Ми не можемо (та й не повинні, бо просто не маємо права) замовчувати те, що соціалізм як уособлення певної системи соціально-політичних цінностей, як відображення процесу гуманізації суспільства, підпорядкування цільової спрямованості його розвитку, функціональних структур, зокрема й виробництва, інтересам розвитку особи аж ніяк не є вигадкою марксистів. Такі ідеї зародилися ще в дохристиянські часи й нині, поряд з ідеями лібералізму та консерватизму, посідають провідне місце в системі світоглядних цінностей людства. Соціалізм, лібералізм і консерватизм – три основні способи світобачення, що впродовж багатьох століть розвиваються на Заході та не лише взаємовиключають, а й доповнюють один одного. Російський більшовизм, як і комунізм загалом, посоромили себе, спробувавши монополізувати ідею соціалізму, привласнити її. Історія поглузувала з цього експерименту, відкинула його. Однак це зовсім не означає й не може означати заперечення ідей і принципів соціалізму, які протягом багатьох століть формувалися людством.
У всіх колишніх радянських підручниках із суспільствознавства стверджувалося, що соціалістична ідея ґрунтується на ідеях соціалістів-утопістів початку ХІХ сторіччя, зокрема Анрі де Сен-Сімона, Шарля Фур'є, а також Роберта Оуена, праці котрих розглядалися як одне з теоретичних джерел марксизму. Однак заслуговує на увагу й інша думка. Приміром, Карл Каутський підходив до проблеми щодо ідейних витоків соціалізму ґрунтовніше. Досліджуючи це питання, він науково довів, що соціалісти-утопісти будували свої ідеї не на порожньому місці, а на базі всього багатства гуманістичних устремлінь попередніх поколінь. Із цим не можна не погодитися. Чимало дослідників ідейних джерел соціалізму вважають, що за своєю суттю ідея соціалізму виросла й сформувалася безпосередньо із самої природи людини, притаманних їй устремлінь до справедливості (звісно, й соціальної), до вільного самовияву.
Існують й інші аспекти цієї проблеми. Є багато логічних ліній, що дають змогу відстежити взаємний зв'язок і спадкоємність ідей соціалізму та раннього християнства. Принаймні, потрібно бачити принципову різницю між ідеями християнського соціалізму й ідеями феодального соціалізму
Надзвичайно важливий елемент християнства з погляду предмета нашого аналізу – утвердження гідності особи, рівності людей. Вважається, що однією з найбільших чеснот християнської релігії є проголошення людини найвищою самостверджувальною цінністю. Віра в Бога за канонами християнства – не що інше, як віра в божественне значення людської сутності. Всі речі, що нас оточують, увесь навколишній природний світ існують лише заради Людини. Людина з її потребами, на чому особливо слід наголосити, постає тут як кінцева мета творення світу.
Найзначущими в контексті цієї проблематики є моральні цінності, сповідувані християнством. Вони органічно пов'язуються з духовною свободою особи, а остання – ставиться в залежність від добра, яке робить людина. Зростання свободи особи забезпечується її моральним удосконаленням, добрими справами, любов'ю до ближнього й дальнього. Тому закони моральності сприймаються людиною як закони Бога. Однак мораль не ототожнюється з релігією. Мораль, наголошував Імануїл Кант, неодмінно веде до релігії. Однак сама мораль має підпорядковане значення щодо релігії.
Взаємозв'язок християнства та ідей соціалізму можна відстежити й по інших логічних лініях. Повторюю, ця винятково цікава тема органічно вписується в теорію цивілізаційного розвитку, глобальних трансформацій. Аж ніяк не випадковим у цьому зв'язку є те, що видатний французький учений Тейяр де Шарден (між іншим, член ордену єзуїтів) піднявся саме до таких висот в обґрунтуванні логіки світових процесів. Через соціалізацію людини, зазначав він, проходить вісь космічної еволюції [3, с. 317]. Йдеться про соціалізацію суспільства як процес наповнення всіх його функціональних структур соціальним змістом. Такий процес, що обов'язково треба підкреслити, здійснюється еволюційно й не має формаційних меж у своєму розвитку.
Сталося так, що в процесі свого еволюційного розвитку теоретична модель ліберального капіталізму, або капіталізму соціально спрямованої ринкової економіки, та соціал-демократична модель демократичного соціалізму настільки зблизилися, що їх практично неможливо розмежувати. Це стосується не лише теорії двох течій суспільної думки, а й реальної практики Заходу, практики сучасного суспільного розвитку. Як наслідок цих процесів у межах двох ідеологій, котрі природно зберігають свою автономність, сформувалися дві досить близькі за своїм змістом течії: лібералізована соціал-демократія (лібералізований соціалізм) і соціалізований лібералізм.
Яка з цих двох течій зробила більший внесок в еволюційну соціалізацію капіталізму? Так ставити питання некоректно. Різниця між ними є відносною. Розставляються лише різні акценти. Часто використовується різний понятійний апарат. Але суть не змінюється. А відтак за сучасних умов розмежування соціал-демократичної та ліберальної ідей можливе лише тоді, коли виходити, з одного боку, з їхніх гносеологічних засад, а з другого – з урахування розбіжностей їхніх ультраправих і ультралівих течій.
Виразніші відмінності зберігає консерватизм, який обстоює ідеї класичного капіталізму. Але й тут під впливом об'єктивних процесів суспільного розвитку відбувається істотна трансформація поглядів у напрямку його зближення з поглядами ліберальної та соціал-демократичної ідеологій.
Це надзвичайно важлива констатація. Осмислюючи фундаментальні основи сучасного суспільного розвитку, вона, зокрема, під час пошуку шляхів заповнення ідеологічного вакууму, що утворився після краху тоталітарного соціалізму, має неодмінно враховуватися. Багатство й різнобарвність сучасного світогляду нині вже не можуть бути адекватно виражені через класичні принципи лібералізму, соціал-демократії, християнської демократії, консерватизму тощо. Чим відрізняються моделі соціально-економічного повоєнного розвитку Швеції від, скажімо, Бельгії чи Канади, де в різні періоди при владі були партії різних спрямувань? Ми не знайдемо принципових відмінностей (якщо не брати до уваги конкретно-історичних обставин) і між політикою урядів Віллі Брандта та Гельмута Колля, а потім Герхарда Шредера в тому, хто з них зробив більше для соціалізації економічних відносин Німеччини. Тож твердити, що багатоаспектний і різнобарвний процес соціалізації завдячує лише реалізації ідеології соціал-демократизму, було б грубою не лише методологічною, а й політичною помилкою.
Осмислюючи шляхи посткомуністичного розвитку, принципи, що мають лягти в основу розбудови нової України, мусимо застерегти себе від такої помилки. Соціалізація як основа цивілізаційного прогресу не може розглядатись як монополія лише одного класу чи партії. У наповненні соціальним змістом функціональних структур, що діють у суспільстві, об'єктивно зацікавлені всі соціальні верстви населення, зокрема й власники капіталу. Тому саме така ідея (про що переконливо свідчить досвід західних країн), уособлюючи загальнолюдські цінності, здатна консолідувати суспільство.
Розгляньмо цю проблему конкретніше. Спочатку – про класичний лібералізм, який має глибокі історичні корені та спільну з ідеями соціалізму теоретико-гносеологічну основу: ідеї гуманізму та Просвітництва ХVІІ–ХVІІІ сторіч. Його принципами є визнання пріоритетності загальнолюдських цінностей, економічних і політичних свобод, права на вільне володіння та користування приватною власністю, верховенства законів, поділу влади, розвитку ринкової економіки та демократії, свободи слова, друку, мислення тощо. Такі само принципи (звісно, з певними відтінками в їхньому тлумаченні) обстоює і сучасна соціал-демократія.
У повоєнні роки їхнє зближення відбулося в таких ключових питаннях, як визначення економічних функцій держави, зокрема механізмів здійснення соціальної політики, засобів гуманізації відносин приватної власності, наповнення її соціальним змістом, розширення кількості власників і їхнього захисту від бюрократичного втручання держави, зміцнення позицій середнього класу, заміни державного патерналізму принципами соціально орієнтованого ринкового господарства та соціального інвестування, демократизації системи управління виробництва тощо.
На відміну від консерватизму свою здатність будувати відносини із соціал-демократичною ідеологією на основі не конфронтації, а широкої дискусії, включаючи й сприйняття її окремих принципів, лібералізм виявив уже наприкінці ХІХ сторіччя. Йдеться про сприйняття ідеологами лібералізму деяких постулатів гуманізму з теоретичної спадщини Маркса. Треба зрозуміти: розвиток лібералізму, а надто його демократичного крила, перебував під неабияким впливом Марксових ідей, зокрема й ідей соціалізації суспільних процесів. Власне, реформи Отто Бісмарка, запровадження елементів соціалізації системи капіталістичних відносин, що відбулися після Паризької комуни, стали відображенням цього процесу.
Ідеться, отже, про принципової ваги констатацію того, що на основі власної соціалізації лібералізм став поряд із західною соціал-демократією безпосереднім носієм соціалістичної ідеї, одним із суб'єктів її розвитку. Це ще одне вагоме підтвердження базової ідеї запропонованої читачеві публікації: соціалізм – плюралістичне вчення.
Джон Кейнс ніколи не був соціалістом, прихильником соціалістичної ідеї. Він був стовідсотковим прихильником ідей лібералізму, вірив у капіталістичні принципи й усією своєю науковою діяльністю сприяв втіленню їх у практику суспільного життя. За радянських часів його називали апологетом монополістичної буржуазії, і це, якщо не зважати на відповідну семантику, було правдою. Однак саме Кейнс зробив найбільше для того, аби спрямувати капіталізм на шлях соціалізації. У такий спосіб капіталізм не лише зберіг себе, а й набув нових життєствердних ознак. Всі повоєнні здобутки західного суспільства (до середини 1970-х років) пов'язані з практичною реалізацією теоретичних настанов Кейнса, його рецептів. Це визнається всім світом.