3. Треба знати основи майстерності педагогічного впливу на людину. Людська культура в цьому питанні виділяє три типи відносин до іншого, необхідних для формування парубка: а) наставляння прикладом - приклад дає модель поводження, освячена культурою («Житія святих», «Життя чудових людей» і т.д.); б) наставляння знаннями - передача знань формує обґрунтовану манеру поводження й картину миру, що дозволяє орієнтуватися в ньому; в) наставляння в труднощі, що виробляють майстерність, майстерність виходу з складного становища. Американські дослідники говорять, що парубок, що мав у пору свого дорослішання наставника, краще й швидше досягає своїх життєвих цілей. Зрозуміло, що незнання незручно вийти за свої власні межі й що перехід від незнання до знання завжди здійснюється за допомогою іншої людини. Але недостатньо мати вчителі, наставника. Сенека говорив: щоб вийти зі стану неуцтва, потрібно звернутися до турботи про самого себе. Антична філософія знала термін «стультус» («дурень»), що позначає людину, що не вміє управляти собою в процесі особистісного розвитку. «Стультус» - той, хто розкиданий, хто дозволяє себе захопити, хто нічим не займається, хто пускає своє життя на самоплив і не направляє свою волю ні до якої мети. Його життя тече безпам'ятно й безвольно. Це той, хто без кінця міняє своє життя, відкритий будь-яким впливам ззовні, сприймає чужі подання некритично, при цьому відбувається змішання об'єктивного змісту подань із відчуттями, із усякого роду суб'єктивними елементами психічного життя.
Це не дивно, тому що будь-яка людина в якімсь ступені «стультус». Античні філософи як наставники молоді сформулювали ці застереження, щоб більш чітко позначити контури негативного в розвитку особистості, прагнучи спонукати юність до ефективної самоорієнтації. Новий час до цих рад додало лише розуміння того, що справжньою метою людини розумного є мистецтво управляти собою для самореалізації й що це мистецтво не зводиться до примітивного індивідуалізму (егоїзму), оскільки в турботі про себе необхідна присутність іншого, його втручання.
При соціалізації особистості часто відбувається не тільки освоєння рідної культури, але й продуктів інкультурації.
Цей термін позначає процес вростання особистості в іншу культуру й необхідний для того, щоб зрозуміти структуру й природу так званої маргінальної особистості, тобто особистості, що сформувалася на стику двох і більше різних культур, одна із яких може бути рідною. Особистість, що формується в таких умовах, природно, убирає в себе елементи різних культур; цей процес особливо прискорюється за допомогою масових комунікацій, накрапувати контактів міжособистісного й між групового характеру. Тим часом реальність найчастіше говорить про те, що люди, які виросли на стику культур, як правило, відрізняються більше раціональним баченням миру, можуть оцінювати відстале й передове у своїй і чужій культурах. Дослідження показують, що багато видатних діячів держав, науки, мистецтва й військовий справи або були дітьми представників різних культур (націй), або формувалися в середовищі, просоченої духом накрапувати співіснування.
В умовах конфліктності культур маргінальна особистість - це індивід, що, засвоївши багато цінностей двох або більше конфліктуючих соціокультурних систем, типово випробовує дискомфортні почуття й часто проявляє поводження, що перетворює його у свого роду анафему для всіх систем.
Соціальний характер особистості
Відзначивши особливості маргінальної особистості, ми підійшли до одному з досить складних питань - виділенню підстав соціокультурної типології особистості. Для соціологів не становить труднощі знайти критерії виділення соціокультурних груп - вони очевидні (рівень утворення, демографічні, соціально-класові, етнічні й професійні підстави). Сутужніше виділити інше, а саме - соціальні характери, що формуються в різних культурні й субкультурних середовищах. Читачеві, можливо, відомі перші спроби наукової класифікації особистості, зроблені Фрейдом; абсолютизація впливу дитинства на доросле життя привела його до розробки орального, анального й генітального характерів. Його класифікація ґрунтувалася на ідеї про те, що поводження людини є результатом його природних лібідних потягів.
Критика неофрейдистами (Э. Фроммом, Д. Рисменом) такої класифікації виявилася конструктивної. У її ході було вироблене поняття соціального характеру й даний його опис в епоху капіталізму. Е. Фромм установив, що є ядро структури характеру, властиве більшості членів певної культури, тоді як індивідуальний характер - це те, чим люди, що належать до однієї й тій же культурі, відрізняються друг від друга. Соціальний характер можна розглядати як посередник між соціально-економічною системою й ідеалами суспільства, що сприяє стабілізації й нормальному функціонуванню соціальної системи. Э. Фромм описав тип, властивий класичному капіталізму: його провідними рисами є прагнення до нагромадження, індивідуалізм, агресивність. По Е. Фромму, у сучасному західному суспільстві виникає соціальний характер, орієнтований на ринок, у якому центральними виявляються прагнення до споживання, почуття непевності, самітності, нудьги й заклопотаності. Такому характеру (особливо робітникові) властиві також пунктуальність, дисципліна, здатність до спільної праці й т.д.
Д. Рисмен описує три історичних типи соціального характеру: які орієнтовані на традиції, внутрішньо орієнтований (зсередини) і зовні орієнтований (ззовні). У. Уайт описав новий тип особистості - людини організації, що відрізняється екстравертністю, духом корпоративності й засвоївши стереотипів споживчої ідеології. Досліджуючи основний тип особистості європейської культури, А. Кардинер (США) відзначає, що тривала емоційна турбота матері, сувора сексуальна дисципліна формують у людині пасивність, інтровертність, нездатність знайти нові форми адаптації до умов, що змінюються. Т. Адорно в колективній праці «Авторитарна особистість» (1950) аналізує структуру рис такої особистості, зв'язуючи її появу із твердженням фашизму.
Із сучасних дослідників соціокультурного характеру варто зупинитися на результатах, отриманих групою Б. Катля. Нею визначені 13 головних плинів у соціокультурному розвитку сучасної Франції, які можна об'єднати у відповідні їм чотири види менталітету: утилітаристський, безпеки, прогресу, змін. Ці чотири мікрокультури відрізняються друг від друга своїми системами цінностей, установками, мотивами, поводженням.
Утилітаристський менталітет характеризується стандартним споживанням, прагненням до економії, позитивному співвідношенню якість - ціна, індивідуалізмом, ксенофобією, прихильністю до традицій і пасивною повагою до наявних структур.
Менталітет, схильний до пасивної безпеки й відходу в особисту сферу, відрізняється прагненням до рівноваги в приватному житті, безконфліктним міжособистісним і соціальним відносинам, природному порядку в матеріальній і соціальній сторонах життя. Будучи чутливим до пропозиції послуг і інформації, такий менталітет мало відкритий до яким би те не було новаціям і стихійному прогресу.
Менталітет, відкритий змінам, характеризується прагненням одержувати задоволення від життя, схильністю до подорожей і інновацій, духом підприємництва.
Менталітет, відкритий прогресу або ризикованим підприємствам, мислить категоріями виробництва й споживання, відрізняється схильністю до різного роду непередбаченим витратам на миттєве досягнення бажаного й втіхи. Люди з таким менталітетом хотіли б одержати всі й відразу, вони харчуються уявлюване, ірраціональне, їхнє улюблене читання - комікси й наукова фантастика.
Наведені тут характеристики менталітетів орієнтовані на використання в рекламній справі, сфері купівлі-продажу. Зрозуміло, що така спрямованість диктується замовленням рекламних організацій. Проте в нас немає аргументів для оцінки цих результатів як около наукових.
Девіантне поводження
Р. Мертон визначає девіантне поводження як результат нормальної реакції нормальних людей на ненормальні умови. Це вірне визначення, тому що в число людей з девіантним поводженням реально входять і революціонери в будь-якій сфері життєдіяльності суспільства, і злочинці (зловмисники), що переступили закон. Без відхилення від норми, що затвердилася, немає творчості в соціальному житті. Все залежить від того, яка норма, закон, чиї інтереси він обслуговує.
Однак теорія девіантного поводження всю свою увагу донедавна обертала лише на порушників кримінального кодексу. Чому - стане ясним з аналізу криміногенної обстановки у світі. В 1987 р. на 100 тис. населення доводилося: у СРСР - 690, в Англії - 7853, США - 5233, Японії - 1743 правопорушень. У наступні роки відбувся стрибок: в 1993 р. у США було зроблено вже 14 млн. злочинів проти особистості, а економічний збиток склав 425 млрд. дол. У Росії в 1993 р. на 100 тис. чоловік було зроблено 1866 злочинів. Ріст злочинності в Росії за останні чотири роки подвоївся. Середнє розкривання не перевищує 50%. В 1993 р. відбулося 29 тис. убивств, в 1994 р. - 32 тис. (це в 2 рази перевищує число загиблих в афганській війні). На охорону органів влади витрачається до 8 млрд. дол. щорічно. Близько 1 млн. молодих чоловіків у 2005 році притягнуто до охорони комерційних структур. Такого не було в історії Росії ніколи. Тим часом Міністерство внутрішніх справ може контролювати приблизно лише 40 з 140 факторів злочинного поводження людей. Отже, щирі причини росту злочинності лежать в основах суспільства, у якому ми зараз живемо. Розглянемо сучасні теоретичні пояснення такого положення справ.