Послідовно здійснювана політична модернізація виступає як чинник і гарант забезпечення послідовности модернізації в усіх сферах суспільного життя.
Процес модернізації включає, насамперед, вдосконалення політичних структур і механізмів соціяльно-політичного розвитку.
Найважливішими проблемами модернізації сучасного українського суспільства є:
– упорядкування геополітичного простору з державами-сусідами;
– упорядкування владних відносин;
– запровадження реформ у життя;
– збереження стабільности і внутрішньої консолідації в суспільстві;
– залучення широких мас населення до участи в політичному процесі та утвердження демократії, громадянського суспільства.
Пошук соціяльно-політичних механізмів та рушіїв модернізації через роль і функції держави, структур і взаємодії інститутів, діяльності соціяльних суб’єктів оновлення модернізаторської еліти, зацікавлених соціяльних груп, політичних лідерів, а також політичну соціалізацію особи, спрямовану на розширення її політичної участи та ин.
Відтоді (50-і роки ХХ ст.) і до сьогодні теорія модернізації набула різнобічного осмислення, а сам процес модернізації у світовому контексті пройшов три етапи:
I етап. 50–60 рр. – зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі моделей розвитку суспільств.
II етап. 70–80 рр. – переоцінка ідей першого етапу, аналіз прорахунків, осмислене визнання відносної незалежности економічного розвитку «від жорстко визначених форм ідеології й політичної організації західного типу», усвідомлення необхідности збереження національних традицій, які «допомагають зняти загрозу соціяльної дезорганізації» й забезпечити мирні шляхи політичного розвитку країни.
III етап – кінець 80-х рр. і до сьогодні. Цей етап поставив перед західними вченими потребу враховувати поряд з економічними та індустріально-технологічними чинниками розвитку вагомі людські й природні ресурси, нагромадження чи наявність капіталу, розвинені технології, геополітичні, соціяльні, психічні, культурні та инші фактори.
Що ж до політичної специфіки модернізації, то вона передбачає переорієнтацію суспільних відносин через поширення інтегральних цінностей (соціяльна держава, гуманізм, право, свобода особистости), вивчення цивілізаційної культури окремих соціумів загалом, неможливість механічного перенесення західних моделей розвитку на инші регіони світу при одночасному врахуванні їхнього досвіду.
Процес модернізації, на думку відомого західного політолога С. Блека, проходить кілька стадій: а) усвідомлення мети; б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти; в) період трансформації; г) інтеграція суспільства на новій основі. Мета модернізації у загальносвітовому масштабі тісно пов’язана з ціннісно-культурним механізмом її збагачення. Йдеться про забезпечення демократії, соціяльного достатку та політичної стабільности, добробуту та всебічного розвитку творчого потенціалу особистости. Гармонійний розвиток і вдосконалення ціннісно-культурного механізму дозволяє позбутися бідности, нерівности (надмірної поляризації суспільства та зрівнялівки), репресій і насилля, залежности суспільства від владно-бюрократичних структур та ин.
Основною силою, яка осмислює і втілює ідеї модернізації, є вибрана верства інтелектуалів – національна еліта.
Слово еліта має начебто подвійне походження – від лат. eliqere і фран. elite – ліпше, відібране, вибране, меншість суспільства, що становить достатньо самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, національними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з функціями управління, розвитку науки і культури (тобто творчі функції).
У сучасній західній політології не існує однозначного тлумачення поняття «еліта». Цим терміном, як правило, означаються люди, що мають найбільшу кількість певних позитивних якостей, цінностей і пріоритетів (влада, багатство, культура, професіоналізм, компетентність, сила волі тощо) і займають найбільш впливові позиції у суспільній ієрархії.
Дещо про теорію еліт. Попередниками теорії еліт були ідеї, обґрунтовані у працях Конфуція, Платона, Макіавелі, Карлейля, Ніцше. Як цілісна система світогляду теорії еліт були сформульовані на початку ХХ ст. Вільфредо Парето, Ґаетано Моска, Максом Вебером, Робертом Міхельсом, Карлом Маносельмоном, Хосе Ортеґою-і-Ґассетом, Арнольдом Тойнбі, Райтом Міллсом та ін.
До прикладу, визначення еліти за В. Парето: це люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльности. Ґ. Моска визначає еліту як найбільш активних з політичного погляду людей, зорієнтованих на владу, організовану меншість суспільства, правлячий клас. Ортеґа-і-Ґассет елітою вважає людей, що мають інтелектуальні чи моральні переваги над масою, найвище почуття відповідальности. А. Тойнбі твердить, що еліта – це творча меншість суспільства на противагу нетворчій більшості.
Прибічники технологічного детермінізму елітою називають найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів і високих службовців у системі бюрократичного управління. Є й инші визначення. Кожне з них відображає певний аспект функціонування цієї групи людей у суспільстві, наголошує її специфічну роль.
Роль еліти у суспільстві багатогранна. За своїми функціями еліта розподіляється на певні класи та типи. Подібно до визначень існують численні класифікації еліт. Наприклад, К. Мангайм виділяє такі головні типи еліт: політичні, організаторські, інтелектуальні, художні, моральні та релігійні. Д. Ласуел і А. Каплан запропонували свою класифікацію типів еліт – за її роллю у суспільстві: 1) ті, хто реалізує офіційну владу; 2) шляхетні; 3) «справедливі»; 4) «популісти»; 5) «мужні»; 6) багаті; 7) спеціалісти; 8) ідеологи.
Слід зауважити, що перераховані та неперераховані класифікації еліт західні соціологи, політологи сформулювали для стабільних суспільств.
Для перехідних суспільств, зокрема і для України, такі визначення не зовсім придатні, бо ці країни перебувають у стані трансформації від тоталітарного через демократизацію до громадянського суспільства. Тут є своя специфіка і певна відмінність, пов’язана з багатьма чинниками: ментальністю, історичними традиціями, економічною політикою, станом розвитку демократії тощо.
У постсовєтських країнах процес трансформації та модернізації суспільства є досить складним. Наприклад, в Україні виникає чимало проблем у здійсненні модернізаційних процесів, що пов’язане з втратою державности у минулому, браком традицій державотворення та психологією бездержавного народу, яка культивувала меншовартість та нерішучість у самостійних державотворчих процесах.
На складність і проблемність груп, які належать до еліти у перехідних суспільствах, звертають увагу й зарубіжні дослідники. Німецький вчений У. Гофман-Лянґе твердить, що «навряд чи має сенс надмірне розширення поняття еліти, використання його для характеристики індивідів або груп … Лідери рухів протесту, що виступали за скасування авторитарного режиму, не можуть бути віднесені до членів національної еліти, поки вони не досягнуть успіхів в інституціалізації свого політичного впливу, створивши стійкі організації, тобто політичні партії або групи тиску».[2]
Суттєвим внеском до теорії еліт є обґрунтування еліти відповідно до потреб національного державотворення, зроблене у свій час українським політологом В. Липинським. Його концепція «національної аристократії» полягає у тому, що ні етнографічна (етнічна) маса людей як така, ні мова, ні окрема територія автоматично не творять нації. Це здійснюється активною групою цієї нації, на ґрунті культурних, моральних і політичних цінностей якої й формується нація.
Наявність еліти як духовно-органічної частини народу, що упредметнює засобами культури його духовні основи, формує концепцію національної самоідентичности, є невід’ємним фактором повноцінного життя нації. Через еліту нація усвідомлює себе як така. Але не тільки через еліту вона себе пізнає, організовує, настановляє, вчить, захищає, керує. Через еліту вона пізнає закони навколишнього світу, виробляє орієнтири у ньому, вивчає різні цивілізації, форми їх існування та суть, переваги і недоліки, знаходить у них своє місце.
Нація за допомогою еліти стає дієвою, виробляє свою концепцію світу, власне світобачення та світосприйняття. Ще в середині ХХ століття геніальний М. Бердяєв відчував прийдешнє і писав: «Усе змінилося навколо в світі і потрібні вже нові реакції живого духу на все, що відбувається. Ці нові реакції необхідні і для духу, вірного своїй вірі, своїй ідеї»[3].. Нині, коли відпали колишні ідеологічні табу та різноманітні політичні ярлики, коли не лише реабілітовано окремі постаті минулого, а й переосмислено історичні події, маємо нагоду об’єктивно оцінити своє єство, замислитися над тим, як ми слугуємо своєму народові, який цього вкрай потребує.
Правдиве усвідомлення себе і свого місця у світі, усвідомлення людської долі, устремління до правди як людського наближення до істини є умовою виведення України як держави у світ українською елітою. Щоб правильно орієнтуватися у світі, українцям треба знати правду про світ і про себе (через повернення народові історичної пам’яти). Інтелектуальна, політична еліта робить це у всіх країнах, таке завдання стоїть і перед українською елітою.
Як держава Україна все починає творити з нуля. Вона відкриває і себе світові, і світ для себе. Такою є наша доля сьогодні, в процесі державотворення.
Історія України – це історія жорстокого знищування і нищення національної еліти через голодомори, ГУЛАГи, психлікарні та инші форми. «Еліта», що припала нашому народові з совєтських часів, не є повноцінною, не було відповідних умов для її творення. Не є вона і проукраїнською, зважаючи на мету, яку ставила совєтська влада на той час в Україні, та й сьогодні деякі представники певних кіл еліти слабо інтелектуальні, бездуховні, без справжнього патріотизму, про що від західних елітарних кіл та експертів ми чуємо як докір. Наприклад, в Україні реформи не спрацювали, бо бракує державотворчого досвіду, професіоналізму в системі управління, бракує справжньої, власної управлінської еліти, коштів, бракує патріотизму (на останньому чиннику наголошують західні експерти). Усвідомлюючи це, мусимо долати свої вади і творити себе як еліту самі, власними силами творити українську демократичну державу. На це піде чимало часу, але в цьому майбутнє наших дітей та онуків.