Смекни!
smekni.com

Соціологія: становлення та сучасність (стр. 9 из 13)

1) соціальний феномен, що відображає певну сферу життя індивіда та суспільства;

2) форма суспільної свідомості;

3) засіб практичного духовного освоєння світу;

4) світоглядна система координат;

5) життєва позиція і діяльність.

Функціональна роль релігії в суспільстві визначається через результати її впливу на особисте чи соціальне життя: на макрорівні – ступінь практичного впливу в межах конкретного суспільства, держави, нації. Етносу, соціальної групи; на мікро рівні – впливу на особистість, малі соціальні групи.

У суспільстві як соціокультурній системі релігія пов’язує людину з трансцендентним шляхом абсолютизації цінностей, ідеалів, норм та зразків поведінки. І водночас релігія є соціальним інститутом суспільства, де соціальною базою виступає зібрання віруючих. У процесі ускладнення суспільних відносин і уявлень перетворюється і ускладнюється релігійна складова.

В період кризи окремих соціальних інститутів завжди є інституціональні резерви, які відтворюють ті форми солідарності , яких не вистачає для збереження соціуму. Релігія стала одним із таких інститутів на пострадянському просторі. Духовний вакуум колишніх суспільств соціалістичного спрямування став заповнюватись з релігійного інституціонального резерву.

Елементом соціальної структури й особливим видом об’єднання людей за релігійним критерієм є релігійні організації. Вони мають всі ознаки соціальної організації: координація і субординація, централізація влади, організаційна культура, правове/ нормативне регулювання діяльності за статутом, наявність послідовників зі спільною метою і інтересами.

35. Соціалізація людини. Умови успішної соціалізації

Складний тривалий процес включення індивіда до системи соціальних зв’язків та відносин, його активної взаємодії з оточенням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності необхідні для його успішної життєдіяльності в суспільстві називається соціалізацією.

Процес соціалізації розділяється на два етапи: соціальну адаптацію і інтеріоризацію.

Соціальна адаптація – це процес пристосування індивіда до умов життєдіяльності, до рольових функцій та норм поведінки, до форм соціальної взаємодії, що склалися у спільноті, до якої інтегрується індивід.

Інтеріоризація - процес включення соціальних норм і цінностей до внутрішнього світу людини, тобто заміни зовнішніх санкцій самоконтролем. Можна вважати, що на цьому етапі кількісне накопичення прийнятих індивідом норм, засвоєних ним цінностей переходить у нову якість, що виявляється у зміні поведінки людини під впливом змін у структурі особистості.

Інтеріоризація є свідченням успішної соціальної адаптації індивіда.

Рівні соціалізації:

- об’єктивна (соціально – економічна), в результаті якої людина обіймає певну позицію, положення в структурі спільноти;

- функціональна, яка обумовлює виконання людиною певних функцій, ролей;

- нормативна, що визначає готовність людини діяти певним чином для досягнення власних цілей, узгоджених з цілями діяльності спільноти;

- міжособистісна, що визначає ставлення до індивіда, оцінку його взаємодії з ним.

36. Теорії розвитку особистості ( «дзеркального «я» Ч. Кулі і Дж. Міда, теорія соціалізації З. Фрейда «когнітивного розвитку» Ж. Паже, «морального розвитку» Мольберта та ін)

Груповий досвід, який засвоює індивід в процесі соціалізації є важливим чинником формування особистості.

Американський психолог і соціолог Ч. Кулі на підставі численних досліджень стверджував, що формування концепції власного Я – це тривалий, суперечливий процес, який не може відбуватися без участі інших людей, тобто без соціального оточення. Кожна людина, як вважав Ч. Кулі, будує своє Я, базуючись на сприйняттях нею інших людей, з якими вона спілкується. Це власне Я, яке розкривається через реакцію інших отримало назву дзеркального Чарльза Кулі. Дослідник визначив три стадії в побудові дзеркального Я: наше сприйняття того, як ми дивимося на інших; наше сприйняття їхньої думки з приводу того, як ми дивимось на інших; наші почуття, щодо цієї думки.

Як відображення у дзеркалі ми отримуємо образ фізичного Я, так сприйняття реакції інших людей на власну поведінку чи зовнішність створює образ соціального Я. Наприклад, коли ви наближаєтесь до групи людей, які спілкуються між собою, і бачите, що вони швидко з увічливим вибаченням розходяться. Якщо така реакція повторюється декілька разів, то очевидно, у вас виникає почуття, що з Вами не хочуть спілкуватись і у Вас погана репутація. Соціальне дзеркало завжди перед нами, воно постійно змінюється. Розвиваючись особистість стає більш вибагливою як у виборі групи індивідів, які виконують роль соціального дзеркала, так і у процесі відбору образів, що здійснюють на неї вплив. Людина завжди приділяє більше уваги думкам одним і менше уваги думкам інших, а погляди і реакцію деяких людей щодо своєї поведінки вона взагалі може ігнорувати.

Дж. Мід – відомий філософ, соціолог, соціальний психолог - розробив концепцію «узагальненого іншого», в якій роз’яснюється сутність процесу сприйняття індивідом інших людей. Ця концепція певною мірою доповнює і розвиває теорію дзеркального Я. Відповідно до концепції Міда «узагальнений інший» охоплює всезагальні цінності і стандарти поведінки групи, яка формує у членів цієї групи індивідуальний Я – образ. Індивід у процесі спілкування ніби стає на місце іншого індивіда і бачить себе іншою особистістю. Це усвідомлення «узагальненого іншого» розвивається через процес «прийняття ролі» і «виконання ролі». Дж. Мід виділяє три стадії процесу навчання дитини виконанню дорослих ролей:

1) підготовча (1 – 3роки), під час якої дитина імітує поведінку дорослих без якого – небуть розуміння (дитина наслідує читання газети, не вміючи читати);

2) ігрову (3 – 4 роки), коли діти починають розуміти поведінку тих, кого вони зображають, але виконання ролі ще не стійке;

3)завершальну (4 – 5років і більше), коли рольова поведінка стабілізується, стає цілеспрямованою і виявляється здатність відчувати ролі інших. У процесі переходу від однієї стадії до іншої послідовно розвивається здатність розглядати власну поведінку у взаємозв’язку з іншими індивідами і відчувати на собі їхню реакцію. Завдяки усвідомленню інших ролей, а також почуттів і цінностей інших у свідомості формується «узагальнений інший». Повторюючи прийняту роль «узагальненого іншого», індивід формує свою власну концепцію Я.

Концепція особистості 3. Фрейда. Інший образ особистості виник під впливом ідей 3. Фрейда, що рассматривали людину як прагнучого до задоволення, а суспільство — як систему заборон, табу. Несвідомі (у першу чергу сексуальні) прагнення особистості утворять її потенціал і основне джерело активності,

природній формі через соціальні нормативні обмеження людин змушений постійно шукати компроміс між глибинним потягом і суспільно прийнятною формою його реалізації. Уся людська історія розглядається Фрейдом як історія наростаючого психозу.

Теорія соціалізації Е. Еріксона розглядає процес соціалізації як подолання індивідом критичних ситуацій на життєвому шляху. Дослідник виділяє вісім стадій розвитку індивіда як послідовності подолання специфічних життєвих криз, для яких характерне вирішення таких проблем.

1) Довіри чи недовіри в немовлячому віці, перехід немовляти він стану не заспокоєності до стану стриманості, заспокоєності в разі відлучення дорослого, який його опікує.

2)Автентичності, автономії чи сорому, сумніву у віці 1 – 2х років – вихід дитини з-під надмірної опіки батьків, зокрема фізіологічного стану її організму, особливо роботи органів травлення, що запобігає формуванню в ї свідомості почуття сорому, власної нікчемності.

3)Ініціативи чи почуття провини у віці 3 – 5 років – ініціація допитливості, цікавості, активності, уникнення безініціативності під впливом надмірної опіки батьків.

4) Старанності чи недбалості у молодшому шкільному віці – почуття впевненості у своїх силах і здібностях, усвідомлення своїх сил і можливостей у взаємодії із учителями, іншими дорослими, подолання рис недбалості й байдужості.

5)Становлення індивідуальності (ідентифікації)чи рольової дифузії (невизначеності у виборі ролей) у підлітково – юнацькому віці – пошук свого місця у житті (життєве самовизначення), вибір професії (трудове, професійне самовизначення), пошук партнера в інтимній сфері.

6) інтимності чи самотності в молоді роки – вибір партнера для шлюбу та створення сім’ї, пошук інтимних стосунків і уникнення самотності.

7) Творчої продуктивності чи творчої стагнації в середньому віці – реалізація творчого потенціалу, самореалізація особистості, уникнення стану стагнації.

8)Заспокоєння чи розпачу у старості - переживання стану власної гідності, значущості з огляду на досягнуте, чи розпачу і відчаю, зважаючи на невикористанні можливості, неефективність дій.

37. Сім’я і школа як агенти соціалізації

Агенти соціалізації - це люди та установи, діючі соціальні суб’єкти, за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культур.

Першим у житті агентом соціалізації людини є сім’я, де відбувається рання соціалізація. Результати батьківського виховання у значній мірі визначають особистість, її подальше суспільне життя. Соціалізація, що відбувається у дитинстві носить назву первинної соціалізації.

Загальна освітня школа забезпечує всебічний розвиток людини (дитини) як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння суспільними, національно – культурними потребами, обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне вдосконалення.

Вища школа забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їх кваліфікації, вдосконалення їх професійної підготовки, перепідготовку наукових і науково – педагогічних кадрів.