Роль транспортних ПСГ полягає в регулюванні продуктивності газопроводів великої довжини і забезпеченні надійності постачань газу у разі аварій на попередній ділянці. Розподільні ПСГ будуються поблизу великих центрів споживання і призначені забезпечувати пікові попити на газ, а також в них зберігається запас газу на випадок екстремальних ситуацій.
Наявність ПСГ в районі й великого споживання газу дає змогу розраховувати продуктивність підвідного газопроводу не на максимальну, а на середньорічну потребу.
Ці сховища призначені і для надійності експортних постачань. З цієї причини ВАТ „Газпром” (Росія) використовує українські ПСГ, а також аналогічні сховища Латвії (Інчукалнське ПСГ) і Німеччини (ПСГ „Реден”). Дуже значна частка газу зберігається в українських ПСГ. Обсяг їхнього використання Газпромом буде збільшуватися із збільшенням експорту російського газу в Західну Європу, Балканські країни і Туреччину.
У підвищенні надійності експорту російського газу в Балканські країні роль українських ПСГ зростатиме і збільшенням із об’єму Пролетарської ПСГ (Дніпропетровська обл.).
Повний комплекс інженерних досліджень як по трасі лінійної частини газопроводу, кабелю зв’язку і під’їзних автодоріг, так і на площадках розміщення установок катодного захисту і на території газової вимірювальної станції. Комплексність, деталізація й обсяги інженерні вишукування для проектування газопроводів забезпечують прийняття обгрунтованих проектних рішень.
Перед початком польових робіт у напрямку траси необхідно проводити аерофотознімання. Полеві топографо-геодезичним дослідженням повинні передувати роботи з розвитку планово-висотної мережі.
У результаті обробки виконаних польових топографо-геодезичних робіт і дешифрування аерофотознімків складаються ситуаційні плани з відображенням границь землекористувачів, великомасштабні плани смуги траси і профілі по її осі з локалізацією пересічних і паралельно наступних надземних і підземних комунікацій, а також плани і профілі переходів через природні (ріки, яри і болота) і штучні (автомобільні і залізничні) перешкоди.
При виконанні польових інженерно-геологічних досліджень, яким повинне передувати детальне вивчення фондових і архівних матеріалів з рекогносцирувальними маршрутними дослідженнями, основну увагу потрібно надавати "проблемним" ділянкам траси: у першу чергу, — зі зсувними проявами, потенційно небезпечними тектонічними активними порушеннями, концентрованими техногенними навантаженнями і т.д. З метою їхнього виявлення можна використовувати комплекс геофізичних і інженерно-геологічних методів.
Важливо відзначити, що вплив інженерно-геологічних факторів, які формують інженерно-геологічні умови для такого лінійно протяжного спорудження як магістральний газопровід, не охоплює всієї розмаїтості їх, оскільки глибина закладення труби рідко перевищує 5 м. З іншого боку, при пристрої полиць у горах можливі зрізання схилів на значно великі глибини, що саме по собі стає могутнім техногенним фактором і часто приводить до порушення рівноваги системи "навколишнє середовище — трубопровід".
Всебічний аналіз цих матеріалів і використання їх для прогнозування подальших змін інженерно-геологічних і гідрогеологічних умов під впливом техногенних факторів у підсумку визначають набір методів і обсяги робіт на різних сегментах траси. Особливу увагу при цьому потрібно звертати на активізацію несприятливих фізико-геологічних процесів, що провокуються у результаті будівництва газопроводів. В основному, це — зсуви в результаті підрізування схилів при облаштованості полиць газопроводів. Їхній прояв може стати причиною аварій на діючих газопроводах, що, крім економічного збитку від аварії, впливають на екологічний стан навколишнього середовища.
Важливим принципом забезпечення надійності газопроводу може служити принцип максимального використання геоморфологічних особливостей. Часто це коридори вже існуючих газопроводів. На ділянках, де прокладка в них була неможлива, вишукуються локальні, стійкі обходи з віддаленням від існуючих коридорів і використанням "вільних" поверхонь вододілів.
Надійність і безаварійність експлуатації будь-якого газопроводу також залежать й від дефектів, походження яких зв’язано з різними етапами виробництва, будівництва й експлуатації трубопроводу. Їх умовно можна підрозділити на кілька груп: дефекти, що виникають у процесі виробництва труб, їхнього перевезення, розвантаження, складування тощо; ті, що зв’язані з будівельним циклом (порушення технології зварювання, проектні прорахунки, що приводять до виникнення додаткових напруг тощо; ті, що виникають в процесі експлуатації (вплив зовнішнього середовища, продукту, що транспортується, умови і режими роботи, природна деградація матеріалу труби в часі). Контроль і мінімізація наслідків корозії металу труби на практичному етапі дії складають, мабуть, головну задачу і залежать від вірогідності одержуваної інформації.
Вплив безлічі факторів, що визначають міцність трубопроводу в період експлуатації, класифікується як складне і взаємозалежне, тому ресурс трубопроводу, як правило, визначають на підставі даних моніторингу технічного стану.
Газорозподільні мережі щороку транспортують безпосередньо споживачам понад 60 млрд кубометрів газу (80 % споживаного в Україні).
Експлуатація величезного технічного комплексу завжди пов’язана з різними об’єктивними й суб’єктивними ризиками. Зрозуміло, така інфраструктура потребує серйозного фінансування, постійних витрат на її утримання, відновлення та оптимізацію. Уже сьогодні спливає термін амортизації близько 10 тисяч кілометрів газових мереж.
Неузгоджена політика на ринку газу призвела до невтішних результатів, зокрема різкого зниження обсягів інвестицій у розвиток державних газотранспортних та газорозподільних мереж, будівництво яких ведеться фактично за рахунок державних джерел фінансування (кошти бюджетів та підприємств НАК "Нафтогаз України").
Помітно зменшилися витрати на капітальне будівництво, яке проводять ВАТ з газопостачання та газифікації: у 2005 році порівняно з 2002 роком — утричі, хоча сума коштів, спрямованих на капітальний ремонт, збільшилась у півтора раза.
За даними ДК "Газ України", відсоток зношеності газових мереж державної власності збільшився до 40 (незважаючи на щорічне введення в експлуатацію значної кількості нових газопроводів державної власності).
При передбачених інвестиційною програмою необхідних щорічних вкладеннях у відтворення газотранспортної системи ДК "Укртрансгаз" (приблизно 2500 млн грн.) дефіцит капітальних вкладень становить майже половину[1].
Перші в Україні газопроводи було прокладемо у 1912 р. для подачі попутного газу Бориславського нафтового родовища до промислових споживачів у містах Борислав та Дрогобич. З відкриттям першого на території України Дашавського газового родовища було побудовано газопровід завдовжки 14 км до м. Стрий, промислову експлуатацію якого розпочали у 1924 р. У цьому ж році газопровід „Дашава – Стрий” було продовжено до м. Дрогобич, а в наступному році — до м. Стебник. У 1927 р. прокладено другу нитку газопроводу „Дашава — Стрий”, а через рік — другу нитку газопроводу „Дашава — Стрий — Дрогобич” завдовжки 40 км. У 1929 р. побудовано газопровід „Дашава — Миколаїв —Львів”, довжина якого становила 82 км. Це був чи не найбільший газопровід у Європі, побудований на досить високому технічному рівні, а місто Львів стало першим серед великих міст континенту, яке користувалось природним газом.
Відкриття нових родовищ та збільшення потреб у газі сприяли тому, що на кінець 30-х років минулого століття як у Східному Прикарпатті (територія сучасної України), так і в Західному Прикарпатті (територія Польщі) було створено локальні газотранспортні мережі високого тиску, по яких газ подавався до місцевих споживачів. Загальна їх довжина перевищувала, відповідно, 300 та 500 км. Природно, що розроблялись проекти щодо я к об’єднання згаданих локальних систем, так і прокладання магістральних газопроводів для забезпеченим газом віддаленіших споживачів.
У 1942 р. під час німецької окупації було побудовано газопровід „Опари — Самбір — Перемишль — Стальова Воля” завдовжки 210 км і діаметром 300 мм, який об’єднав локальні системи газопроводів Прикарпаття. Природний газ по цьому газопроводу з Опарського родовища подавався до серпня 1944 р., коли газопровід опинився у зоні бойових дій.
Після звільнення Прикарпаття від німецької окупації, відновлення інфраструктури як на території України, так і на території Польщі, відповідно до міжурядових домовленостей, на початку 1915 р. було поновлено подачу газу по газопроводу „Омари — Самбір — Перемшиль — Стальова Воля”. Протягом 1945 р, до Польщі було поставлено 76 млн м3 українського газу. Це були перші в Європі і, можливо, у світі міждержавні передачі природного газу.
Діюча система газопроводів та існуючі між ними перемички давали можливість подавати до Польщі газ не тільки Лопарського, а й Дашавського родовища. Наприклад, якщо у 1947 р. до Стальової Волі подавався природний газ переважно з Опарського родовища, то вже у 1948 р.— головним чином з Дашавського.