіх національностей, але ті, які саме переживали період переходу від традиційного суспільства до сучасного, переносили свою незадоволеність на Центр, на росіян, які асоціювалися з ним.
Нереалізовані очікування часто бувають властиві групам, які мають у своєму розпорядженні інтелектуальний потенціал, багатством, але не мають відповідному їхньому поданню про себе високого престижу й соціального статусу. М. Донськи звернув увагу на те, що такі статусні невідповідності створюють сильно фрустована більшість усередині групи й стимулюють конфлікти. Ситуація в Карабасі, де вірмени були більше утвореною групою й мали більший статок, але не були допущені у владні структури в тій мері, у якій вони вважали справедливим, створювала в них постійне почуття ущемлення, непевності, несправедливості.
Уважається, що від теорії фрустрації-агресії бере свій початок і теорія людських потреб. Відповідно до неї, расові й етнічні групи випробовують почуття глибокої відчуженості й ворожості стосовно тих спільностей, які, з їхнього погляду, є «винуватцями» відсутності в них «необхідних умов розвитку» і задоволення життєво важливих потреб членів їхньої групи.
Відмова групі в задоволенні її базових потреб, включаючи потреби в ідентичності й безпеці, викликає «страх знищення» групи, і це, на думку Гурра, робить етнічні конфлікти постійним і неминучим елементом соціально-політичної системи. Виходячи із цього, навіть уживали спроби створення списків «меншостей ризику», які не тільки відчувають систематичну дискримінацію, але вже й уживали політичні дії заради того, щоб відстояти свої інтереси перед державами, що претендують на керування ними.
На доказ неспроможності даної пояснювальної концепції звичайно приводять наступні аргументи: 1) етнічні групи не є настільки згуртованими, щоб увесь час боротися за ідентичність. Протиріччя усередині груп бувають не менш руйнівними, чим між групами; 2) «ініціюють насильство не ті групи, які найбільше знедолені з погляду «базових потреб»; призвідниками придушення «інших» є групи (точніше, представники їх еліт), які мають титульний статус і добре розвиненими культурними інститутами»; 3) польові дослідження й інші дані по етнічності в стані конфлікту не підтверджують тезу про глибоко вкорінене міжетнічне відчуження й ненависті; 4) небезпечно застосовувати теза, що робить легітимним поняття «насильство через групові потреби».
Останні два аргументи зовсім безперечні; перший вірний для стану етнічної групи поза гострим міжетнічним протиріччям; у ситуації ж міжетнічного конфлікту, що почався, протиріччя звичайно загасають. Що стосується другого аргументу, то ініціювання конфліктів відбувається по-різному, і, видимо, навряд чи можливо осягти в реальності, які варіанти переважають. Але очевидно, що насильство ініціюється титульною групою тоді, коли група, що висуває вимоги, заявляє про претензії у відкритій формі. У таких ситуаціях вибір шляхи, форми рішення конфліктів у значній мірі залежить від еліт конфліктуючих сторін.
Питання про роль еліт – один з відповідальних при інтерпретації причин конфліктів. Він краще всього вмонтований у концепцію колективної дії, що в історико-соціологічному й політичному аспектах розроблена в працях Ч. Тілі і його співавторів.
Концепція колективної дії заслуговує на серйозну увагу при поясненні міжетнічних конфліктів. Головним у ній є обґрунтування головного значення колективних інтересів, які спонукують людей діяти в ім'я їх, вибираючи ті або інші форми дій. Не фрустрації, а «накладення колективного інтересу на можливість його досягнення» розглядається як механізм, що формує дії. Боротьба між групами ведеться не взагалі, а із приводу конкретних питань». На думку Тілі, у найбільшій мері мобілізують людей питання політичного життя, пов'язані з боротьбою за владу.
Одним з перших серед вітчизняних фахівців про феномен влади в етнічних конфліктах заговорив В.О. Тишков. «Саме питання про владу, про гедоністичні прагнення елітних елементів у суспільстві до її володіння, про її зв'язок з матеріальною винагородою у формі забезпечення доступу до ресурсів і привілеїв є ключовим для розуміння причин росту етнічного націоналізму й конфліктів», – писав він уже в 1993 р.
Цьому питанню дуже велике значення надавали й політики, зокрема Р.Г. Абдулатипов і С.М. Шахрай. І все-таки конфліктологи розуміють, що й даний підхід не позбавлений певної слабості: він не дозволяє пояснити масової мобілізації, інтенсивності почуттів, групового прагнення до реалізації цілей.
У засобах масової інформації стосовно етнічної еліти нерідко вживаються терміни «етнічні підприємці», «етнічні активісти», «маніпулятори». Часто ці емоційні оцінки дають люди, які утомилися від конфліктів, переживають за групи, залучені в них і страждаючі від насильства. Але буває, що такі стереотипи навмисно насаджуються, щоб «закрити очі» на реальні протиріччя в суспільстві.
Етнічне «маніпулювання» не можна зрозуміти без вивчення всього комплексу причин, процесів і умов протікання конфліктів. Як справедливо підкреслюють О.О. Попов і В.Н. Стрєлецький, «маніпуляції небезпечні тоді, коли існують якісь передумови для того, щоб вони увінчалися успіхом»; «такі передумови повинні бути актуалізовані, зорієнтовані, морально легітимні». Абсолютизація ролі еліти в боротьбі за владу як джерелі конфліктів дискредитує концепцію й породжує міфи.
Таким чином, зрозуміти причини конфліктів, виходячи з якоїсь однієї теорії, не можна тому, що, по-перше, кожний конфлікт має свою специфіку, а по-друге, казуальні основи їх можуть мінятися в ході ескалації конфліктів, особливо якщо вони затяжні.
Аналізуючи етнічні конфлікти в Російській Федерації й країнах ближнього зарубіжжя, колектив Центра етнополітичних і регіональних досліджень під керівництвом Е.А. Панна» вважав за доцільне виділити історичні причини виникнення й ескалації конфліктів. До них були віднесені несправедливості адміністративно-політичної ієрархії народів (союзні, автономні республіки, автономні області, округу й т. д.); довільне перекроювання границь національних утворень; депортації народів.
Як результат насильства розглядається й незбалансованість перетворень суспільства, коли соціальна й економічна нерівність, конкуренція на ринку праці, землі й житла переростають у міжетнічні конфлікти. Така, на думку вчених, природа конфліктів-бунтів – ферганських (1988 р.), душанбінських (1990 р.), Ошських (1991 р.) і інших подібних подій.