В Україні налічується понад 17 млн. сімей, з яких понад 11,2 млн. – в міських поселеннях і 5,8 млн. – в сільській місцевості. Кількість сімей зростає швидше чисельності населення, що відбиває тенденції відокремлення молодих сімей і скорочення її величини як серед міського, так і серед сільського населення. Частка сімей з однією дитиною становить 30,4%, з двома – 49,3%, з трьома – 7,4%, багатодітних – бездітних – 10%.
Нині в Україні переважають прості сім’ї, які у своєму складі мають подружжя з дітьми (будь-якого віку) або без них. На сім’ї такого типу припадає майже 75%. А от сім’ї, які складаються з двох і більше подружніх пар, становлять лише 4,8%. Це в основному сім'ї, в яких діти, що одружились, живуть разом з батьками. Значна категорія сімей, у складі яких немає подружньої пари.
Процеси етнічної асиміляції приводять до утворення етнічно змішаних сімей, які об’єднують осіб різних національностей. У міських поселеннях, де більше можливостей для міжнаціонального спілкування, частка їх майже у три рази більша, ніж на селі.
Звертаю увагу курсантів на те, що складний характер сім’ї як соціального утворення зумовлює наявність різноманітних підходів до її вивчення. Разом з тим їх можна об’єднати в декілька груп залежно від того, в якій якості розглядається сім’я.
Методологія символічного інтеракціонізму розглядає сім’ю як малу соціальну групу .Сім’я розуміється тут як сукупність соціальних ролей, які виникають і реалізуються у взаємодії її членів, зумовлюючи займані ними позиції. У більшості таких досліджень сім’я ототожнюється з відносно закритою системою яка має досить слабкі зв’язки з оточуючими її інститутами, організаціями, групами. Тому інституціональний і культурний аспект сім’ї практично не аналізується. Цей напрямок акцентує увагу на дослідженні ролей і статусів, міжстатусних відносин в процесі комунікації, конфліктів, прийнятті рішень тощо.
Близькою до нього є інша спроба розгляду стосунків в сім’ї – конфліктологічний підхід, представники якого звертають увагу передусім на складний суперечливий характер сімейних відносин, на рольові і статусні конфлікти між членами родини і т. ін. Деякі дослідники акцентують увагу на аналізі порядку розподілу влади всередині сім’ї, надаючи особливого значення механізмові прийняття рішень. Як правило, відзначають вони, ті члени сім’ї, що володіють більшими матеріальними засобами, одержують в ній більшу владу. Сучасний варіант теорії конфлікту, що стосується сім’ї, запропонований Х.Хартманн. Для неї сім’я - це "місце боротьби. Сім’я стає полем бою, де відбуваються конфлікти щодо перерозподілу засобів, в тому числі і щодо праці в домашньому господарстві та виховання дітей. Як вважає Xартманн, більш важкі обов’язки жінки по домашньому господарству являються формою експлуатації, яка склалася всередині капіталістичної патріархальної системи. Ця теорія носить назву “марксистсько-феміністської”, бо наголошує на експлуатації жінки-робітниці з боку чоловіка-капіталіста, в руках якого сконцентровані економічні засоби. Отже, в центрі уваги цієї конфліктологічної парадигми є напруження і боротьба всередині сім’ї.
Звертаю увагу курсантів на те, що оскільки погляд на сім’ю як на малу соціальну групу лише нещодавно став домінуючим, то більш поширеними є соціологічні концепції, де сім’я розглядається як соціальний інститут і у ширшому плані – як соціальна система.
Найбільш характерними тут є моделі сім’ї, розроблені в межах структурного функціоналізму. Його представник Т. Парсонс виходить з точки зору про універсальний характер нуклеарної сім’ї, всередині якої він розрізняє два типи лідерства: інструментальне, пов’язане з вирішенням організаційних завдань, та емоційне. Відтак соціальні система нуклеарної сім’ї уявляється Парсонсом у вигляді сукупні таких ролей:
- чоловік/батько - жінка/мати
- син/брат - донька/сестра
Інструментальне лідерство закріплюється за роллю "чоловік/батько", емоційне – за роллю "жінка/мати". Функціональне завданні підтримки емоційного балансу між всіма членами сім’ї, необхідної для нормальної соціалізації дітей, вимагає міцного союзу між подружжям, з а кріпленого шлюбом. Соціальна система сім’ї, згідно з Парсонсом, носить тимчасовий характер: виконавши завдання соціалізації дітей, вона самоліквідується, тому що діти утворюють власні нуклеарні сім’ї. Модель Парсонса базувалась на визнанні ним ізольованого характеру нуклеарної сім’ї, тобто відсутності сталих міцних зв’язків членів сім’ї з своїми батьками та іншими кровними родичами. Згідно цієї моделі лише один член родини – мужчина/чоловік/батько здійснює зв’язок між сім’єю і економікою суспільства; праця жінки істотної ролі для життя родини не має.
Звертаю увагу на те, що дослідження сім’ї в США у 60-70-спростували багато положень Парсонса, перш за все його тезу про ізольований характер нуклеарної сім’ї. Було доведено, що зв’язки з найближчими родичами мають велике значення для сучасних сімей, що в розвинутих країнах досить розповсюджені великі (а не лише нуклеарні сім’ї, які складаються з 3-4 поколінь. Е.Ботт виявила наступну закономірність: чим у більш широкий соціальний контекст включена сім’я, тим менше розмежованими є ролі подружжя. Нині в структурному функціоналізмі сім’я аналізується з точки зору її пристосування до більш широкої соціальної системи. Основними для цього підходу є поняття структури, функції, визначення ситуації тощо. При цьому акцентується на сталості і міцності сім’ї. Менше уваги приділяється її змінам і суперечностям всередині сімейного кола.
Цю прогалину надолужує конфліктологічний підхід, для якого властивим є розгляд стосунків не лише в сім’ї, але й між сім’єю як соціальним інститутом та іншими соціальними інститутами і органі ями. Такого роду конфлікти можуть виникати з приводу виховання дітей (де краще це робити: спільно вдома батькам чи в дошкільних закладах, організованих державою), перерозподілу матеріальних засобів (хто повинен приймати рішення про використання засобів, якими володіє сім’я, – члени родини чи представники державного апарату) і навіть харчування (де краще пообідати: вдома їжею, звареною жінкою, чи в кафе або ресторан). Отже, в руслі конфліктологічної парадигми розробляються проблеми як внутрішньосімейного життя, так і конфліктів зовнішніх – між сім’єю та її соціальним оточенням.
Ситуаційний підхід зосереджується на дослідженні цінностей і норм у сфері сімейно-шлюбних відносин і розглядає їх як соціальну ситуацію, що визначає функціонування різних типів родин. Для прихильників цього напряму центральними є поняття соціальної ситуації і ролі .
Інституціональний підхід дозволяє розглядати сім’ю як соціальну систему, яка е одним з основних соціальних інститутів. При цьому зазначається, що багато важливих функцій сім’ї переходить до суспільства. В цих дослідженнях центральними поняттями стають індивід і культурні цінності, які він поділяє.
У західній соціологічній думці є ще один напрямок, який розглядає сім’ю радше в природному, а не в соціальному контексті. Соціобіологія та її концепція сім’ї базується на визнанні всезагальності законів еволюції та природного відбору .Другий важливий вихідний пункт соціобіологів – ідея тотального універсального і первинного характеру інстинкту продовження роду. Необхідність сімейного існування закладена в самій біологічній сутності людини і визначається потребами відтворення. Тому люди об’єднуються в сім’ях, але стратегія відтворення у чоловіків і жінок е відмінною. Для чоловіків характерним є прагнення і здатність залишити по собі якомога більше нащадків (що, з рештою, є притаманним для всіх самців у природі). Жінки ж зосереджуються на клопотах про виживання потомства; їх родинний внесок є вищим, ніж у чоловіків. Відмінність стратегії відтворення в сім’ях призводить до конфліктності у стосунках подружніх пар. Отож, соціобіологи також вважають, що конфліктність органічно властива сім’ї, основи конфлікту мають біологічне, еволюційне походження, а самі конфлікти – неминучі.
В межах радянської соціології сім’я розглядалась насамперед як соціальний інститут. В СРСР десятиріччями діяльність практично всіх соціальних інститутів будувалась, виходячи з мети забезпечення максимально можливої зайнятості населення (в тому числі жінок) у суспільному виробництві. Наявність і розмір сім’ї досить часто ставав негативним фактором в усіх суттєвих моментах життєдіяльності радянської людини: при пошуках праці і розподілі матеріальних благ, освітньому і професійному зростанні, побутовому і медичному обслуговуванню, організації відпочинку і прилученні до культурних цінностей, пенсійному забезпеченні тощо. Як слушно зазначає О. Дудченко, зменшення сім’ї в радянському суспільстві безумовно сприяло деприватизації життя індивіда, уніфікації способу життя і мислення, зведенню сімейних та інших групових інтересів до "особистих" (на противагу "суспільним”), полегшенню, в кінцевому результаті, маніпуляції поведінкою індивідів і цілих груп людей.