Розмір прибутку, безумовно, важливий соціальний критерій, що пояснює відмінності в умовах життя окремих верств суспільства, в рівні їх матеріального добробуту, їх економічних, політичних і духовних інтересах. Однак у відриві від його джерел прибуток сам по собі мало що пояснює. Більш чітким критерієм служить не прибуток як такий, а спосіб його одержання (особистий заробіток, прибуток на вкладений капітал, допомога благодійних фондів тощо). Те ж саме можна сказати про критерії володіння владою, ступінь якої необхідно визначити без органічного зв'язку із соціально-економічними відносинами.
Сучасні суспільні системи, що мають тенденцію до ускладнення своїх структур, вимагають принципово нових методологічних підходів, які дозволяють чіткіше фіксувати процеси, що відбуваються в суспільстві. Нині безперечний лише висновок про те, що соціальна структура суспільства не є раз і назавжди даною, а являє собою динамічне ціле, якому притаманний емерджентний характер, є породженням складних закономірностей розвитку системи, взаємодії елементів, що її складають. Соціологи стверджують, що дати єдину сукупність належності до будь-якої страти практично неможливо, але в суспільстві завжди присутні три стратифікаційні структури: економічна, професійна та політична і вони виступають як визначальні засади суспільної диференціації. Основою стратифікаційної структури завжди є природна та соціальна нерівність людей, яка визначається рівнем відношення до власності, політичної влади та соціальною престижністю в конкретному суспільстві.
Основні елементи соціальної структури, їх характерні риси та тенденції розвитку. При вивченні соціальної структури західні соціологи найчастіше використовують вертикальну стратифікацію із семи верств:
1. вищий клас професіоналів, адміністраторів;
2. технічні спеціалісти середнього рівня;
3. комерційний клас;
4. дрібна буржуазія;
5. техніки й робітники, які здійснюють керівні функції;
6. кваліфіковані робітники;
7. робітники, що не мають спеціальної кваліфікації.
В основі цієї градації лежить так званий об'єктивний підхід, який є передумовою поширення в західній соціології поділу суспільства на страти за їх соціально-економічним статусом.
Багато варіантність власності, що складається нині в Україні і в країнах СНД, не дозволяє залишатися на позиціях формули "2 + 1" навіть найзавзятішим її прихильникам. Очевидно, що в нашому суспільстві виразніше проявляється тенденція до поглиблення соціальної диференціації, до зміни соціального статусу багатьох соціальних груп. Відбувається процес становлення нового типу соціальної структури.
Не можна не погодитися з П.Сорокіним, який стверджує, що від типу соціальної структури залежить динаміка суспільства взагалі. Відомо, що тип соціальної структури дореволюційної Росії визначив характер соціальної революції. Тип соціальної структури колишнього СРСР 30-50-х років визначив такі деформації соціалізму, як культ особи, монополізм влади, відчуження від суспільної праці, політичного життя тощо. Тип соціальної структури, що складається нині в Україні, мас визначити подальший хід розвитку українського суспільства.
Це не означає, що соціальна структура — єдиний соціальний регулятор еволюції суспільства. Величезна динамічна сила притаманна інституціональним регуляторам — політиці, культурі, ідеології, науці, освіті. Але всі вони (як і територіальні регулятори і фактори добробуту) діють через активність соціальних груп, яка детермінується її місцем у соціальній структурі суспільства.
Це дає підставу вважати, що соціальна структура є головним регулятором соціальної динаміки в цілому, включаючи й розвиток економіки. Це природно, адже соціальна структура — це самі люди, організовані в різного роду групи. Вони відіграють у системі економічних відносин ті соціальні ролі, яких вимагає економіка: партійних лідерів, господарських керівників, державних діячів, інженерно-технічних працівників, робітників, селян, вчителів та ін.
Типи соціальних структур визначаються характером суспільно-економічної системи, в межах якої дана система функціонує. І якщо суспільство переживає процес соціального зламу, стан перехідного періоду, то кардинальні, якісні зміни в соціальній структурі стають неминучими. Вони й реформують економічну, політичну і духовну сфери життєдіяльності суспільства, значною мірою самі визначають їх. Саме ці процеси спостерігаються на території колишнього СРСР.
Основні тенденції перетворень соціально-класової структури в нашому суспільстві характеризуються посиленням позицій ринкової економіки, зростанням числа зайнятих у приватному секторі і бізнес-діяльності, особливо молоді та студентства, поглибленням соціальної диференціації, появою принципово нових соціальних груп (фермерів, підприємців, банкірів тощо), зміною соціальної структури, соціальних пріоритетів.
Протягом багатьох десятиріч зусилля вчених-суспільство-знавців були спрямовані на теоретичне обґрунтування міфу про провідну роль робітничого класу в розвитку радянського суспільства завдяки його становищу в системі соціалістичного виробництва, політичному досвіду, високій свідомості й організованості, трудовій та політичній активності.
Дані соціологічних досліджень свідчать, що лише третина опитуваних вважає себе господарем виробництва на своєму робочому місці (на рівні дільниць — 34%, цехів — 1-2%, підприємств — 0,5-1%). Як видно, почуття господаря більш-менш проявляється у сфері безпосереднього прикладання праці і практично зникає, коли йдеться про верхні "поверхи" підприємства. Одержані дані свідчать і про те, що робітники, звільняючись від ідеологічного гніту командно-адміністративного механізму, все менш плекають ілюзію щодо свого реального місця в системі виробничих відносин, що складаються.
Аналіз відповідей на питання про взаємовідносини робітників і управлінського персоналу зафіксував початок краху ще одного міфу казарменого соціалізму — про творчу співдружність робітничого класу і технічної інтелігенції, Обстеження виявило реальне існування "двох світів" — "роботяг" і "начальників", відносини між якими далекі від партнерських. Тільки 40-45% респондентів відзначили, що до їх думки прислуховуються бригадири і майстри, 20-25% — начальники змін і дільниць, 10-13% — начальники цехів і лише 2—3% — провідні спеціалісти й представники адміністрації; 25-30% не мають сумніву щодо того, що "з думкою робітників на підприємстві не рахується ніхто".
На підставі результатів опитувань можна зробити висновок, що робітники в сучасних умовах ще не готові до активної участі в управлінні. Багато з них просто не відчувають потреби ні в правах, ні в відповідальності за виробництво. На запитання про те, чи вносили робітники конкретні пропозиції для поліпшення організації виробничого і суспільного життя колективу в останні два-три роки, лише 10-12% опитуваних відповіли ствердно. Тривогу в суспільстві викликає те, що апатія і розчарування серед робітників посилюються. Лише 5-6% респондентів мають намір співробітничати з адміністрацією у вирішенні загальних завдань; значна їх частина міцно зберігає рецидиви застійних років — утриманські настрої, безладність, низьку правову культуру.
Подібні характеристики можна сформулювати і щодо інших соціальних груп, що переживають на даному етапі болісне прозріння і шукають оптимальних шляхів оновлення.
Таким чином, якщо в країнах Заходу превалюючим є процес інтеграції соціальної структури (розмиваються відмінності щодо ролі суспільної організації праці, змінюється соціальний і професійно-кваліфікаційний рівень працівників сільськогосподарського виробництва, відбувається становлення середнього класу, як найбільш вагомого фактора стабільності ієрархічної структури), то в посткомуністичних країнах поряд з процесами інтеграції, що виникають об'єктивно під впливом науково-технічного прогресу, значно виразніше проявляється поглиблення диференціації і навіть поляризації соціальних груп, вимивання середніх прошарків, посилення соціальної напруженості в соціально-класовому, соціально-етнічному і в соціально-демографічному відношеннях. Найважливіші наслідки цієї тенденції — зростаюча деструктуризація та дестратифікація частин економічно активного населення, пов'язаного з державною власністю. У цих людей зростає занепокоєність, відчуття соціальної деградації, втрата соціальної самоідентифікації на підставі нечітких економічних інтересів. Це впливає на соціальне почуття даної категорії населення, яка включає робітничий клас, селянство й інтелігенцію. Відбувається люмпенізація, маргіналізація цих соціальних груп з усіма випливаючими звідси економічними, політичними та моральними наслідками. Складність полягає також у тому, що соціальна структура радянського суспільства — продукт не тільки 70-річної, а й всієї його багатовікової історії. Нині оновлення зазначеної структури ускладнюється необхідністю подолання недоліків, що нагромаджувалися в ній віками. Шлях до виправлення складний і довготривалий. Його пошук потребує глибокого знання й розуміння законів розвитку соціальної структури, формування нових соціальних відносин.
Висновок
В сучасному суспільстві функціонує безліч соціальних груп. Соціальна верства, група, тобто люди між якими здійснюються певні контакти, спілкування, є спільні Інтереси, потреби, цінності, мета. Спільність, в основі якої лежать зв'язки типу взаємодії з приводу об'єднання, солідарності, узгодженості спільних зусиль становлять соціальну групу. Безліч соціальних груп в суспільстві обумовлена різноманітністю ознак вирішуваних ними завдань і проблем. Адже об'єднують людей в спільності професійні інтереси, релігія, етнічні ознаки та ін. Соціальні групи розрізняються між собою і іншими ознаками, особливостями, властивостями. Так, є соціальні групи, для яких характерна наявність безпосередніх особистих взаємодій, контактів. Бувають малі і великі соціальні групи (класові, територіальні, національні) спільності, формальні та неформальні. Виділяються серед соціальних груп і за метою, тобто групи навмисно створені, сформовані для вирішення тієї або іншої групової єдиної мети. Мета може бути господарська (підприємство, комплекс, цех та ін.), науково-дослідницька (науково-дослідний інститут, лабораторія, конструкторське бюро та ін.), політична (політична партія, суспільно-політичні рухи та ін.), освітня та ін. Наявність більш або менш жорсткої системи взаємних прав і обов'язків учасників соціальної групи, контролю за додержанням зобов’язань, угод, поділ функцій, статусів і ролей учасників спільності і обумовлює навмисність створення за метою конкретних та інших соціальних груп.