Смекни!
smekni.com

Соціально-політичні проблеми у творчій спадщині Петра Могили (стр. 2 из 3)

Після смерті Йова Борецького митрополитом у 1631р. став Ісая Копинський — відомий церковний діяч, фундатор Київського братства, будівничий монастирів на Лівобережжі, зокрема заснованих Раїною Могилянкою. Він — автор морально-дидактичного твору "Алфавіт духовний", в якому накреслено шляхи, якими має йти людина, що прагне духовного очищення й пізнання Бога. Це — відмова від багатства і розкоші, самозаглиблення, моральне вдосконалення.

Ісая Копинський належав до консервативної частини духовенства, яка не сприймала нововведень архімандрита Петра Могили, заперечувала будь-які кроки на шляху до порозуміння з уніатською церквою, до того ж орієнтувалася на Москву, сподіваючись знайти там підтримку. Тому кандидатура Петра Могили, хоча уряд і не вважав православну ієрархію легітимною, була небажаною. Без сумніву, в польських владних колах бачили митрополитом іншу особу, більш прогнозовану й лояльну по відношенню до влади. Це стало очевидним після смерті короля Сигізмунда III — активного прихильника унії, й обрання королем 1632року його спадкоємця Владислава IV. Кандидатуру Владислава підтримувала українська шляхта, але ставила вимоги відновити православну церкву, визнати її ієрархію. На селекційному сеймі, де обирали короля, було досягнуто компромісу.

У затверджених сеймом "Статтях для заспокоєння народу руського" (1632 р.) православна церква визнавалася легітимною, їй мали повернути частину церков та монастирів, які опинилися в руках уніатів. З цього часу Київська митрополія остаточно поділилася на дві — православну та уніатську; формально жодна з церков не здобула переваги, хоча фактично уніатську підтримували урядові кола. В легітимізації православної церкви Владиславом IVсвою роль відіграло й козацтво, яке виступало в обороні православ'я й підтримкою якого король прагнув заручитися у боротьбі з Османською імперією.

Безперечно, умовою відновлення статусу православної церкви було обрання нової ієрархії, в першу чергу — митрополита, якого підтримав би уряд. Таким міг бути Петро Могила. Очевидно, тут свою роль зіграв і етнічний та політичний фактори, наближеність, по суті — злиття з впливовими польськими та українськими родинами, приналежність до династичної лінії молдавських господарів. Ця кандидатура влаштовувала й українську еліту, вона також бажала бачити на чолі церкви людину дійову, енергійну, вхожу до владних кіл Речі Посполитої. Зокрема, Петра Могилу підтримували А. Кисіль, Л. Древинський, С. Гулевич-Воютинський та ін.

10 листопада 1632 р. король Владислав IVзатвердив кандидатуру Петра Могили, а після коронації в 1633 р. надав привілей на митрополитство, в якому було зазначено, що Петро Могила достойний митрополичого сану, "члени роду Могил завжди відзначалися відданістю польській короні". Оскільки в Києві митрополитом уже був Ісая Копинський, висвячення Петра Могили спочатку на єпископа, а далі на митрополита відбулося у Львові 28 квітня 1633 р. в Успенській братській церкві, меценатами якої були молдавські господарі Могили.

Приїзд до Києва митрополита лаврський вчений гурток вітав панегіриком "Євфонія веселобр-мячая", датованим 5 липня 1633 р. У цьому панегірику висловлено надію, що Петро Могила стане "славою, короною і обороною" православної церкви, "її Атлантом і діамантом". Водночас Петро Могила мав знайти порозуміння з Ісаєю Копинським. Він змусив його зректися сану й залишити Київ, проте конфлікт тривав до самої смерті Ісаї в 1640 р. Протистояння між ними ґрунтувалися, в першу чергу, на розумінні подальших шляхів розвитку церковного життя. Петро Могила мав намір піднести православну церкву шляхом упорядкування організаційної структури, уніфікації догматики та обрядової системи, реорганізації чернечого життя, відновлення святинь та освіти духовенства. Консолідувавши належним чином церковне життя, Петро Могила виношував плани об'єднання української церкви. Погляди Ісаї Копинського залишалися в колі традиційних уявлень і розуміння релігійної ситуації, в центрі якої було протистояння з уніатами.

Ставши митрополитом, Петро Могила зберіг за собою і архімандритство Києво-Печерського монастиря, об'єднавши таким чином в одних руках можливості провідного монастиря та митрополії й зосередивши їхні матеріальні можливості на розбудову церкви.

Повертаючи відібрані маєтності, він досить часто, не чекаючи рішення суду, вдавався, як свідчать документи того часу, до "ґвалтовних наїздів". Ще до висвячення він відібрав від уніатів Софійський собор і розпочав його відновлення, вкладаючи як свої власні кошти, так і збираючи їх по всій митрополії. Серед жертводавців були українська та білоруська шляхта, міщани, духовенство. У Софійському соборі було споруджено меморіал князя Володимира — цим Петро Могила підкреслював заслугу князя в запровадженні християнства на Русі, сталість традицій церковного життя. Відбудовувалися й інші пам'ятки давньоруського періоду — Михайлівський собор Видубицького монастиря, Десятинна (на основі фундаменту давньоруської) та Василівська церкви. Для розпису реставрованої церкви Спаса на Берестові були запрошені грецькі майстри. На одній із фресок, виконаній к 1643 — 1644 pp., зображений Петро Могила, що підносить князю Володимиру оновлений храм.

Називаючи Україну своєю "отчизною", Петро Могила не поривав зв'язків зі своєю батьківщиною. Він сприяв поширенню освіти і книгодрукування в Молдові та Волощині. На власні кошти спорядив друкарню й відправив її в 1635 р. разом з київським друкарем Тимофієм Вербицьким до волоського господаря Матвія Бесараба, де вона почала діяти в м. Кімполонгу. Він сприяв організації друкарні в Молдавському князівстві, в Яссах у 1641 р. Тут же київськими вчителями було організовано школу, подібну до Київського колегіуму.

Петро Могила помер несподівано 1 січня 1647 р. (за новим стилем). Незадовго до смерті він уклав заповіт; власні кошти — будинки, срібло — заповідав колегіуму, а також бібліотеку "різними мовами, яку фундував все своє життя". Патронами колегіуму просив бути представників провідних князівських і шляхетських родин, "щоб ця єдина твердиня православної Руської церкви прихильністю, піклуванням і патронатством їх милостей на збільшення хвали Божої й виховання православноруських діток постійно тривала". Частина срібла, грошей, митрополичого одягу передавалася Києво-Печерському монастирю, церквам, які він відбудовував, монастирям, шпиталям.

Поховали Петра Могилу 19 березня 1647 р. в Успенській церкві Києво-Печерського монастиря.

У 1996 р. Петра Могилу прилучено до лику святих.

2. ТВОРЧІСТЬ ПЕТРА МОГИЛИ

Церковні реформи здійснювалися в трьох основних напрямках — канонічному, літургійному та церковно-адміністративному. Разом зі своїми соратниками митрополит уклав системний виклад основних засад православного вчення "Сповідання православної віри", у підготовці якої основну роль відіграв Ісая Трохимович-Козловський.

На основі "Сповідання православної віри" було укладено короткий Катехізис ("Собраніє короткой науки о артикулах віри"), виданий спочатку польською в 1645 p., а потім слов'янською мовами. Катехізис перевидавався у Львові 1646 року та в Москві 1649 року. Вперше повністю "Сповідання" Петра Могили було видано грецькою мовою в Голландії 1667 p., що свідчить про інтерес до цієї праці європейських теологів. Румунською мовою опублікований у 1691 p., aцерковнослов'янською у Москві 1691 р. Отже, "Сповідання православної віри" та укладений на його основі Катехізис стали подією не лише для української православної церкви, — ними користувалися у всіх православних церквах.

На соборі у Києві обговорювалися й питання внутрішнього церковного життя. Для зміцнення дисципліни та контролю над виконанням пастирських обов'язків було запроваджено поділ на єпархії, організовано консисторію, яка здійснювала духовний суд. Передбачалося скликання щорічних єпархіальних пастирських соборів, де мало брати участь усе духовенство, діяльність єпархії контролювали митрополичі візитатори. Особливого значення надавалося освіті духовенства, його високим моральним цінностям, відданості пастирському служінню. Упорядковуючи організаційну структуру православної церкви, Петро Могила багато в чому орієнтувався на католицьку, яка зміцніла й консолідувалася від кінця XVIст. Своїми церковними реформами Могила повертав підірваний внаслідок Реформації авторитет церкви та вплив на суспільне життя.

Наступним кроком на шляху реформування була уніфікація обрядової системи української православної церкви. Петро Могила та його оточення уклали й видали в 1646 р. фундаментальну книгу "Требник", де виписані всі чини та обряди, що мають місце в православній церкві. "Требник" складається з трьох частин: в першій викладено порядок відправи семи таїнств, в другій — чини на освячення, в третій — молитви на різні дні й нагоди. У передмові до видання Петро Могила писав, що "противники наші називають наших духовних неуками, які лічби, форми, матерії, інтенції і наслідків тайн божественних не знають", натякаючи на працю колишнього ректора Київської братської школи Касіяна Саковича, що перейшов в унію, а далі в католицизм ("Перспектива", 1642 p., Краків). Касіян Сакович різко критикував православну церкву за відсутність у ній чіткої структури, уніфікації відправ, низький рівень освіти духовенства, участь мирян у церковному житті, вважав, що й реформи Петра Могили не врятують церкву, а тому пропонував визнати єдиною істинною вірою католицьку.

Відповіддю Саковичу став полемічний твір "Літос", написаний за участю Петра Могили й виданий польською мовою в лаврській друкарні 1644 р., та "Требник". Для укладання "Требника" використовувалися як друковані слов'янські, грецькі, так і католицькі джерела, зокрема "Ритуал" папи Павла V, в ньому є також нові, не згадані ні в греко-слов'янських, ні в католицьких требниках. В обрядовій системі, викладеній в "Требнику", були збережені риси, характерні саме для української церкви, оскільки в обрядах, як і в оздобленні церков, відображаються релігійні переживання певної етнічної спільноти. "Требником", як і "Катехізисом" користувалися в багатьох країнах православного ареалу.