По-четверте, така поведінка особи активно засуджується і карається в будь-якому суспільстві. Основною функцією будь-якої держави є створення законів і здійснення контролю за їх виконання, тому на відміну від інших видів девіацій, делінквентна поведінка регулюється спеціальними соціальними інститутами: судами, слідчими органами, місцями позбавлення волі.
Нарешті, по-п'яте, важливо те, що протиправна поведінка за своєю суттю означає наявність конфлікту між особою і суспільством – між індивідуальними прагненнями і суспільними інтересами.
2.2 Злочинність як вид делінквентної поведінки
Дослідження злочинності та її причин беруть початок у працях російського статистика К.Ф.Германа (1824). Потужний поштовх розвиткові соціології злочинності дала праця «Социальная физика» (1835)[18] франко-бельгійського вченого математика-статистика Л.А.Кетле, який, спираючись на статистичний аналіз, дійшов висновку, що будь-який соціальний лад передбачає певну кількість і певний порядок злочинів, які зумовлені його організацією. Вивчення проблем злочинності виявляє велику кількість чинників, які впливають на її динаміку: соціальний стан, рід діяльності, освіта, убозтво як самостійний чинник, декласування, тобто руйнування або ослаблення зв'язків між індивідом і соціальною групою. У 30-х роках XX ст. дослідження, які були проведені представниками Чиказької школи соціології, виявили вплив внутрішньоміських відмінностей на рівень злочинності: найзлочиннішими виявилися райони, що характеризуються високим ступенем соціальної дезорганізації.
Дотепер залишається дискусійною проблема співвідношення біологічного й соціального у формуванні злочинної поведінки. Це є наслідком існування різних точок зору щодо теорії злочинності, причин її виникнення.
Теологічний підхід до визначення злочинності полягає в тому, що поняття злочинного завжди пов’язується із крайніми проявами зла. Злочинним вважається зазіхання на вище добро; злочинець – це безпосереднє втілення зла. Ідеї, що були сформульовані в рамках цього підходу, досить складні. Більшість з них носять характер, недоведений на рівні наукових аргументів. Водночас ці ідеї мають світоглядне значення. Так, акцент у контексті впливу на злочинність кожен повинен робити на самого себе (самовдосконалення). Релігійні заходи впливу на злочинність мають значний антикриміногенний потенціал. Основні з них – проповідь, зразок порядності в діяннях і помислах. З ними тісно пов’язані такі нетрадиційні заходи впливу на злочинність, як молитви, медитація. Вони привертають увагу до біоенергетичних аспектів злочинності. Сутність правового підходу полягає в розгляді злочинності як збірного поняття – сукупності або навіть системи злочинів. Визначаючи злочинність таким чином, автори відштовхуються від окремих злочинів, сукупність яких у суспільстві й утворює злочинність. З позицій правового підходу до розуміння злочинності можна аналізувати статистичні сукупності злочинів та осіб, які їх вчинили.
У рамках антропологічного підходу злочинність визначається як хвороба не суспільства, а окремих людей. З погляду цього підходу, визначення злочинності може звучати як «злочинність – це хвороба духу». Злочинність, на думку прихильників цього підходу, – результат виродження, дегенерації, наслідок тих або інших психофізіологічних аномалій, що тягнуть «моральне божевілля». Злочинцем народжуються, а не стають.
В рамках цього підходу застосовуються заходи, які заслуговують на увагу. Наприклад, в контексті обмеження злочинності необхідно піклуватися про психічне й фізичне здоров’я нації (збільшення числа психофізіологічних аномалій – підстава для прогнозу зростання злочинності). Крім того, розробки кримінальних антропологів можуть бути використані в контексті набуття нових даних про природу людської поведінки з урахуванням беззаперечних висновків кримінальних соціологів.
Основна ідея соціологічного підходу до розуміння злочинності полягає в тому, що злочинність – це хвороба соціуму, а злочини – ознаки цієї хвороби. Характер і масштаби злочинності не залежать прямо від волі законодавця – від того, які діяння криміналізовані, а які дозволені. За образним висловлюванням, злочинність – соціальна патологія, яка має високий ступень суспільної небезпеки. Сутність соціологічного підходу до визначення злочинності характеризується наступним:
- розгляд злочинності не як системи злочинів, а як специфічної характеристики суспільства – здатності породжувати злочини у великій кількості;
- визначення категорії «злочин», що не залежить від законодавства (виключення такої ознаки як протиправність, при збереженні обвинувачення й акцентуванні уваги на суспільній небезпеці).
На підставі соціологічного підходу можна впливати не лише на сукупність злочинів і злочинців, а й на причини та умови, які породжують протиправну поведінку.
Крім того, в контексті соціологічного підходу з урахуванням позицій кримінальної антропології можливою стає визначення поняття злочинності як різновиду деструктивної активності, різновиду соціальної практики, що має неабияке значення для виокремлення нових поглядів на протидію злочинності.
3. Особливості взаємовпливу девіантної поведінки і злочинності
3.1 Причини соціальних девіацій і злочинності
Девіація, як вже зазначалося, є результатом протидії нормам будь-якого суспільства. Теоретичний огляд основних концепцій девіації засвідчує їх комплексно-системний характер. Адже біологічний, психологічний та соціологічний підходи органічно взаємопов'язані, тобто інтегровані в єдину, комплексну системну цілісність. Причому соціологічний аспект виступає системоорганізуючим чинником, у якому синтезуються біолого-психологічні характеристики. Адже людина – біосоціальна істота. Соціальна суть людини визначає її як особистість за врахування біологічних і психологічних ознак. Саме в цьому полягає глибинний зміст людської поведінки, включаючи її відхилення від норм на рівні правопорушень чи злочинності.
Біологічні теорії девіації (Ломброзо, Шелдон) трактують безпосередню фізичну структуру людини (фізичні риси, тілесну будову) як прямий детермінант її девіації (фізичні особливості – причина девіантної поведінки).
Психоаналітична теорія Фрейда доповнює біологічну, наголошуючи на внутрішньо притаманній особистості конфліктності, яка спричиняє девіацію.
Соціологічний підхід враховує біопсихологічні фактори для узагальнення і втілення в інтегрально-соціальному обсязі. Згідно з соціологією девіації остання настає як наслідок різних форм аномії (відсутність норм – Дюркгейм; розрив у системі «цілі – засоби» – Мертон), соціальної дезорганізації (відсутність, послабленість, суперечливість норм – Шоу, Маккей), культурної дезорганізації (Селлін, Міллер, Сатерленд, Клауард, Охлін), групової дезорганізації (між владною групою та іншими – Беккер), кримінологічної дезорганізації (Турк, Квінні, Тейлор, Уолтон, Янг).
Перше соціологічне пояснення відхилу дав Емiль Дюркгейм[19], який запропонував теорію аномії. Слово "аномія" буквально означає "вiдсутнiсть норм", "вiдсутнiсть нормативності". Цим терміном Дюркгейм позначив ситуацію, що складається для індивідів та суспільства, коли соціальні норми стають взаємно суперечливими, втрачають ясність або навіть (для деяких аспектів соціальної діяльності) взагалі зникають.
Дюркгейм звернув увагу, що такі ситуації складаються у часи криз та радикальних соціальних змін (наприклад, при спаді ділової активності та невпинній інфляції), коли люди втрачають впевненість в тому, що очікують, або коли їм важко формувати свої дії в поняттях узгоджених норм. У такі часи старі норми у дійсних умовах не видаються доречними, а норми, що тільки виникають, занадто двозначні та ще не досить ясно сформульовані, щоб забезпечити зрозумілі та ефективні настанови для поведінки. За цих обставин, вважав Дюркгейм, можна очікувати зростання масштабів поведінки, що відхиляється.
Перевірку цієї гіпотези він провів шляхом аналізу статистики самогубств, й показав, що у часи швидких економічних спадів та підйомів рівень самогубств стає вищим від звичайного. Дюркгейм пояснював це тим, що саме у часи швидких змін відбуваються "порушення колективного порядку" (як він це називав), соціальні норми руйнуються та відбувається дезорієнтація людей.
Хоча теорія Дюркгейма і піддавалась критиці, основна ідея, а саме – соціальної дезорганізації як принципу пояснення поведінки, що відхиляється, вважається загальновизнаною i тепер. Термін «соціальна дезорганізація» позначає теж саме, що й аномія, тобто такий стан суспільства, коли цінності, норми та соціальні зв'язки стають хиткими, суперечливими або взагалі зникають.
Це може відбуватися через змішування різних расових та етнічних, або релiгiйних чи «iдеологiйних» груп (тобто груп з різними iдеологiями; iдеологiйний – це те, що належить до ідеології; «ідеологічний» – це те, до чого належить ідеологія). Соціальна дезорієнтація спостерігається також при високому рiвнi мiграцiї.
Подальший розвиток теорія Дюркгейма отримала у працях відомого американського соціолога Роберта Мертона[20]. Мертон вважає, що причиною відхилу (девiацiї) є розрив мiж цілями суспільства та соціально прийнятними засобами їх досягнення. Мається на увазі така ситуація, коли у бiльшостi випадків соціально прийнятні засоби не дають можливості досягнути мети, що визначається цінністю культури.
Мертон ідентифікував п'ять типів реагування на дилему мети та засобів, чотири з яких є пристосуваннями до умов аномії, що відхиляються:
1. Перший – це конформізм. Він існує, коли люди приймають мету матеріального успіху та схвалені їхньою культурою засоби її досягнення. Така поведінка є основою стабільного суспільства.