Перехід України до ринкових відносин дав змогу жінкам, як і всім громадянам, відкрити власну справу. Частка жінок у загальній кількості підприємців нині становить 30%. В основному вони зайняті в малому та середньому бізнесі, тоді як великий - це майже не підкорена для них вершина. Становлення жіночого бізнесу здебільшого відбувається з ініціативи жінок, а не як результат державної підтримки, у тому числі й зреалізування спеціальних розвиткових програм.
Жіночий бізнес орієнтований переважно на роздрібну торгівлю, медицину, культуру, науку. За даними соціологічних обстежень жінки у бізнесі демонструють більшу схильність до компромісів у взаємодії з партнерами, повніше враховують моральні та етичні принципи ведення справи, що не може не схвалюватися.
У країнах СНД представництво жінок в законодавчих органах влади має сумну статистику (табл. 2).
Таблиця 2. Представництво жінок в законодавчих органах влади держав-членів СНД (за даними 1998 року)
| Держава | Нижня палата | Верхня палата | ||
| % жінок | Жінок/ усього осіб | % жінок | жінок/ усього осіб | |
| Азербайджан | 9,6 | 12/125 | - | - |
| Вірменія | 3,1 | 4/131 | - | - |
| Грузія | 8,8 | 16/236 | - | - |
| Білорусь | 4,6 | 5/109 | 29,0 | 18/62 |
| Казахстан | 10,4 | 8/77 | 12,8 | 5/59 |
| Киргизстан | 2,3 | 1/43 | 8,3 | 5/60 |
| Молдова | 7,9 | 8/101 | - | - |
| Росія | 7,6 | 34/450 | ' 0,6 | 1/178 |
| Таджикистан | 12,7 | 8/63 | 11,7 | 4/34 |
| Туршеністан | 26,0 | 13/50 | - | - |
| Узбекистан | 8,8 | 22/250 | - | - |
| Україна | 8,2 | 37/450 | ~ * | - |
У Верховній раді України 37 жінок, тобто 8,2%. При цьому історія українського парламентаризму в тендерному контексті має свої особливості. За радянських часів у 1980-85 роках частка парламентарів жіночої статі становила 36%. Під час виборів до Верховної Ради УРСР існувала своєрідна жіноча квота- до 30%, тоді як чоловіча складала приблизно 70%. У тендерному вимірі ситуація погіршилась у 1990 році коли жінок у вітчизняному парламенті було лише 3%. За результатами парламентських виборів 1994 року частка жінок зросла у вищому законодавчому органі до 5,7%, після виборів 1998—до 8,2%. Парламентські вибори у 2002 році повернули ситуацію до початку 90-х років: нині жінок у Верховній Раді налічується лише 5,1 % від усіх депутатів (для порівняння - у Великобританії 1/5 частина парламенту - це жінки). Зменшення кількості жінок-депутатів, що спостерігається в українському парламенті, не відповідає сучасному представництву жіночої частини у системі сучасного суспільного виробництва, що свідчить про відсутність гендерного балансу.
Керівні посади в економіці та політиці України на сьогодні в основному обіймають чоловіки, їхня кількісна перевага чітко виявляється також у керівництві підприємств та органів виконавчої влади. За даними Держкомстату, в 2002 році на вищих управлінських посадах у промисловості жінки становили 20,2%, сільському господарстві -9,5%. Воднораз на нижчих рівнях державної влади чимало жінок, які займають керівні посади в органах законодавчої, виконавчої та судової влади. З іншого боку, за даними експерта з тендерних питань Т. Мельник, у 2003 році серед державних службовців Апарату Президента України, апарату Верховної Ради України та Секретаріату Кабінету Міністрів України, який декларує принципи тендерного балансу, співвідношення чоловіків і жінок становило приблизно 1 до 3. І все ж 92% усіх керівних посад тут обіймають чоловіки.
Після виборів Президента України у 2004 році Юлія Тимошенко була призначена Прем'єр-міністром України, тобто вона стала першою в історії незалежної України жінкою-керівником такого високого рівня. Однак до складу Кабінету Міністрів України тоді увійшла лише ще одна жінка- Міністр культури і мистецтв України Оксана Білозір.
Аналіз керівного складу міністерств і відомств свідчить про відсутність будь-якого гендерного балансу. За оцінками експертів, в Україні прагнення до гендерного паритету реалізується серед керівників найнижчого рівня, зокрема, під час призначень на посади спеціалістів у відповідних органах влади. Низький коефіцієнт задіяння українських жінок до парламентської діяльності пояснюється тим, що політика та великий бізнес у нашій країні мають взаємну конвертованість. Жінки майже не входять до керівництва комітетів. У цілому ж жіноча проблематика є традиційно вторинною в українському політикумі.
Розділ 4. Проблеми українського законодавства у сфері правового статусу жінки, чоловіка та тендера
У зв’язку з виникненням тепер уже цілком наукового терміну “ґендер”, необхідно з’ясувати його місце у юридичній науковій термінології. Відштовхуватись, на мій погляд, варто від понять загального правового статусу особи, перейти до родового статусу жінки та чоловіка і тоді плавно підійти до “ґендера”. В теорії права під правовим статусом особи прийнято розуміти сукупність юридичних прав та юридичних обов’язків персоніфікованих осіб, правове положення особи, що відображає її фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством та державою [Теория государства и права. – Под ред. В.М. Корельского. – М., 1999].. Відповідно, під правовим статусом жінки необхідно розуміти сукупність юридичних прав та юридичних обов’язків жінок, правове положення жінки у суспільстві. Аналогічно – щодо правового статусу чоловіка. На цілком логічне запитання, чому стать можна вважати критерієм для виділення родового (спеціального) статусу, можна відповісти, що на це є дві причини. По-перше, біологічні відмінності між чоловіками та жінками породжують необхідність встановлення певних додаткових гарантій, пільг, прав або обов’язків для певної групи (наприклад, цілий перелік додаткових пільг для жінок, пов’язаних з біологічною спроможністю і бажанням бути матір’ю). По-друге, внаслідок того, що жінки є де-факто дискримінованою групою у суспільстві, намітились тенденції впровадження принципів позитивної дискримінації, тобто створення правових норм, які закріплюють додаткові права чи гарантії для жінок, що не пов’язані з материнством (наприклад, пропозицій про встановлення на законодавчому рівні квотування у органах державної влади для представників кожної статі у зв’язку з тим, що жінки там представлені мало). жіночий дискримінація ґендер законодавство
Щодо співвідношення ґендера та правового статусу особи, то, на мій погляд, саме аналіз правового статусу жінки та чоловіка дає змогу побачити відображення ґендера у праві.. Іншими словами, синтез правового статусу жінки і чоловіка – це і є юридичне оформлення, правова форма ґендера. Юридичні норми ніби закріплюють соціальне положення представників кожною статі – реальне чи бажане. В широкому значенні під правовим статусом особи розуміють положення особи у суспільстві. Все те, так чи інакше, юридично визначає, характеризує, гарантує реальне положення людини в суспільстві, складає юридичний чи правовий статус особи. Коли мова йде про правовий статус жінки чи чоловіка, то це відповідно, – правове положення жінки чи чоловіка у суспільстві. Таким чином, право ніби віддзеркалює це положення у собі, воно показує, яким є суспільний статус жінки чи чоловіка, або яким він має бути з точки зору законодавця.
Дозвольте розвинути цю тезу крізь призму правового статусу жінки й окреслити кілька прикладів, які б дали змогу побачити сказане.
Мабуть, найцікавішим віддзеркаленням у праві ставлення Української держави до жінки є положення ст. 24 Основного Закону. Там сказано наступне: “Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров`я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям”. На погляд пересічного, необтяженого боротьбою за ґендерну рівність обивателя, все виглядає дуже гарно і навіть прогресивно. Проте це лише на перший погляд пересічного обивателя. Насправді ж тут можна зробити кілька суттєвих зауважень. По-перше, щодо некоректності формулювання принципу ґендерної рівности. Держава надає жінкам рівні з чоловіками права так, ніби ті, у відповідності з базовим принципом прав людини, їх не мають від народження. Інша справа, що вони не є забезпечені та захищені належним чином (і саме це, а не милостиве надання таких прав, є завданням держави!), проте усі люди (незалежно від статі) мають усі права людини, закріпленні у Загальній декларації прав людини та інших міжнародних стандартах. А по-друге, уже тут спостерігається турбота держави про материнство та ігнорування батьківства, про що йтиметься нижче. Тому позитивним у цій нормі можна вважати лише те, що принцип ґендерної рівности все ж таки закріплено, проте те, як саме це зроблено, вимагає корекції.
Крім того, доволі показовим з точки зору політики держави щодо жінки є, на мій погляд, трудове законодавство, успадковане у більшості від совєцьких часів. Оскільки саме у нормах трудового права найчіткіше відбито наслідки прив’язки жінок до репродуктивної сфери, то саме погляд на проблему встановлення ґендерної рівности через призму трудового права дає можливість побачити майже повну відсутність піклування про батьківство. Так, наприклад, ст. 176 КЗпП України забороняє залучення вагітних жінок та жінок, що мають дітей віком до трьох років, до нічних, надурочних робіт, робіт у вихідні дні і відправляти їх у відрядження. Скажімо, заборона залучення до нічних, надурочних та інших робіт вагітних жінок є цілком виправданою, оскільки тут відіграє роль фізіологічний показник і така робота може бути небезпечною або шкідливою як для самої жінки, так і для майбутньої дитини. Саме тому таке залучення забороняється, за певними винятками, нормами Конвенції МОП про нічну працю жінок у промисловості №89 та додатковим протоколом до неї 1990 р. Проте коли йдеться про жінок, які мають дітей віком до трьох років, то втрачаються будь-які біологічні чинники (звичайно, якщо жінка вже не годує дитину груддю), і набувають свого значення чинники суто соціального характеру, адже догляд за дитиною та її виховання – це обов’язок жінки, покладений на неї суспільством та закріплений у законодавстві у вигляді багатьох додаткових прав та пільг для матерів, але аж ніяк не її природне, фізіологічне покликання. Як бачимо, наше трудове законодавство не враховує ситуацій, коли за уже не грудною дитиною доглядає батько, дядько, дідусь, тобто будь-хто чоловічої статі. Подібна заборона направляти жінку, що має дитину віком до трьох років, у відрядження у певній ситуації може стати на перешкоді її кар’єрі.