Видатний норвезький фахівець із соціології права Томас Матисен висловлює глибоко обміркованими, аргументованими й підкріплене серйозними дослідженнями думка про те, що «протягом всієї своєї історії на практиці в'язниця ніколи не забезпечувала реабілітації», «висновок ніколи не приводив до «повернення людей у суспільство». Замість цього вона отюремнювало ув'язнених (термін належить Дональду Клеммеру) – тобто заохочувала або змушувала їх засвоювати й сприймати звички й звичаї, типові для пенітенціарного середовища, і тільки для неї; тому що різко відрізняється від поведінкових моделей, формованих культурними нормами, що існують у світі за тюремними стінами.» Це було прямою протилежністю реабілітації» і головною перешкодою на «шляху назад у суспільство».
Проблема, однак, укладається в тім, що, на відміну від епохи, коли під оплески освіченої публіки в Амстердамі відкрився виправний будинок, сьогодні питання «реабілітації» не стільки дискусійний, скільки неактуальний. Багато кримінологів ще якийсь час, імовірно, будуть «ламати списа» через старі, але як і раніше невирішених питань ідеології карного покарання. У мисленні сучасних практиків пенітенціарної системи найважливіша зміна укладається саме у відсутності щирих або лицемірних «декларацій про реабілітаційні наміри».
Зусилля, спрямовані на те, щоб повернути ув'язнених до праці, можуть увінчатися або не увінчатися успіхом, але вони мають сенс лише тоді, коли робота їх чекає, і імпульс подібним до зусиль надає той факт, що ця робота чекає їх з нетерпінням. Сьогодні перша умова представляється не занадто реальним, а друге – попросту відсутній. Капітал, ніколи готовий задіяти трудові ресурси в усі зростаючих масштабах, сьогодні нервово реагує на звістки про скорочення безробіття; через своїх біржових «уповноважених» він «винагороджує» компанії, що скорочують персонал і робітники місця. У таких умовах висновок – уже не «школа праці» і не змушений, примусовий метод збільшення числа зайнятих у виробництві, коли звичайний і кращий «добровільний» шлях не спрацьовує; нині – це спосіб втягнути в «промислову орбіту» самі непоступливі й буйні категорії «безхазяйних людей». У сучасному світі це скоріше альтернатива зайнятості, спосіб позбутися або нейтралізувати значну частину населення, нікому не потрібну в ролі виробників, а роботи, до якої їх можна було б «повернути», просто немає.
Сьогодні на порядку денному стоїть питання про викорінювання звички до постійної, щоденної, рівномірної й регулярної праці. Що ще може означати гасло про «гнучкість робочої сили»? Стратегія, що рекомендується, укладається в тім, щоб змусити трудівника забути, а не засвоїти ті уроки, які в старі добрі часи індустріального «сучасного суспільства» викладала йому трудова етика. Трудові ресурси здатні придбати справжню «гнучкість» лише за умови, що сьогоднішні й завтрашні працівники втратять виховану в них звичку до роботи день у день, позмінно, на тому самому робітнику місці й у суспільстві тих самих товаришів по службі; якщо в них не виникне звичка до конкретного місця роботи, і, уже звичайно, тільки за умови, якщо вони не захочуть (або їм не дозволять) виробити професійне відношення до роботи, виконуваної в цей момент, і відмовляться від нездорового прагнення фантазувати про «власницькі» правах і обов'язках на свою роботу.
На щорічному засіданні, що проходило в 1997 р. у Гонконгу, керівництво Міжнародного валютного фонду й Всесвітнього банку покритикувало проведену у Франції й Німеччині політикові, покликану повернути до роботи якнайбільше людей. Вони розглядали ці зусилля як перешкода «гнучкості ринку праці». Щоб домогтися останньої, відзначили вони, необхідно переглянути «занадто доброзичливі» закони про захист робочих місць і зарплати, усунути всі «перекручування», що коштують на шляху «чистої» конкурентоспроможності, і зломити опір трудящих скасуванню завойованих ними «привілеїв» – тобто всього, що зв'язано зі стабільною зайнятістю й захистом їхніх робочих місць і доходів. Інакше кажучи, необхідно створити нові умови, які сприяють формуванню звичок і поглядів, діаметрально протилежних тим, що пропонувала трудова етика й забезпечували інститути «паноптиконного типу», покликані втілити ці етичні принципи в життя. Трудящі повинні «розучитися» – забути вироблену в них відданість праці й придбаній емоційній прихильності до місця роботи, особисту зацікавленість у процвітанні.
У цьому контексті ідея про те, що в'язниця «Пелікан Бей» – це спадкоємець робітних будинків початкового періоду індустріалізації, досвід, амбіції й невирішені проблеми якого відбилися в проекті «паноптикона», виглядає куди менш переконливої. За бетонними стінами в'язниці «Пелікан Бей» не ведеться ніякої продуктивної праці. Не передбачене й професійне навчання: у проекті в'язниці просто відсутні приміщення для таких занять. Для ув'язнених «Пелікан Бей» – це взагалі не школа, навіть не школа чисто формальної дисципліни. Весь зміст «Паноптикона», головна мета постійного спостереження укладалася в тім, щоб ув'язнений робив певні рухи, додержувався певного порядку, робив певні речі. Але те, чим ув’язнені «Пелікан Бей» займаються у своїх одиночних камерах, нікого не хвилює. Головне, що вони просто перебувають у камерах. В'язниця «Пелікан Бей» розроблялася не як фабрика по виробленню дисципліни або виховання дисциплінованої робочої сили. Вона замишлялася як фабрика ізоляції, фабрика по «виробництву» людей, що звикли до стану ізоляції. Клеймом відкинутості в епоху просторово-тимчасового стиску є нерухомість. Саме технологія позбавлення руху у в'язниці «Пелікан Бей» доводить майже до досконалості.
Якщо концтабори служили лабораторіями тоталітарного суспільства, де вивчалося, до якого ступеня можна підкоряти й закріпачувати людей, а робітні будинку «паноптиконного типу» служили лабораторіями індустріального суспільства, де проводилися експерименти, до якого ступеня можна довести рутинність дій людини, то в'язниця «Пелікан Бей» – це лабораторія «глобального» (або «планетарного», по визначенню Альберто Мелуччи) суспільства, де випробовуються технології й досліджуються межі просторового обмеження «відбракованих елементів» і «відходів» процесу глобалізації.
Крім питання про реабілітаційні функції, у своїй книзі «В'язниця під судом» Томас Матисен ретельно досліджує й інші розповсюджені затвердження, покликані виправдати тюремне ув'язнення як метод рішення гострих і пагубних соціальних проблем. Він розглядає теорії про превентивну роль в'язниць (як загалом, так і в індивідуальному змісті), про позбавлення злочинця можливості вчинити злочин, про їхній застрашливий ефект, про просту відплату й знаходить, що всі вони без винятку логічно небездоганні й не підтверджуються емпірично. Таким чином, на сьогоднішній день не існує ніяких даних, не говорячи вже про обґрунтовані докази, що підтверджують той факт, що тюремна система дійсно здатна відігравати роль, приписувану їй у теорії, або що її спроби грати цю роль приводять хоч до скільки-небудь успішних результатів – тоді як конкретні міри, що рекомендуються або передбачаються подібними теоріями, не здатні пройти найпростіший тест на справедливість, етичну обґрунтованість і доцільність. (Наприклад: «на яких моральних підставах можна карати когось, і можливо жорстоко карати, заради того, щоб інші не робили подібних же дій?» З погляду етики це питання тривожить ще сильніше через те, що «більшість із тих, кого ми караємо, – це бідні й принижені люди, яким потрібно скоріше допомагати, чим карати»).
Число ув’язнених або тих, хто чекає на вирок до тюремного ув'язнення швидко росте у всіх країнах. Майже повсюдно будуються всі нові в'язниці. Державні видатки на «чинності правопорядку», насамперед на поліцію й тюремну систему, збільшуються по усьому світі. А головне, у відсотковому відношенні до всього населення число людей, що вступили в прямий конфлікт із законом і підметів тюремному ув'язненню росте такими темпами, що мова йде вже не просто про кількісні зміни, а про «надзвичайно зросле значення інституціонального рішення як елемента політики в області боротьби зі злочинністю» і навіть про те, що багато урядів, при широкій підтримці суспільної думки, діють виходячи з тези про «зрослу необхідність дисциплінарних мір у відношенні значних сегментів і груп населення».
Інакше кажучи, широке застосування тюремного ув'язнення як міра покарання говорить про те, що нові численні верстви населення визнані погрозою для суспільства, і насильницьке виключення цих людей зі сфери соціальних відносин шляхом висновку у в'язницю розглядається як ефективний метод нейтралізації погрози або заспокоєння громадськості, стривоженою цією погрозою.
У відсотковому відношенні до всього населення кількість людей, що відбувають тюремні строки, у різних країнах по-різному: тут проявляється своєрідність культурних традицій, історично сформованої теорії й практики карного переслідування, – але швидкий ріст цієї цифри, зважаючи на все, є загальним явищем для «найбільш розвинених» країн миру. Згідно останнім даним, ретельно зібраним Нільсом Крісті, з більшим відривом лідирують Сполучені Штати (хоча до їхнього рекордного показника швидко наближається Російська Федерація): у цілому 2% населення США перебувають під контролем пенітенціарної системи. Темпи росту також вражають. В 1979 р. у США кількість ув'язнених на кожні 100000 населення становило 230 чоловік, а на 1 січня 1997 р. – уже 649 чоловік. У наш час цей відсоток набагато вище: так, у вашингтонському районі Анакостия, де проживає більша частина найбіднішого населення міста, половина чоловіків у віці від 16 до 35 років у даний момент або очікують суду, або сидять у в'язниці, або звільнені умовно). Поки жодна інша країна по цьому показнику не може зрівнятися зі Сполученими Штатами, але прискорення темпів росту кількості людей, що відбувають тюремне ув'язнення, спостерігається майже повсюдно. Навіть у Норвегії, де вкрай неохоче прибігають до тюремного ув'язнення, ця цифра, що становила на початку 1960‑х рр. менш 40 чоловік на 100000 жителів, сьогодні збільшилася до 64 чоловік. У Голландії за той же період відсоток ув'язнених збільшився з 30 до 86 чоловік на 100000 жителів, в Англії й Уельсі сьогодні він досягає 114 ув'язнених на 100000 населення, внаслідок чого в країні «необхідно щотижня вводити в експлуатацію нову в'язницю, щоб упоратися з нескінченним потоком засуджених».