На жаль, ця пам’ятка архітектури в 40-70 рр. ХХ ст. зазнала тяжкої долі багатьох інших культових споруд. На сьогоднішній день крім реставрованих у 80-х роках львівськими реставраторами купольних, частини настінних фресок, кількох великих дерев’яних таблиць з латинським і польським текстами, надгробку п. Рамултової, близько 13% вітражів, тут майже нічого не залишилося.
Цікава історія південних дверей костьолу. Зверху, над дверима, зображений герб Дрогобича за часів Польщі: орел з розпростертими крилами, а поряд щит із зображенням 9 соляних топок. Обабіч висічені з каменю два великі хрести. А історія їх така. Тевтонські рицарі, під Грюнвальдом (1410р.) принесли польському королю Владиславу Ягайлові і литовському князю Вітовту два мечі й заявили: "Прийміть, щоб мали чим битися". Прийняв зухвалий дар вірний воєвода короля Ян Менжик. А коли польсько-литовське військо, в якому було багато українців, розбило тевтонську силу, король подарував ті мечі Менжику. У 1422 році король призначив Менжика війтом у Дрогобич. У Дрогобичі новопризначений війт спорудив собі на горбі будинок. Звідси і назва вулиці Війтівська гора. Давши гроші на оздоблення дверей костьолу, він звелів по боках вирізьбити два свої незвичайні мечі. Під час поновлювальних робіт у 1791р. зображенням надали форми хрестів – як їх бачимо нині. В 1910р. біля костьолу спорудили окремий пам’ятник Грюндвальської битви. На жаль він не зберігся.
Поряд з костьолом знаходиться оборонна цегляна вежа, яка датується ХІІІ – першою половиною XV ст. В 1551р. будівничий з Перемишля Іван Грендош надбудував на ній ще один ярус висотою 2,5 – 3 м. При реставрації в ХІХ ст. цей ярус розібрали і надали будівлі інших форм. Товщина стін сягає 2м. дверні прорізи на висоті другого-третього ярусів служили виходами на земляний вал та на бойову галерею дерев’яного частоколу поверх цього валу. У порівнянні з центром, костьол у фортифікаційному відношенні був майже недоступним. На значно меншій території тут стояли свої три башти, а головне – оборонна вежа. Та й сама споруда костьолу була опоясана вгорі двома рядами бійниць. Центр міста і костьол з’єднувала мурована брама Жупна з дубовим відкидним мостом.
Виходимо на вулицю імені Тараса Шевченка, підходимо до будинку, де колись була розташована "Мистецька вітальня", а зараз розташована адміністрація нафтопроводу "Дружба".
Пригадаймо початок повісті І.Франка "Борислав сміється": "Сонце досягло полудня. Годинник на ратушевій вежі вибив швидко і плачливо одинадцяту годину… Цілий плац на розі вулиць Панської і Зеленої заповнений був людьми, деревом, камінням, цеглою, гостям, купами глини і подобав на велику руїну." . Вулиця Панська – то нинішня Т.Шевченка, Зелена – теперішня І.Франка. Багатий нафтопромисловець Гартенберг будує цю велику кам'яницю з колонами. Переповідають, ніби Гартенберг забагнув вимостити підлогу вітальні золотими австрійськими монетами. За дозволом він звернувся до цісаря Франца-Йосифа. Той дозволив, проте поставив умову: монети викладати не плазом, а ребром. Гартенберг од задуму відмовився.
За часи Івана Франка, вулиця носила назву Панська. Та вона й відповідала своїй назві. Селилися тут багаті жителі міста: нафтопромисловці, лікарі, адвокати. У ті часи вулиця була зашутрованою але брудною. На 1911р. очікувався візит до Дрогобича наступника австрійського престолу, архікнязя Карла-Франса Йосифа, або простіше, Карла Габсбурга. Магістрат, не бажаючи осоромитись перед такою особою, приступив до корінної реконструкції вулиці. Роботами керували майстри Василь Петричка і Валігула. Камінь доставляли з околиць села Сколе, бруківку – з міста Тшебіня в Чехо-Словатччині. Спочатку зняли на 70 см. верхній шар проїжджої частини. На самий низ насипали грубий шар шутру, далі – коленого каменю, який укладали "на ребро", тоді – товченого шутру, після чого утрамбували 20-тонним паровим котком. Потім його накрили шаром щебеневого відсіву та піску і знову провальцювали. Лише на таку надійну "подушку" уклали бруківку. Таке кам'яне покриття можна вважати вічним. Карл Габсбург приїхав акурат на Великдень, у квітні місяці. Сам був на красивому коні. Супроводжував сина цісаря ескадрон уланів. Пробув він у Дрогобичі не більше одного дня, а впорядкована вулиця стала місцем прогулянок, зустрічей дрогобичан.
З правої сторони в приміщенні теперішнього концертного залу Заслуженого Прикарпатського ансамблю пісні і танцю "Верховина" до 20-х років минулого століття знаходився магістрат. У прибудованій до магістрату тюрмі – цюпці – був ув’язнений І.Я.Франко, якого 11 – 13 червня 1880р. етапу вала пішки з Коломиї до Нагуєвич австрійська поліція. З кінця 20-х років і до 1939р. тут містився польський стрілецький легіон.
На той час, аж до розпаду Австро-Угорської імперії бургомістром Дрогобича був Раймонд Ярош. Його власністю були дім і поле у селі Модричі, санаторій у Трускавці, басейн на Помірках, фабрика паперу біля міста Кросно в Польщі. Коли з Дрогобича виїжджали нафтові магнати брати Шпіцмани, Ярош купив у них гарну кам'яницю (бувший Палац школярів, навпроти філологічного факультету Педагогічного Університету), збудовану в еклектичному стилі. Отак жили колись "вершки" ділового Дрогобича. Всі вони переважно належали до польської або єврейської грошовитої еліти. Серед місцевих українців великих багачів не було. Водночас існувало і дрогобицьке "дно" – жебраки. Серед жебраків були й свої рекордсмени. Так, один з них назбирав на весілля доні 17 тисяч золотих, за які міг купити 150 корів. Була ще й одна жінка – Февронія Сікорова. Нажебравши грошей, вона замовила каменяреві спорудити на цвинтарі пам’ятник… самій собі. Кожного дня ходила молитися до цього пам’ятника. Діти перші дві літери в прізвищі стерли. Неписьменна Сікорова лише згодом дізналася про причину їх насмішок.
Через дорогу від будинку Раймонда Яроша знаходиться приміщення колишньої гімназії, яка відкрилася 21 вересня 1858 року.
Саме до цієї гімназії, після закінчення "нормальної" школи отців-василіан (1864-1867), вступив Іван Франко. Навчалися у гімназії 8 років. Суворою була дисципліна в гімназії: за "двійку" батьки учня платили 15 злотих штрафу. Гімназист не смів після восьмої години вечора з'являтися на вулицях міста. За згадкою І.Погорецького, "в гімназії був Франко дуже скромний і несміливий. Ходив у полотняній блузі, носив багато книжок і багато читав". Розпорядженням ради від 9 травня 1868 року Івана Франка, як кращого учня, але матеріально незабезпеченого, було звільнено від оплати за навчання. Заробляв Франко на прожиття тим, що навчав дітей багатих міщан. У тодішній гімназії було кілька вчителів які справили вплив на формування світогляду світозвістного Каменяра: Іван Верхратський, Юлій Туринський, Міхонський, Гюкель. У Дрогобичі Іван Франко розпочав свою літературну діяльність. Тут він написав "Народну пісню", "Котляревський", багато ліричних поезій. Після закінчення гімназії І.Франко продовжував навчання у Львівському університеті.
У цій же гімназії з 1890 по 1892 рр. навчалися Лесь Мартович і Василь Стефаник, які перевелися сюди з Коломийської гімназії.
В 1896 році гімназію було переведено в новозбудоване триповерхове приміщення, а цей будинок віддали під жіночу школу ім. Королеви Ядвіги.
Поряд з гімназією – погруддя польського поета Адама Міцкевича. На старих поштових листівках збереглося зображення первісного пам’ятника поетові, спорудженого в 1894 році. Там він височіє на повен зріст. Однак, пізніше, скульптуру було пошкоджено. Відновлено її після Другої Світової війни.
Переходячи по вулиці імені Тараса Шевченка, з лівої сторони ми бачили вулицю імені Адама Міцкевича, яка належить до найкоротших у місті. Та в архітектурному відношенні – це цікавий куточок Дрогобича. В красивих, просторих кам’яницях кінця ХІХ –початку ХХ ст. мешкали представники імущих класів. Австрійські власті порахувалися з побажаннями корінного українського населення і на честь 100-літнього ювілею великого Кобзаря присвоїли вулиці його ім’я. Від 1990р. – вул. Адама Міцкевича. Є згадка, що на цій вулиці, у будинку, поряд з кінотеатром жив на початку 90-х років ХІХ ст. український письменник Лесь Мартович (в цей час учень гімназії).
Пройшовши сквером, виходимо до міського Будинку "Просвіта". Біля цього будинку 9 жовтня 1966р., коли відзначалося 110-річчя від дня народження Івана Франка, відкрито один із кращих пам’ятників письменникові (автори В.Одрехівський, Я.Чайка, Є.Мисько).
З лівої сторони розташований будинок, що належав "нафтовому" адвокатові Йонашу Гершдерферу. Споруджений він на початку ХХ ст. Гершдерфер спеціалізувався на справах бориславських нафтових капіталістів. Мав він свого садівника, який вирощував коло дому екзотичні для нашого краю дерева. Частина з них, зокрема магнолія та оцтове дерево, збереглися донині.
В 2001 році в сквері, який дрогобичани завжди називали "парком Сталіна", оскільки тут стояв пам’ятник Сталіну до 1961 року, було споруджено пам’ятник борцеві за волю України, національному героєві – Степану Бандері.
Сотні однодумців, сивих ветеранів боротьби за волю України, бувших воїнів визвольної боротьби були присутні на відкритті пам’ятника. Під час відкриття пам’ятника з промовою виступив онук Степана Бандери – Степан Бандера.