Суспільство завжди здійснює контроль за тим, чи дотримується особистість прав та обов’язків, що відповідають її соціальним ролям. Для цього у суспільстві є розгалужена система соціальних санкцій. Санкціями називають не тільки покарання, але й заохочення, які сприяють дотриманню соціальних норм.
Санкції можуть ініціюватися не тільки суспільством, але й індивідом по відношенню до самого себе. Таким чином за виконанням соціальної ролі здійснюється не тільки зовнішній, але й внутрішній контроль.
Навчання, засвоєння ролі відбувається у процесі соціалізації, про яку йдеться далі.
Процес максимального злиття з роллю називають рольовою ідентифікацією, а мінімальне – дистанціюванням від ролі.
Кожна людина привносить у соціальну роль власний, індивідуальний стиль виконання. Саме тому не можна знайти двох людей, які б однаково виконували одну і ту ж роль. Але будь-які варіації обмежуються нормами і очікуваннями, які накладаються суспільством на конкретну роль. Це пояснює, чому зміст ролі залишається більш-менш сталим, навіть коли її носіями є різні люди.
Особистість навіть протягом однієї години може навперемінно виконувати різні ролі, перевтілюватися з одного образу в інший, втілювати різні типи соціальних відносин та міжособистісних стосунків. Сукупність ролей, носієм якої є окрема особистість, в соціології за ініціативою Р. Мертона називають рольовим набором (рольовою системою).
Множинність соціальних ролей індивіда пояснюється тим, що одночасно один і той же індивід входить до складу багатьох соціальних груп, які мають власну систему цінностей, норм, рольових очікувань. Тому у реальному житті людині буває досить складно переходити від виконання однієї ролі до виконання іншої ролі, суміщати їх та пристосовуватися до рольової поведінки. Виконання соціальних ролей може супроводжуватися труднощами, пов’язаними з виконанням рольових обов’язків, або виникненням невідповідності внутрішніх настанов особистості вимогам ролі, тобто рольовим конфліктом.
Рольові конфлікти поділяють на конфлікти між ролями та конфлікти у межах однієї ролі, іноді міжособистісні та внутрішньо-особистісні рольові конфлікти. Такий розподіл частково співпадає.
Конфлікт між ролями виникає, коли дві або більше соціальних ролей містять у собі несумісні, такі, що входять у конфлікт, обов’язки особистості. Конфлікт між ролями може виникати як у структурі однієї особистості, так і між двома або більше особистостями. В першому випадку йдеться про внутрішньо-особистісний конфлікт, у другому – про міжособистісний. Як приклад конфліктів між ролями може розглядатися ситуація, коли ролі студента, батька та робітника фірми виконує одна особистість. Ці ролі мають несумісні обов’язки, тому виконувати їх одночасно дуже важко.
Конфлікт у межах однієї ролі виникає, коли особистість має виконувати роль, яка не відповідає ані її інтересам, ані внутрішнім настановам. Наприклад, коли кваліфікований фахівець повинен виконувати роботу нижче своєї кваліфікації або професійна діяльність особистості передбачає обов’язки, зміст яких не співпадає з її моральними настановами. У цьому випадку конфлікт у межах однієї ролі може бути охарактеризований як внутрішньо-особистісний.
Коли ж у двох або більше людей не співпадають уявлення, очікування щодо виконання якоїсь конкретної ролі, то конфлікт приймає міжособистісний характер. Про міжособистісний конфлікт в межах однієї ролі йдеться, коли, наприклад, уявлення чоловіка і дружини щодо виконання ролі чоловіка (або дружини) не співпадають. Або не співпадають уявлення студента і викладача щодо виконання ролі студента (чи викладача). Різниця в уявленнях особливо очевидна, коли конфліктуючі сторони належать до різних культур.
Наявність труднощів при виконанні соціальних ролей пояснюють у першу чергу неадекватною рольовою підготовкою, причини якої приховані у недоліках процесу соціалізації в сучасному суспільстві. Наприклад, досить типовою є ситуація, коли студент, який закінчує вищій навчальний заклад, не уявляє собі, з якими обов’язками, виконанням яких функцій буде пов’язана його майбутня професійна діяльність.
Поширеним у сучасній соціології є підхід до розглядання структури особистості через систему таких понять як потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, соціальні установки, тобто через мотиваційну сферу.
Потреби – це усвідомлення і переживання людиною необхідності в тому, чого не вистачає для життєдіяльності її організму та розвитку особистості.
Американський вчений А. Маслоу дійшов висновку, що людині властиві п’ять рівнів потреб:
- фізіологічні потреби;
- потреби у безпеці й захисті;
- потреби у приналежності й любові;
- потреби у самоповазі;
- потреби самоактуалізації, або потреби особистісного вдосконалення.
Потреби кожного наступного, тобто вищого рівня, актуалізуються лише після задоволення потреб нижчого рівня. А. Маслоу виходить з того, що ця ієрархія потреб поширюється на всіх людей, і чим вище людина підіймається у цій ієрархії, тим більшу індивідуальність, людські якості та психічне здоров’я вона демонструє. Хоча вчений визнавав, що можуть бути виключення з цього ієрархічного розташування потреб, наприклад, коли творча людина розвиває та виражає свій талант, не дивлячись на труднощі та соціальні проблеми.
Існують інші класифікації потреб: за значенням у житті людини – першочергові та другорядні, за об’єктом – матеріальні та духовні, за сферою діяльності – потреба в спілкуванні, пізнанні, праці тощо.
Інтереси – це відображення потреб людини через її місце у системі соціальних відносин та взаємодій щодо умов та засобів задоволення цих потреб. Як і потреба, інтерес містить у собі внутрішню необхідність, завдяки якій він набуває енергії спонукальної сили. Рушієм до дії інтерес виступає, коли він усвідомлюється індивідом.
Установки визначають схильність людини до певних дій, реакцій на об’єкти. Установка передбачає усвідомлене ставлення до об’єкта (когнітивний компонент), емоційну оцінку об’єкта (емоційний компонент) та послідовну поведінку стосовно об’єкта (поведінковий компонент).
Типи особистості
Однією з найважливіших проблем соціології особистості є побудова соціальних типів особистості.
Типологія як загальнонауковий принцип пізнання знаходить своє застосування у різних науках. Проте питома вага її, порівняно з іншими методами, збільшується у науках, які мають своїм предметом людину з її соціальним світом.
Будь-яке суспільство зацікавлене у тому, щоб особистості, з яких воно складається найкращим чином сприяли його розвитку. Тому суспільство має потребу в інформації про існуючі та бажані соціальні типи особистості (соціальний тип – це деперсоніфікована уявна особистість як відображення сукупності повторювальних якостей індивідів, що належать до певної соціальної спільноти). А метод типологізації може розглядатися як інструмент, що її надає.
Одна з перших обґрунтованих типологій особистості належить соціологам Ф. Знанецькому та В. Томасу. Критерій їхньої типології – характер пристосування особистості до соціального оточення. В роботі „Польський селянин в Європі та Америці” (1918-1920) вони виділили такі типи:
· "богемний” – пристосовується до ситуаційних умов, не знаходячи твердої опори у собі та пливучи за течією;
· "міщанський” – спирається на традицію, не виявляючи соціальної гнучкості і також не знаходячи опори в собі;
· "творчий” – спирається на власні сили. Така людина спроможна змінювати моделі поведінки, культуру, спроможна на винаходи та інновації.
Р. Дарендорф, один з найвідоміших сучасних соціологів, представників конфліктного напряму, розробив свою типологію особистостей. Підкреслюючи, що особистість – це продукт розвитку культури, соціальних умов, він користується терміном homosociologicus та виокремлює такі його типи:
· homofaber – "людина уміла", "людина, що працює" – особистість, яка наділена важливою суспільною функцією; тип, поширений у традиційному суспільстві;
· homoconsumer – людина-споживач, особистість, сформована масовим суспільством;
· homouniversalis – людина, яка здатна займатися різними видами діяльності;
· homosoveticus – людина, яка залежить від держави.
Представниками неофрейдизму (Д. Рісмен, Е. Фромм) було розроблене поняття соціального характеру і запропонований опис різних типів соціальних характерів в епоху капіталізму.
Значну увагу дослідженню "соціальних характерів" приділяв американський соціолог ХХ ст. Д. Рісмен, небезпідставно вважаючи їх ключем до розуміння соціальної реальності і соціальних процесів. Його типологія допомагає побачити зв’язок, відповідність між основними типами таких характерів та типами суспільного устрою. Д. Рісмен описав три основних типи соціальних характерів:
· "традиційно-орієнтований”. Особистість, що належить до даного типу, є консервативною, конформною по відношенню до традицій, звичаїв, зразків поведінки, а також до касти, клану, стану.
· "внутрішньо-орієнтований”. Цей тип характерний для періоду розвитку індустріального суспільства. Для такої особистості притаманна соціальна атомізація, що обумовлена послабленням сили традицій, внутрішньо-групової інтеграції, контролю з боку первинних груп, а також відсутність засобів масової інформації. Поведінка людини визначається інтерналізованими, засвоєними у дитинстві принципами, особистість стає цілеспрямованою, підприємницькою, більш відкритою до змін, хоча роль традиційних цінностей та норм ще досить значна.
· "ззовні-орієнтований” тип характерний для суспільства споживання. Поведінка особистості цього типу визначається не традиціями, а системою зв’язків, бюрократією, модою тощо. Людина даного типу стає космополітом та споживає великий обсяг інформації, в неї відсутнє сильне „Я”. Така особистість має спрощене соціальне сприйняття, примітивну схему бачення проблем, грубий апарат інтерпретації. Наприклад, до спрощених, примітивних схем належать такі часто вживані, як „нові українці”, „демократи”, „комуністи”, „країни Заходу”, „особи кавказької національності”. Особистість є знеособленою, стандартизованою, є об’єктом маніпуляції, жертвою відчуження, почуває себе дезорієнтованою, інколи апатичною чи цинічною До позитивних рис такої особистості Д. Рісмен відносить бажання любити інших та бути любимим, відчуття гострого дефіциту теплих міжособистісних стосунків.