Звернення до мови було своєрідним свідченням лінгвістичного зрушення у філософії, психології та інших науках. З'являється нове поняття практик мовленнєвої поведінки (вжитку) або дискурсу. Останній термін відображає плюральність, множинність форм мовленнєвої поведінки. Дискурс - це процес виробництва ідей, знання, текстів, науки, і е тим, з чим теорія співвідноситься і на чому грунтується у кодифікації та систематизації своєї множинності в межах прийнятної наукової норми. Дослідникам стало зрозуміло, що нормативність найвищої теорії, конвенційного теоретичного дискурсу, особливо філософії, є також обмежувальною. У цьому сенсі дискурс як комплексна мережа взаємоспіввіднесених умов істинності завжди перевищує кодифікаційну силу теорії, оскільки здатний надати їй нового розвивального імпульсу. Тому філософія вимушена відстежувати й асимілювати найрізноманітніші нові дискурси і не лише про тендер, а й про нові технології, аудіовізуальні засоби, пост-колоніальні суб'єкти та ін., щоб їх інкорпорувати і кодифікувати.
У науковий обіг поняття дискурсу ввійшло завдяки видатному досліднику культури, філософу та психологу Мішелю Фуко. Відомий своєю концепцією влади Фуко відкриває проблеми мови як означального механізму та позамовних, недискурсивних реальностей (тіло, дія, влада), що виявились вирішальними для сучасних філософських концепцій. Статус людини, зокрема статевий, отримує свій вияв через систему знаків як засобів самовиразу. Ця система мовних знаків і формує дискурс. Зрозуміло, що Фуко не був єдиним у відкритті проблеми мови як означувального механізму. Іншою значущою фігурою був психоаналітик, філософ Жан Лакан. Він першим наблизився до проблеми "мови несвідомого", прозірливо визначив стать як "маскарад" практик і знаків. Отож, мова є системою знаків як засобів виразу, своєрідним дискурсом, що тісно пов'язаний із владою (відома зв'язка у Фуко "знання - влада"). Мова і влада взаємопов'язані, а гуманітарний дискурс гендерно означений.
Дослідники гендеру (Сьюзен Браунмілер, Мері Далі, Кейт Мілет та ін.) на цьому етапі відстежили зміст багатьох епохальних текстів і вловили в ньому асиметричне бачення жінки. З'ясувалося, що античний дискурс створював і відтворював соціокуль-турну маргінальність жінки. Її "безмовне" та "об'єктне" становище. У подібну картину гендерного світу, як зокрема показали Джін Бетке Елштайн та Джейн Флекс, "вписувалися" міркування про стать Розуму в просвітницькому метанаративі. Опора на теорію деконструкції та феномен "інакшості" визначного філософа сучасності Жака Деріди також значно збагатила методологічне поле гендерних досліджень. Загалом збагачення змістовності філософського аналізу гендеру за допомогою схем, відкритих Фуко, Лаканом, Дерідою, дало змогу деконструювати навіть найбільш рейтингові філософські тексти, що грунтувалися на ідеї доречності та необхідності асиметричного становища чоловічого/жіночого у соціокультурі. Однак лише сьогодні стало очевидним, що ці схеми не остаточні у розкритті особливостей сучасного суб'єктивного світу жіночого та чоловічого гендеру. Виникла потреба пошукати нові методологічні засади, що відображали б особливості існування гендеру в сучасній соціокультурі. Адже зрозуміло, що деконструкція - лише підготовча робота для нових відкриттів.
З 90-років починається постструктуралістський етап, що характеризується посиленням дискусій між теоретиками фемінізму та гендеру (Тереза де Лауретіс, Розі Брай-дотгі). Засадове феміністське поняття "пригніченої фемінності" починає сприйматися амбівалентне, адже зрозумілим стає незадовільний стан не лише жінок, а й чоловіків у сучасній еоціокультурі. Крім цього, аплікація постмодерністських та постструктура-лістських ідей Фуко, Дельоза, Ліотара, Деріди та ін. на феміністську методологічну площину захитала односкерованість їх дослідницьких інтересів. Розпочинається нова' проблема-газація поняття "епістемологія", зокрема змінюється предмет дослідження. Замість вивчення відносин "знання - істина", теоретики гендеру починають дискурсивне дослідження низки взаємостосунків "знання-бажання-фантазія-влада". Наприкінці 90-х років відчутно змінюються гендерні політики в інтерпретації пізнавальної діяльності, знання тощо. Тут епістемологія постає не як критична структура знання, а радше як світоглядна позиція. Остання входить у науковий та буденний світогляд, визначає вектор теоретичних досліджень та практичних дій. Усвідомлюючи історичність процесу становлення гендеру, а також змін його відображення у дискурсивній практиці, дослідники мають за мету проаналізувати особливості гендерної суб'єктивації, творення нових образів гендеру, як і зміни їх соціокультурного сприйняття. Міждисциплінарніеть гендерного дискурсу дала змогу охопити в єдиному фокусі бачення різні репрезентації гендеру: як історико-культурний тип суб'єктивації, як соціокультурну метафору, що увиразнює культурно-символічну природу статі; як чоловічу/жіночу суб'єктивність та модус стилізації гендерного тіла; як соціальний та ідеологічний конструкт тощо.
Історико-філософський аналіз гендеру у соціально-гуманітарному дискурсі другої половини XX сторіччя на своїх початкових етапах фактично є розглядом переваг та домі-націй статей у найрізноманітніших сферах життєдіяльності. Відтак, сучасним дослідникам важливо з'ясувати ще й ті фундаментальні висновки, якими новий антиесенціалістичний підхід здатний збагатити розроблення тендерних теорій, орієнтованих на демократичний суспільний проект. Адже есенціалізм схильний зводити стать до її біологічної детермінованості і як форма неправдивого універсалізму є частиною західної метафізики. "Наполягати на бінарній опозиції жінка/чоловік, - як зауважував Жак Деріда, - означало б залишатися "полонеником Метафізичного" з її ілюзією присутності, буття, стабільного значення та ідентичності". З цим поглядом важко не погодитися. Тому дослідницька праця теоретиків тендеру наприкінці XX сторіччя скеровується на артикуляцію питань, що стосуються змін суб'єктивності, індивідуальної, тілесної, тендерної ідентичності, і на зв'язок їх із проблемою знання й епістемологічної легітимації.
Ця праця привела до виникнення тендерної соціальної епістемології, що синтезувала такі позитивні величини, як критичний стосунок до метанаративів, плюральність та контекстуальність знання, акцент на дискурсивності знання тощо. Вдаючись до образного зіставлення, гендер у межах соціальної епістемології можна порівняти з кристалом, що має різноманітні грані. На перший погляд видається, що ці грані-площини дають змогу дослідникові пізнавати тендер у чистоті різних наукових аспектів гуманітарного знання: філософського, психологічного, соціологічного, історичного тощо. З іншого боку, кожний аспект гендеру, який пізнається, є деякою поліфонічною сутністю, не тільки має багато граней, а й багато ракурсів висвітлення кожної з них. Під цим світловим пучком методологічної оптики межі граней-площин видаються не такими вже й чіткими, створюють щораз нові ілюзії сприйняття гендеру, породжують його нові значення.
Більшість тем гендерної проблематики соціальні епістемологи розглядають на рівні міждисциплінарної мови, тих теорій, понять і категорій, що виходять із гетерогенної наукової візії. Понятійне та категоріальне багатоголосся кожної проблеми гендеру відображає його феноменологію. Гендер як проблема вислизає від розчинення у нескін-чених наукових інтерпретаціях. Однак це не демотивує дослідника, а, навпаки, засвідчує сучасне постмодерністичне зрушення у науковому стилі мислення про гендер. Сучасний дослідник гендеру навіть у своєму вузько-предметному аналізі неминуче демонструє зануреність у поліфонічне довкілля наукової мови і здійснює своєрідну дискурсивну трансгресію від локалізації власної мови та мислення на дихотомності понять. Модерністський спосіб дихотомного мислення про гендер є ще доволі поширений і має свої засяжні наслідки, відтворюючи і стверджуючи тендерну асиметрію. Тому варто ще раз підійти до дихотомних понять, які окреслюють гендер та відстежуються у дискурсі, щоб здійснити своєрідне міметичне повторення й подальшу їх деконструк-цію. Зважаючи на те, що чоловіки і жінки дискурсивне зображуються у дихотомних опозиціях соціокультурних метафор, у своїх відмінностях, перевагах та домінаціях, все ж вважаємо, що стратегія тендерної рівності має бути скерована на зауваження та визнання позитивних відмінностей. У цьому випадку проблема гендерних відмінностей має розглядатися конструктивно у своєму солідаризуючому сенсі як "двополюсна" ідентичність гендерного світу. Зрозуміло, ця поки що утопійна візія потребуватиме подальшого творення нової тендерної культури, суб'єктами якої будуть рівновартісні ген-дерні особистості. Сучасний філософський дискурс вже сьогодні через авторські позиції відображає ці прагнення і, слід сподіватися, буде спроможний відійти від акцентів тендерної зверхності й толерантно розглянути статеву двополюсну ідентичність, щоб вписати багатство її життєвих властивостей у соціокультуру.