Однак національний характер – явище більш глибинне в порівнянні з політичною свідомістю. Як результат вельми тривалого розвитку, він міцно укорінений в соціально-психологічних структурах, а відповідно, в меншій мірі підлягає змінам. Тому одному і тому ж національному характеру можуть відповідати кілька різновидів політичної свідомості, які змінюють одна одну. У той же час той факт, що національний характер глибоко вкорінений, робить його менш піддатливим аналізу відповідно до соціальних ознак, які виникають порівняно пізно, коли національний характер в основних рисах вже сформований.
Тому соціальна диференціація національного характеру хоча і має місце, однак проявляється не так чітко, як соціальна диференціація політичної свідомості. Часто аналіз рис національного характеру через його відносну стійкість відображає не стільки дану соціальну диференціацію, скільки ту, яка склалася під час попередніх формацій, які існували більш тривалий час. Тому внутрішня структура національних характерів та види політичної свідомості, як правило, не збігаються.
Національний характер хоча і не визначається біологічними чинниками, однак певною мірою пов‘язаний з ними. У формуванні та розвитку політичної свідомості біологічний чинник не відіграє значної ролі. Побутове виокремлення політичної свідомості та культури романських народів, англосаксів, германців має в своїй основі не расово-біологічні відмінності, а спільність історико-культурної долі відповідних народів.
Національний характер створює основу соціальної поведінки людини, малої чи великої соціальної групи. Політична свідомість створює основу політичної поведінки. Перше, на нашу думку, значно ширше, ніж друге. При цьому є всі підстави вважати, що вплив національного характеру на поведінку тим сильніше, чим ближче індивіду суспільні структури, на які вона спрямована. І навпаки, чим більш віддалені структури, на яких спрямована поведінка, тим менш вагомим є вплив на неї національного характеру.
Оскільки в ієрархії суспільних структур політичні інститути більш віддалені від індивіда, вплив на них рис національного характеру і мінімальний. Для політичної ж свідомості та культури політичні інститути є головним об‘єктом впливу. Тому в цьому випадку інтенсивність її впливу значно вище, ніж національного характеру.
Можливість аналітичного виокремлення національного характеру та політичної свідомості теж дуже відрізняється за своїми засобами. Політична свідомість може бути виокремлена та визначена за допомогою індикативного методу – шляхом використання матеріалів, які свідчать про її структуру (соціологічні опитування, контент-аналіз…) чи структуру поведінкових актів. Національний характер конструюється за допомогою логіки або шляхом виокремлення психологічних рис, які вважаються найбільш характерними для всіх членів нації, або на основі виокремлення відносної частоти визначного типу особистості серед можливих членів нації, або у результаті продуктів інтелектуальної творчості. Зрозуміло, що таке конструювання спирається на верифіковані факти реальної дійсності, відкриваючи необмежені можливості для суб‘єктивної довільності. Однак, незважаючи на цю обставину, аналіз рис національного характеру є, на нашу думку, вельми доцільним.
Підсумовуючи, зазначимо, що означені нами поняття є складовими національної психології, яка, в свою чергу, є складовою частиною гуманітарного знання, що вивчає психологічні особливості народів. Вона надає великої ваги економічним чинниками, які впливають на формування рис національного характеру, також методу культурологічному, який дає можливість через систему культурних, духовних цінностей розкрити риси національного характеру. Окрім того, враховуються географічні та психологічні чинники впливу. І, головне, вона в великій мірі користується історичним методом дослідження.
Тому неабияке значення для аналізу сучасного стану політичної свідомості українського суспільства має аналіз динаміки формування певних політичних цінностей, стереотипів, рис “людини політичної” в історичному контексті. Бо сучасне, з одного боку, є продовженням минулого, а з іншого передумовою майбутнього, інакше кажучи, може розглядатися як елемент загального механізму діалектичного заперечення. Тобто зміст політичної свідомості сучасного українського суспільства не може виводитись абстрактно, без врахування конкретно-історичної специфіки розвитку певного суспільства. Разом з тим у цьому контексті важливо підкреслити значимість ідеї про зумовленість перехідного процесу попереднім історичним досвідом, суспільну спадкоємність певних соціокультурних традицій, оскільки вона є більш глибокою за сутністю і дає ключ до розуміння внутрішньої логіки розвитку цього суспільства й стратегії його перехідності. (У контексті дослідження української політичної історії, не можемо не згадати прізвища таких відомих вчених, які працюють у галузі політичної історії України, як В. Потульницький, В. Смолій тощо).
Психологічні стереотипи минулого тяжіють над суспільством, змушуючи обирати нові варіанти поведінки на основі аналізу типових ситуацій історичного досвіду. У цьому контексті має рацію М. Молчанов, який стверджує, що політична культура – це насамперед голос з минулого і що із трьох складників політичного процесу (політичний режим-політична організація-політична культура) остання є найменш мобільним елементом. І завдання дослідників полягає насамперед у тому, на його думку, щоб інтерпретувати зміст масової свідомості через концепцію історичної спадщини.
Доречним також є зауваження відомого російського дослідника політичної свідомості Б. Грушина, що суспільна свідомість (у тому числі і політична) зазнає разом з суспільством в цілому закономірних змін; суспільна свідомість у кожний момент свого існування (на кожному етапі свого розвитку) відповідає основним характеристикам суспільства, приймаючи в залежності від них ті чи інші історичні форми. Дослідник зауважує, що структура політичної свідомості складається з таких елементів:
- по-перше, реліктові, які залишилися з попередніх часів;
- по-друге, які проникають з інших суспільств;
- по-третє, елементи свідомості, які народилися в інші історичні епохи та в інших сучасних суспільствах, але які належать до культурних цінностей цього народу.
Отже, підсумовуючи, можна зробити висновок, що історичні реалії мають глибоко відбиті у політичній свідомості суспільства. Відповідно, “політична історія” як “досоціалістичного періоду”, так і соціалістичного впливає на формування політичного світогляду і політичної свідомості сучасної України. Колективна історична пам’ять включає в себе історичні символи (важливі події з історії народу, фігури, видатні особистості…), міфологізовані образи та легенди, стереотипи тощо.
Історична пам‘ять є багатоплановим поняттям, яке відбиває історію формування та розвитку життя певного народу та його членів. Формуючись на базі буденної свідомості, вона не дзеркально відображає історичний процес, а відбиває його крізь призму індивідуального, особистісного сприйняття. Складовими історичної пам‘яті є такі компоненти: етноісторична пам‘ять у вигляді згадок про походження, предків тощо; соціальна пам‘ять, тобто уявлення людей про стан та рівень життя на різних етапах існування народу; соціокультурна пам‘ять, яка надає можливість для широкої палітри уявлень індивідів про витоки рідної мови, народний епос, національні традиції, зародження писемності, соціальні норми тощо; конфесійна пам‘ять про культові обряди минулого та прийняття релігії; і, зрештою, пам‘ять, яка нас найбільше цікавить – політична пам‘ять, яка включає в себе знання людей про колишні форми державного устрою, політичних традиціях, ритуалах. Якщо народ мав свою державність, її становлення та розвиток викликають великий інтерес. Історична політична пам’ять може мати і негативне навантаження (наприклад, інтервенція, гноблення одного етносу чи народу іншим, втрата державності за будь-яких історичних причин тягне за собою болісні емоції), подолати яке інколи неможливо.
Отже, підсумовуючи, слід зробити висновок, що до характерних ознак історичної пам‘яті можуть належати наступні:
- вона не є статичним явищем і безперервно розвивається, відображаючи складний та суперечливий характер суспільного прогресу. Історична пам‘ять має хвилеподібний, синусоїдальний характер розвитку, відбиваючи нерівномірність історичного процесу, про який писав Л. Гумільов;
- вибірковість у кожний конкретний момент історичного часу, що зумовлено соціальними причинами й індивідуально-особистісними мотивами. У пам‘яті актуалізується далеко не все з того, що знає людина про історію свого народу та про своє власне минуле, а лише те, що у нього викликає емоційний відгук, підтверджуючи оцінками сьогодення. У цьому сенсі історична пам‘ять є рефлексія сучасності;
- відбиток нею спадкоємності у ході суспільного розвитку. Матеріальні та духовні цінності, створені попередніми поколіннями, сприймаються наступними вже в перетвореному вигляді. Це наслідок історичного руху, який стає більш швидшим, у результаті чого досягнення минулого застарівають і спадщини батьків недостатньо для дітей, котрі живуть в інших умовах. Однак це не може заперечувати минуле;
- її персоніфікований характер, про який йшлося вище. Зокрема, в пам‘яті індивідів звичайно залишаються не конкретні події, а образи видатних особистостей: суспільних діячів, полководців тощо. Їх справи емоційно впливають на людину та легше запам‘ятовуються;