Таким чином, я вважаю, що для сучасної людини туризм, відпочинок, спорт є однією з форм людського спілкування, причому найбільш приємною та продуктивною. Коли мова йде про розвиток туризму - це означає розвиток культури, бо ці реалії ґрунтуються на взаємних стосунках. Україна - країна, яка має майже 50 млн. населення, розташована поблизу великих туристичних центрів Європи та Сходу і має великий туристичний потенціал та прекрасні можливості для його розвитку[2,с.138].
Серед численних свідчень іноземців значне місце належить відомостям німецьких послів та мандрівників, які в різний час перебували на теренах сучасної України. Поряд з цікавими даними про звичаї, традиції, культуру й освіту українського народу подаються також важливі факти про видатних діячів України (Б.Хмельницького, І.Мазепу та ін.).
Історичні свідчення про взаємозв'язки, зокрема, торгівлю між Руссю і німецькими землями сягають X ст. Так, у митному статуті Східної марки, виданому в невеликому місті Раффельштеттені 905 — 906 рр., із посиланням на порядки, які існували до 876 р., йдеться про дозвіл руським купцям торгувати воском, кіньми та іншими товарами в деяких містах Баварії. У трактаті вченого монаха Теофіла "Про різні ремесла", написаному в Падеберні (Німеччина) у X ст., дається висока оцінка виробам, виготовленим в Русі .
Відомості про Київську Русь XI ст. (до монголо-татарської навали) знаходимо в одного з перших європейських мандрівників в Україні німця Бруно з м. Кверфурта. У листі до цісаря Генріха II, написаному близько 1008р., він розповідає про своє перебування в Києві у Володимира Великого та укріплення кордонів київської держави [6; с. 175].
Більш детальні історичні відомості про Україну початку XI ст. (1002 — 1018 рр.) залишив німецький хроніст Дітмар, єпископ Мерзебурзький. Особливо цікаві його повідомлення про Київ, де зазначається, що у "великім цім місті, столиці королівства (як він називає Київську Русь) є більше 400 церков і 8 ринків, люду незліченна сила".
Внаслідок навали па українські землі монголо-татар міжнародні політичні та торгові зв'язки Київської Русі із західноєвропейськими державами послабилися. Але вже в XV —XVI ст. вони знову відновилися. Із записок визначного дипломата австрійських цісарів С. Герберштайна початку XVI ст., який їздив до Московії, дізнаємося, що в той період держава називалася Московією (Московітією), її жителі -московинами (московітами), а держава, яка була розташована на українських землях — Рутенією, а її жителі — русинами. Як бачимо, Герберштайн вже тоді відрізняв московинів від русинів, вважав їх двома окремими народами[7,с.80].
Багаті на факти записи залишив посол німецького цісаря Рудольфа II Еріх Лясота наприкінці XVI ст. Він був одним з перших іноземців, що відвідали Запорозьку Січ, де пробув понад 1,5 місяця. З його спогадів дізнаємося про окремі сторони життя та побуту запорожців, яких він називає "хоробрими та заповзятими людьми, які з ранніх років вправляються у військовій справі і прекрасно вивчили ворога — турків і татар. Вони мають власні гармати і багато хто з них вміє поводитися із цією зброєю так, що в них є зайвим наймати й утримувати окремих гарматників (як це водиться в іншому війську)".
Цікаві відомості про одного з керівників боротьби проти турецького поневолення Івана Підкову знаходимо у записках Л.Міллера, що були видані в Лейпцігу 1585 р. Зокрема з усіма подробицями він описав арешт і страту Івана Підкови польською владою.
Різні відомості про українських козаків залишив у своїх спогадах посол німецького цісаря Яків Генкель фон Доннерсмарк, який їздив до Москви 1614р. Він як і його попередник С. Герберштайн, добре відрізняє Московію від України-Русі, коли мову перших називає московською, а других — руською. Так, про польського секретаря Ганса Гритина пише, що він "дуже був ознайомлений із руською і московською мовами".
У різних спогадах німецьких авторів є сторінки, присвячені історії українського народу. Зокрема, в довіднику "Суапеае" читаємо, що гетьман Б.Хмельницкий "був досвідчений і вчений воїн"; Й.Х.Енгель в "Історії України і українських козаків" оцінює визвольну війну на чолі з Б. Хмельницьким як справедливу помсту українського народу своїм польським гнобителям[7,с.73].
Про військовий союз Б.Хмельницького зі шведським королем Карлом Густавом йдеться в "Подорожніх нотатках" пастора К.Я. Пльдебрандта, в яких той цікаво розповідає про похід разом зі шведськими й трансільванськими військами дванадцятитисячного козацького корпусу під командою полковника Ждановича в Польщу. Автор покладає відповідальність за невдачу у військовій операції на трансільванського князя Юрія II Ракоці, який через свою амбітність зневажливо ставився до козаків і не погоджував дій навіть зі шведським генеральним штабом. Гільдебрандт підкреслює, що внаслідок цього військо Ракоці безладно відступало й розвалилося, тим часом козаки Ждановича відступали організовано й трималися стійко, "їхня хоробрість і суворість проявилися по-справжньому". Гільдебрандт вражений освіченістю гетьмана Б. Хмельницького, який під час аудієнції шведських послів розмовляв з ними латинською мовою.
Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького мала загальноєвропейський резонанс, з огляду на те, що велася проти однієї з наймогутніших тогочасних держав Європи - Речі Посполитої. Тому, природно, що вона привернула увагу правителів, політиків і вчених європейських держав і знайшла широке висвітлення як в історіографії, так і в мемуарній літературі. Так, у німецькому виданні хронікального типу "Театр Європи" в окремих розділах шостого й сьомого томів значне місце відводиться опису Визвольної війни 1648 — 1654рр.
Необхідно зазначити, що Шледер, даючи в загальних рисах високу оцінку козацькому війську як боєздатному і дисциплінованому, а також гетьману - Б.Хмельницькому як "хороброму й розумному воїну" та його соратникам, проте водночас підкреслює велику роль німецьких найманців у польському війську, які не раз рятували шляхетське військо від поразки[6,с.47].
Мужня боротьба українських козаків із захисту українського народу від іноземних поневолювачів знайшла відображення і в німецьких наукових дослідженнях. У 1684 р. в Лейпцігському університеті була захищена "Історична дисертація про козаків", автор якої И.Й.Мюллер писав: "Мало хто знає, що у 1684 р. козаки завдали відчутної пам'ятної поразки туркам і татарам. Останні вдавали, начебто обмірковують їхню пропозицію щодо війни чи миру. Козаки так їх переслідували після блискучої перемоги, що можна написати нову "Іліаду" після Гомера, після того як спеціальна реляція була опублікована і зблиснула як промінь сонця. Ми молимо Бога,щоб він сприяв прагненням козаків до перемоги і надихав їх на нові хоробрі вчинки".
З початком XVIII ст. в Європі з'явилося багато історичної та мемуарної літератури, в якій значна увага приділялася Івану Мазепі. Так, учасник походу Карла XII і свідок Полтавської трагедії принц вюртенберзький Максиміліан Емануїл у своїх записках дає позитивну оцінку козакам, розкриває причини їх переходу на бік шведів: "вони хочуть бути вільним, непід'ярмленим ні Польщі, ні Москві народом, тому завжди відстоюють свої привілеї та права, що, власне, й стало причиною, що Мазепа прийняв шведську сторону, бо якраз, усупереч їхнім, був їхній край обложеним Москвою різного роду раціями й порціями". У його спогадах І.Мазепа характеризується як вже немолода, але енергійна людина, з гострим розумом і європейською освітою, з досконалим володінням латинською мовою.
Тогочасні німецькі джерела для нас особливо цікаві, тому що відомості про Україну, козаків та Мазепу походили безпосередньо від німецьких учасників чи очевидців тих подій. Особливо багато вістей про І.Мазепу з'явилося після 1704р., коли він за наказом царя виступив у похід на Правобережну Україну на допомогу "скинутому" польському королю Августу II. В популярному історичному тижневику "Псторіше Ремаркс" за 22 січня 1703р. вміщена кореспонденція з Москви, в якій значне місце приділяється діяльності І.Мазепи, також виклад його біографії. Цей життєпис став згодом основним джерелом наступних біографічних нарисів[6,с.169].
Український історик з діаспори Теодор Мацьків, досліджуючи, що писала західноєвропейська преса про І.Мазепу, виявив, що лейпцігський журнал "Еигораісе Сата" протягом кількох років друкував не тільки статті про гетьмана, а і його портрети-гравюри (у 1706, 1708, 1712 рр.), автором яких був німецький художник Мартин Бернінгротг. Гравюри ПУЛИ виконані за життя І.Мазепи.
Учасник походу Карла XII німецький капелан Й.В.Барділі у своїх мемуарах подає стислу історію України. "Україна або Казакія, — пише Барді, — це земля, на якій давніше жили скити, а їхніми нащадками є козаки, — народ вільний, що не хоче бути ні під Польщею, ні під Москвою". Він звертає увагу також на багатства України, яку називає "молоком і медом текучою" країною, що має стільки збіжжя, що сама не може його спожити. Однак, починаючи з другої половини XVII ст., Україна занепадає внаслідок жорстокої експлуатації й пограбування її державами, насамперед Московською.