Смекни!
smekni.com

Сутність та завдання юридичної служби як підрозділу митного органу (стр. 6 из 10)

· вимоги до якості товарів (робіт, послуг);

· порядок розрахунків за договором;

· порядок прийняття-передання товарів (робіт, послуг);

· гарантійні зобов'язання;

· порядок внесення змін і доповнень до договору, його розірвання, припинення;

· відповідальність сторін;

· порядок вирішення спорів;

· обставини непереборної сили (у разі потреби);

· строк дії договору;

· місцезнаходження, банківські та поштові реквізити сторін. [2]

З огляду на зазначене юридичні служби беруть участь у плануванні роботи митного органу, зокрема розроблюють нормативні акти, що регламентують форму участі, обов'язки структурних підрозділів і служб у розробці планової документації, порядок її узгодження і введення в дію.

Чинне законодавство передбачає відповідальність за невиконання зобов'язань, яку несуть керівники та інші посадові особи підприємств. Насамперед це матеріальна відповідальність за шкоду, завдану невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань, а також виплатою санкцій підприємством. Притягнення до матеріальної відповідальності не виключає можливості притягнення винних і до дисциплінарної відповідальності. [3,4]

Виконання договорів

Своєчасне і належне оформлення договору є необхідною передумовою для його виконання. Виконання договору полягає у здійсненні сторонами прав, виконанні ними обов'язків, що виникли із зобов'язання, основаного на договорі. Відповідно до зобов'язання одна особа (боржник) повинна вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-то: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч. 1 ст. 151 ЦК).[3]

Характер дій, які боржник вчиняє на користь кредитора, визначається змістом конкретного виду договору.

Суб'єктами виконання зобов'язання, як правило, виступають сторони, що уклали між собою договір. Виконання зобов'язання, яке виникло з договору, може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само якщо третя особа пов'язана з однією із сторін адміністративною підлеглістю чи відповідним договором. У цьому разі відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором, з якого воно виникло, якщо законодавством не передбачено, що відповідає безпосередній виконавець. Якщо із закону, договору або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто, кредитор повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою (ст. 164 ЦК).[3]

Переважна більшість договорів, що їх застосовують при здійсненні господарської діяльності, належать до двосторонніх, тому кожна із сторін, будучи наділеною правами та обов'язками, щодо одних дій виступає як боржник, щодо інших – як кредитор. Так, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати річ у власність, або повне господарське відання, або оперативне управління покупця, а покупець повинен прийняти річ і сплатити за неї певну грошову суму (ст. 224 ЦК). Щодо обов'язку передати річ продавець виступає як боржник покупця, а щодо вимоги з оплати вартості проданої речі покупцем – як його кредитор і навпаки.[2]

Виконання договірних зобов'язань підпорядковується певним загальним вимогам (принципам): а) належного виконання; б) реального виконання; в) взаємного сприяння; г) економічності.[2]

Принцип належного виконання договору полягає у вимозі точного додержання сторонами всіх його умов щодо суб'єктів, предмета, строків, способів, місця виконання зобов'язання. Відповідно до ст. 161 ЦК зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а за відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. У проекті ЦК (ст. 550) також зазначається, що при виконанні зобов'язання можуть застосовуватися звичаї ділового обороту, а також мають враховуватися засади добросовісності, розумності та справедливості.

Зобов'язання мають виконуватися у натурі, тобто закон вимагає реального виконання договору. В разі невиконання зобов'язання передати індивідуально-визначену річ у власність або в користування кредиторові останній має право вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому, кредиторові. У зобов'язаннях між організаціями кредитор має право вимагати від боржника передачі речі і в тому разі, якщо речі визначені родовими ознаками. У разі невиконання боржником зобов'язання виконати певну роботу кредитор може виконати цю роботу за рахунок боржника, якщо інше не випливає із закону або договору, або вимагати відшкодування збитків. На стадії нормального розвитку зобов'язання вимоги належного і реального виконання збігаються, бо належним виконанням охоплюється й додержання умов щодо предмета, який слід передати у натурі (виконати роботи, надати послуги тощо). При порушенні якихось умов договору (наприклад, щодо строку) виконання визнається неналежним, проте при цьому зберігається обов'язок виконання у натурі з додержанням інших умов договору, що не втратили значення для контрагента. Відповідно до ст. 207 ЦК сплата неустойки, штрафу або пені за прострочення або інше неналежне виконання зобов'язання і відшкодування збитків, заподіяних цими порушеннями, не звільняють боржника від виконання зобов'язання у натурі, крім випадків, коли втратило чинність планове завдання, на якому був оснований договір між організаціями. За ч. 2 ст. 213 ЦК кредитор може відмовитися від реального виконання договірного зобов'язання, якщо воно внаслідок прострочення боржника втратило інтерес для кредитора. Так, покупець за договором поставки має право повідомивши постачальника, відмовитися від прийняття продукції, поставка якої прострочена, якщо в договорі не передбачено інше. Продукцію, відвантажену постачальником до одержання повідомлення покупця, останній зобов'язаний прийняти й оплатити (ч. 2 ст. 246 ЦК).[3]

Принцип взаємного сприяння полягає в тому, що кожна із сторін договору повинна всіляко сприяти другій стороні у виконанні нею своїх обов'язків. Умови такого взаємного сприяння мають юридичне значення тоді, коли вони закріплені в договорі або передбачені спеціальними нормативними актами.

Суть принципу економічності полягає у вимозі до кожної із сторін поважати інтереси контрагента за договором, а також інтереси держави і суспільства в цілому, вживати необхідних заходів до відвернення або зменшення шкоди, яка може виникнути у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань, своєчасно інформувати другу сторону про ці заходи тощо.

При виконанні підприємницьких договорів усі вищезазначені загальні вимоги (принципи) тісно взаємопов'язані та взаємозумовлені.

Способи забезпечення виконання договорів.

Договірні зобов'язання сторони повинні виконувати добровільно, добросовісно, належним чином і в установлені строки. У разі порушення цих вимог до винної сторони можуть бути застосовані загальні заходи примусового впливу; відібрання речі у боржника, стягнення збитків тощо.

Проте законом або договором можуть передбачатися і спеціальні (додаткові) заходи майнового впливу на несправного контрагента, які покликані стимулювати його до належного виконання договору.

Відповідно до ст. 178 ЦК виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно з Законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), заставою і порукою. Крім того, зобов'язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а зобов'язання між організаціями – гарантією. Норма цієї статті чинного ЦК певною мірою застаріла і вже не враховує реальність сьогодення. По-перше, в ній дається вичерпний перелік видів забезпечення зобов'язань, що не узгоджується з принципом диспозитивності, який притаманний цивільно-правовому регулюванню. Спеціальні способи забезпечення зобов'язань прибирають договірної форми, а за ст. 4 ЦК цивільні права та обов'язки виникають як з угод (у т. ч. договорів), передбачених законом, так і з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. По-друге, немає поважних причин обмежуватися застосуванням завдатку тільки для забезпечення зобов'язань між громадянами або з їх участю, а гарантією – тільки зобов'язаннями між організаціями (юридичними особами). ЦК не дає вичерпного переліку способів забезпечення виконання зобов'язань, які, крім кодексу; можуть встановлюватися й іншими законодавчими актами або самими сторонами у конкретному договорі. Названі у ЦК способи забезпечення виконання зобов'язань поділяються на зобов'язально-правові (неустойка, порука, гарантія, завдаток) і речово-правові (застава та утримання). Спільними для усіх видів забезпечення зобов'язань є загальні положення про те, що забезпечуватися може тільки дійсна вимога. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричинює недійсність зобов'язання, яке його забезпечує. Недійсність же угоди щодо забезпечення зобов'язання не спричинює недійсності цього (основного) зобов'язання. Угода щодо встановлення способу забезпечення виконання зобов'язання має бути укладена у письмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання. Недодержання письмової форми спричинює недійсність угоди щодо встановлення способів забезпечення виконання зобов'язання.

Неустойка. Серед зобов'язально-правових способів найпоширенішим способом забезпечення виконання договорів, що застосовуються у підприємницькій діяльності, неустойка, яку іноді називають штрафом або пенею. Відповідно до ч. 1 ст. 179 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема v разі прострочення. Так, за поставку товарів, які за своєю якістю не відповідають стандартам або умовам договору (брак), виготовлювач (постачальник) сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків вартості цих товарів.