Смекни!
smekni.com

Молодіжна субкультура в соціологічному вимірі (стр. 8 из 13)

Треба мати на увазі, що наведені вище міркування викладені не в плані моралізації. Які б не були почуття автора або читача відносно етичної бажаності координації цілей і засобів, як фаз соціальної структури, варто погодитися з тим, що недостатність такої координації веде до аномії. Оскільки однієї з найбільш загальних функцій соціальної організації є створення основи для прогнозованої й регульованої поведінки людей, ефективність цієї функції усе більше обмежується в міру того, як роз’єднуються зазначені елементи соціальної структури. У крайніх випадках прогностичність повністю зникає й наступає те, що з повною підставою можна назвати культурним хаосом або аномією.

Цей виклад, будучи коротким, разом з тим і неповним. У нього не включене вичерпний розгляд різних структурних елементів, що привертають особу до тієї, а не до іншої із числа можливих для нього альтернативних реакцій; ми залишили без розгляду, не відкидаючи їхнього значення, факторів, що визначають конкретний розподіл цих реакцій; тут не були перераховані різні конкретні реакції, утворені комбінаціями специфічних величин, аналітичних змінних; ми упустили або лише побічно торкнули питання про соціальні функції незаконних реакцій; ми не використали повною мірою „пояснювальні можливості” нашої аналітичної схеми шляхом дослідження більшого числа змінних, що показують у різних групах частоту поведінки, що відхиляється від норми й підкоряється правилам; у статті не було приділено достатньої уваги заколотній поведінці, що прагне до радикальної зміни соціального пристрою; тут не було досліджене значення того, що конфлікт між нормами різних культур означає для аналізу роз’єднання між обумовленими культурою цілями й інституційними засобами. Ми вважаємо, однак, що ці й інші суміжні проблеми можуть бути, піддані плідному аналізу на основі цієї схеми[8].”

2.2 Сутність понять «субкультура», «неформальні об’єднання» та «неформали»

В останні роки соціологи приділяють багато уваги вивченню молодіжних груп і молодіжної субкультури. Довгий час уважався, що в соціалістичному суспільстві, що прагне до соціальної однорідності, у молоді не може й не повинне бути своїх специфічних цінностей. Прояву своєрідності, незвичні форми поводження розцінювалися або як аномалія, соціальне відхилення, або як наслідування Заходу.

Інша позиція представляла ці відхилення як спосіб самовираження, як можливість заявити про себе суспільству, звернути на себе увагу. Так з’явився термін «неформальні молодіжні об’єднання», що закріпилося в науковій і публіцистичній літературі, а також у повсякденному слововживанні. У західній соціології для позначення цього ж явища використають категорію „peer group”. Це поняття виникло в американській соціології й означає більше, ніж група однолітків або гомогенна (однорідна) група. Слово „peer” походить від латинського pааr (рівний), і позначувана рівність ставиться не тільки у віку, але й до соціального статусу, поглядів, цінностей, норм поведінки.

Формальною зазвичай називають соціальну групу, що володіє юридичним статусом, що є частиною соціального інституту, організації, де положення окремих членів строго регламентовано офіційними правилами й законами.

Неформальні об’єднання – явище масове.

„Неформали” — загальна назва для представників різних молодіжних рухів в СРСР 80-90-х років XX століття. Визначення «неформал» походить від словосполучення «неформальні об’єднання молоді», що виник в протиставлення «формальним» об’єднанням: комсомольській організації і інших, що допускаються владою. «Неформалами» в середині 80-х років співробітники органів внутрішніх справ і місцевих організацій КПРС називали різні неофіційні, самодіяльні співтовариства молодих людей — групи соціальної ініціативи, клуби по інтересах і підліткові банди («любери» і т.д.). Спочатку, слово «неформал» мало яскраво виражене негативне, презирливе забарвлення і не було самоназвою представників субкультур. У СРСР молодіжні субкультури в цілому не відрізнялися великою різноманітністю. Причиною цього, мабуть, була цензура, недоступність західної музики і періодики, неможливість створення непідконтрольних комсомолу молодіжних клубів.[9]

Субкультура (від лат. sub – під й culture – культура) – сукупність специфічних соціально – психологічних принципів, що впливають на стиль життя і мислення певних номінальних і реальних груп людей, і що дозволяють їм усвідомити і затвердити себе в якості «ми», відмінного від «вони» - решти представників соціуму.

Субкультура – це автономне відносно цілісне утворення. Вона включає ряд більш менш яскраво виражених ознак: специфічний набір ціннісних орієнтацій, норм поведінки, взаємодії і взаємин її носіїв, набір джерел інформації, яким віддається перевага, своєрідні захоплення, смаки і способи проведення вільного часу, жаргон, фольклор.

Соціальною базою формування субкультури є вплив таких чинників, як вік, етнічне походження, релігія, соціальна група або місце проживання. Цінності субкультури не означають відмови від національної культури, прийнятої більшістю, вони виявляють лише деякі відхилення від неї. Проте більшість, як правило, відноситься до субкультури з несхваленням або недовір’ям.

Іноді група активно виробляє норми або цінності, які явно протистоять пануючій культурі, її змісту і формам. На основі таких норм і цінностей формується контркультура. Відомий приклад контркультури - хіппі 60-х років або "система" в СРСР 80-х років ХХстоліття..

Єдиної усталеної системи поглядів на явище субкультури на сьогодні немає. Кожна наука поняття “субкультура” інтерпретує й описує з позицій своїх предмета та методології. Тому в науці сформувалася низка найпоширеніших підходів до вивчення та опису цього явища.

2.3 Типологізація підходів до вивчення субкультур, класифікація й ознаки неформальних об’єднань

Типологізація підходів вивчення субкультур:

Системно-динамічний підхід полягає в поданні субкультури як складної системи, що зазнає фазових перетворень.

Синергетичний підхід описує взаємодії субкультур як такий процес, що розгортається хаотично. У цьому процесі одні субкультури посилюються (кооперативний ефект), а інші гаснуть.

Інформаційний підхід подає образ культури (субкультури) як поєднання соціальних феноменів з інформаційними, де колективна свідомість (що несе в собі духовні цінності) формується в процесі передавання інформації від індивіда до індивіда, а ЗМІ (телебачення, радіо, преса) активно впливають на цей процес.

Генетичний підхід полягає в ототожненні системи духовних цінностей з набором генів.

Ієрархічний підхід інтерпретує культуру як ієрархічно організовану систему, в котрій культури вищого рівня розвиваються за своїми законами, відмінними від законів нижнього рівня.

Трофічний підхід дотримується принципу: верхній рівень розвивається за рахунок нижнього. Трофічні рівні вибудовуються в ланцюжок, початком якого є перетворення світу людських почуттів в мисленневі образи. Екологічний підхід розглядає субкультурні спільноти як цілісні утворення в широкому соціокультурному середовищі.

Епідеміологічний підхід уподібнює процес формування субкультур поширенню інфекційної хвороби: збудник — соціальний міф, формуючись у масовій свідомості, передається від індивіда до індивіда, охоплюючи масу вразливих[10].

Когнітивний підхід полягає в уявленні про субкультуру як систему пізнавальних теоретичних конструктів, крізь призму яких сприймається навколишня дійсність[11].

Окрім вищеназваних підходів у межах гуманістичної традиції відомі методологи Шварц і Якобс[12] виокремили два основні напрями, які обирають різні дослідницькі стратегії (парадигми) вивчення та опису субкультури — реконструкція життєвого світу та вивчення соціальних форм. Коротко схарактеризуємо їх. Реконструктивістська стратегія (парадигма) має на меті якнайповніше відтворення світобачення представників певної групи, її картини світу. Основним методом дослідження виступає феноменологія. В межах цієї стратегії вирізняють ще два напрями (феноменологічні моделі): сцієнтизм та екзистенціалізм. З позицій сцієнтизму, всі люди мислять приблизно за одними принципами — згідно вимогам наукової методології, висувають та перевіряють гіпотези, створюють теорії та фальсифікують їх. Весь життєвий світ тут можна уявити як сукупність знань, котрі розвиваються згідно законів розвитку наукового знання. Протилежним є екзистенційний напрям. Основну увагу тут приділяють аспектові емоційних переживань, а не мислиннєвим структурам, як у сцієнтистів.

Стратегія, що вивчає соціальні форми (інструктивістська парадигма), має на меті вивчення правил, котрі дають змогу самому досліднику стати членом даної субкультури. Форми становлять типові взірці соціальної взаємодії, такі, як привітання або залицяння. Форми задаються правилами, що визначають, які ходи припустимі в цій грі, а які ні, однак партії, що складаються з ходів, є результатом творчості самих учасників. Вивчаються саме ігри та правила мислення й дії, що утворюють їх. Символічні системи виникають як засіб адаптації до навколишньої дійсності та вирішення нагальних проблем; “ці системи передаються в ході інкультурації передусім як інструкції з поведінки в деяких проблемних ситуаціях. Більшість “субкультур” (хоч би що це слово означало) не мають повних текстів, котрі б передавали загальний світогляд їх учасників, однак всі вони роз’яснюють новачкам, як їм себе поводити та як їм себе почувати”.[13]