Якщо у хворих з ураженням головного мозку рухових розладів не спостерігається, ЛФК призначають із метою адаптації до послідовно розширюваних рухових режимів, побутових і трудових навантажень. Інтенсивність занять спочатку мінімальна, темп вправ – повільний. Різкі та швидкі рухи, нахили тулуба і затримка дихання виключаються.
У санаторіях і на курортах курс лікування хворих за допомогою фізичних вправ триває. Методичні принципи залишаються колишніми, а застосовувані засоби трохи розширюються.
До захворювань або ушкоджень спинного мозку, що спричинюють порушення рухової діяльності, найчастіше призводять травми і пухлини спинного мозку.
5. Лікувальнва фізична культура при травмах спинного мозку
Травми спинного мозку звичайно виникають при ушкодженнях хребетного стовпа (переломах, пораненнях) і проявляються складним симптомокомплексом рухових, чуттєвих і трофічних порушень.
При травмі спинного мозку можуть розминутися паралічі, характер яких залежить від локалізації ураження. При виникненні осередку ураження у шийному відділі розвивається в’ялий параліч верхніх кінцівок і спастичний – нижніх; при локалізації його в грудному відділі – спастичний параліч нижніх кінцівок, а при ураженні поперекового стовщення і «кінського хвоста» – в’ялий параліч нижніх кінцівок.
При паралічах, що розвиваються у зв’язку з ураженням спинного мозку, різко зменшуються потік подразнень, що надходять у ЦНС із периферії. У хворих відзначаються загальмованість, в’ялість, байдуже ставлення до оточення, вгасання, умовно-рефлекторних зв’язків.
При травмах спинного мозку, крім осередкової симптоматики, спостерігаються порушення діяльності інших органів та систем: втрата слуху, зору, порушення мовлення, а також функцій внутрішніх органів (дихання, кровообігу, сечовипускання, дефекації та ін.). Усе це утруднює проведення реабілітаційних заходів.
При порушеннях рухової діяльності, зумовлених ушкодженнями спинного мозку, заняття ЛФК доцільно починати якомога раніше, коли хворий ще знаходиться на постільному режимі.
Положення хворого в ліжку залежить від характеру травми і методів застосовуваного лікування. При компресійному переломі хребта з ушкодженням спинного мозку хворий лежить на ви тяжінні, при інших травмах і після операції – нерідко на боці або на спині.
Відповідно до положення добираються вправи. У заняття включають загальнорозвиваючі та спеціальні вправи. Спочатку переважають перші. До них належать найпростіші рухи кінцівками, функції яких не порушені. Їх виконують спільно з ритмічним диханням. Чергують із цими вправами пасивні рухи кінцівками, що знаходяться в стані паралічу чи парезу. Усі ці вправи поліпшують трофіку тканин, запобігають виникненню контрактур і спричиняють потоки аферентних імпульсів. У перервах між заняттями необхідно стежити за правильним положенням кінцівок, використовуючи шухляду або валик, встановлений у ножному кінці ліжка для упору стоп, знімну лонгету.
Після того як хворий адаптується до навантаження, у заняття включають загальнорозвиваючі вправи з вольовим напруженням, легким опором або обтяженням. Доцільно використовувати вправи на посилання імпульсів одночасно з виконанням пасивних рухів або без них. Хворий повинен систематично, самостійно й багаторазово виконувати протягом дня різноманітні ідеомоторні вправи: вони стимулюють відновлення порушеної іннервації.
Зі збільшенням обсягу сили і рухів зменшується допомога методиста, використовуються звичайні вихідні положення, зростає кількість повторень.
Спеціальні вправи для паретичної кінцівки потрібно постійно чергувати із вправами для другої кінцівки.
При зниженому м’язовому тонусі пасивні рухи виконують з обмеженою амплітудою, щоб не викликати появи розхитаності в суглобах; максимально використовують вправи для підвищення тонусу м'язів.
При спастичних паралічах і парезах пасивні рухи виконують повільно, плавно, активні – без значних зусиль, тому що при цьому збільшується спастичність. Систематично використовують вправи в активному розслабленні м'язів. На заняттях широко застосовують вправи для зміцнення м'язів, тулуба і формування м’язового корсета: прогинання у грудній частині хребта в положенні лежачи на спині з опорою на лікті, півповороти тулуба, вправи у вихідному положенні лежачи на животі та ін.
Найбільш характерні вправи, виконувані у вихідному положенні лежачи на животі:
· підведення голови і плечей, прогинаючись у грудному і поперековому відділах хребта, з опорою на передпліччя;
· так само – з опорою на кисті рук;
· так само – у вихідному положенні лежачи, руки на пояс, руки до плечей, руки за голову;
· руки витягнуті назад, пальці зчеплені за спиною; підведення голови, прогинаючись у грудному відділі хребта;
· почергове піднімання ніг угору з опорою на передпліччя.
Найбільш типові вправи. Виконувані в упорі стоячи на колінах:
· прогинання і вигинання хребта;
· почергове витягування рук вгору;
· почергове витягування ніг назад-вгору;
· одночасне витягування різнойменних руки і ноги;
· «переступання» на ліжку руками вправо і вліво;
· повзання по ліжку вперед і назад.
У більш пізній термін починається підготовка хворого до вставання і ходьби. З цією метою виконують вправи:
· у вихідному положенні стоячи на підлозі з опорою руками на спинку ліжка: сісти на п’яти і повернутися у вихідне положення;
· у вихідному положенні стоячи на підлозі з опорою руками на спинку ліжка: ходьба на місці;
· ходьба з опорою на спинки ліжка;
· ходьба милицями.
Тренуватися у ходьбі можна з допомогою спеціальних ходунків або «брусів». Пересування нерідко утруднюється через порушення суглобово-м’язового відчуття. Ходьба стає невпевненою, некоординованою, втрачається стійкість. Для компенсації цього дефекту існують спеціальні завдання, що потребують постійного здорового контролю: ходьба по візерунках килима, по намальованих на підлозі слідах тощо. Під впливом таких вправ відсутні сигнали від рухового аналізатора частково заміщується зоровими і тактильними відчуттями, хода стає більш упевненою.
Якщо хворий може самостійно пересуватися відділенням, його переводять на вільний режим. Заняття проводять у кабінеті ЛФК. Якщо можливість самостійно пересуватися не відновлюється, пацієнта забезпечують ортопедичними апаратами і під час занять навчають користуватися ними. При стійких порушеннях функцій мета занять – вироблення компенсацій для пристосування хворого до пересування і самообслуговування.
6. Лікувальна фізична культура при дитячих церебральних паралічах
Інфекційні захворювання мозкових оболонок і речовини мозку найчастіше спостерігаються в дитячому віці й проявляються у вигляді дитячих церебральних паралічів (ДЦП). Дитячі паралічі можуть виникати внаслідок тяжких уражень ЦНС плода при патологічній вагітності й асфіксії плода. Вони характеризуються розладами рухів, зміною тонусу, гіперкінезіями, у деяких випадках – зниженням інтелекту.
Ураження рухового аналізатору порушує фізіологічні механізми рухів. Змінюється рефлекторна діяльність, підсилюються тонічні та з'являються патологічні рефлекси. Перевага в корі головного мозку іррадіації порушення над концентрацією проявляється у мимовільних рухах (гіперкінези).
У хворих на ДЦП рухи можливі, але координація їх різко порушена. У спокої м’язовий тонус може бути трохи зниженим. Спроби виконати рух супроводжується спастичним скороченням м'язів, частіше згиначів. При легкому ступені ураження спостерігається незначне порушення координації рухів, невелика спастичність, але самостійно пересуватися хворому тяжко. Мова дітей не порушена. Вони обслуговують себе без сторонньої допомоги. Тяжкий ступінь ураження супроводжується вираженою спастичністю, що позбавляє хворого можливості самостійно пересуватися, а іноді сидіти і стояти. У таких дітей часто порушена мова, знижений інтелект. Завдяки пластичності нервової системи при правильному лікуванні і вихованні в більшості випадків удається домогтися деякого поліпшення стану хворого.
У комплексному лікування ДЦП лікувальна фізкультура посідає провідне місце. Вона поліпшує координацію рухів, порушену патологічним процесом, сприяє зменшенню контрактур, знижує гіпертонус уражених м'язів і зміцнює ослаблені м'язи, нормалізує функції дихання, кровообігу, обмінні процеси і діяльність шлунково-кишкового тракту. Фізичні вправи мають особливе значення для виховання у дітей життєво важливих рухових актів (хвату, опори, ходьби, навичок самообслуговування).
Якщо захворювання виявлене в перші півтори місяці життя дитини, необхідно усувати хибні пози кінцівок, надаючи їм правильного положення і фіксуючи м'якими пов'язками або шинами. 3 1,5–2 міс. у комплексному лікуванні застосовуються ЛФК і масаж (при підвищеному тонусі та спастичних скороченнях м'язів – легкі погладжування і ніжне розтирання).
Залежно від віку і стану хворого застосовують рефлекторні, пасивні й активні вправи. Рефлекторні вправи добирають з урахуванням тих шкірно-сухожильних рефлексів, що сприяють формуванню повноцінних рухових навичок. Пасивні вправи слід виконувати плавно, у повільному темпі, після розслаблюючого масажу, у протилежному випадку вони можуть підсилити спастичність. Активні вправи призначають, коли хворий може самостійно виконувати рухи.
Якомога раніше слід застосовувати вправи на розслаблення спастично скорочених м'язів: пасивні потрушування кінцівкою, зміни вихідного положення у вправі, розслаблення тих груп м'язів, у яких тонус підвищений. Діти з ДЦП звичайно дихають поверхнею і не можуть правильно поєднати дихання з рухом. Тому потрібно спеціально навчати їх у процесі занять правильного дихання.
В арсеналі засобів, використовуваних у реабілітації хворих із різними формами ДЦП, усе міцніші позиції посідають методи сенсорної корекції. Відома, що сенсорний потік при даному захворюванні депривований і перекручений. Це стосується насамперед пропріоцептивної чутливості, функціонування низки аналізаторних систем і вищих кіркових функцій. Методи сенсорної корекції дають можливість комбінованого впливу на аферентні системи як на поліморфну мішень на фону стимуляції такої важливої ланки емоційно-вольової сфери, як мотивація до дії.