Амбівалентність мови (логосу) в давньогрецькій філософії (стр. 2 из 2)

Форма парадокса, в якій Геракліт втілює свої висловлювання, давала можливість утримувати «вимовлене-невимовне» разом, перетворюючись у певний зріз реальності, де протилежності не розпадаються, але дивним (парадоксальним!) чином утримуються в єдності. Можна сказати, що відображення цілого через його частини-частковості і було метою антитетичних афоризмів Геракліта. Навіть більше того: Ф. Х. Кессіді відзначає, що у Геракліта “кожна певна річ перетворюється не на яку завгодно іншу, а на таку, яка є протилежністю їй (холодні предмети нагріваються, а гарячі – охолоджуються тощо). Вкладаючи пертурбації речі саме в крайнощі протилежностей, Геракліт (умовно-геометрично, на що вказував і Кессіді) зображає їх (речей) рух, окреслюючи тим самим замкнену лінію перевтілень усіх речей, які є у світі і які втягнені в орбіту змін і ведені іманентним їм законом та смислом – Логосом. Уявлювана їх круговерть у сумі своїй буде зображенням кола, тобто цілого, – Єдиного, що і намагався показати Геракліт.

Кессіді, коли говорить про стиль Геракліта, зазначає, що “він іноді переходить межу дозволеного, в результаті чого ясність та чіткість думки затемнюється та розпливається через багатозначність … образу ”, при цьому не помітивши, що саме тут Геракліт абсолютно послідовний: «Таємна гармонія краща за явну», – що багатозначнішим є «образ» у Геракліта, то тим «більшим», вагомішим він буде за свій зовнішній вираз. Мудрець залишається вірним собі (тобто принципові, якого він дотримується – Логосу), поєднуючи в єдиному розчерку-розриві (М. Гайдеггер) парадоксальність фрази із повнотою її смислу. Крім того, істинність невимовного смислу немовби стверджується недосконалістю його оформленості: таким чином проявляється метод, стиль Геракліта.

(Стиль написаного Гераклітом нагадує своєю загадковістю та інакомовністю (алегоричністю) виразів стиль коанів, головоломних запитань у дзен-буддистській традиції. Засадовими для коану є питання чи то ситуація, на які неможливо дати правильну відповідь, спираючись лише на дискурсивно-логічні побудови. Щоб розв’язати коан, учень має відмовитися від вибору тієї чи тієї слушної відповіді. Бо будь-яке часткове рішення буде утримувати у собі лише частину істини, а тому буде хибним у вищому розумінні. Істина, або реальність, згідно з дзен, є цілісною і не розкладається на одиниці мови, яким властива конкретна семантика. Пафос цієї традиції полягає у «бунті» проти мови, яка примушує свідомість мислити відповідно до концептуальної мережі слів та синтагматичних відношень. Коани, що виснажують логічний розсудок адепта дзен, діють як проявник на стіну слів, непомітну за інших, повсякденних умов, та сприяють зміні стану свідомості.)

Висновки Знаходячи вираз у слові, міфологічне світобачення поступово перетворюється на передання, казку. Міф ще містить у собі істину, тобто виражає соціально значимі зв’язки, але щоб зрозуміти його дійсний зміст, потрібне свідоме звертання до слова, до логосу. Логос постає як засіб надання форми, пошуку адекватного виразу істинного змісту міфологічного сказання, тобто як внутрішній зміст міфу. Смислова складова міфу поступово набуває властивості, здатності зв’язувати життєво значимі події в певну цілісність, він «артикулює зрозумілість» (М. Гайдеггер), тобто адаптує початкові міфологічні образи до близьких і водночас оновлених образів думки, які формуються на грунті логосу і набувають нового мовного виразу.Набуваючи здатності осмислення та пояснення у слові, логос означає думку, виражену в мовленні. Тобто зафіксований мисленням взаємозв’язок речей уподібнюється структурі самої думки, тим самим засвідчуючи здатність мислення знаходити зв’язок між окремими частинами дійсності. Таким чином, у процесі руйнування міфологічного світогляду відбувається зміна умов істинності (міфологічного) знання. Саме по собі міфологічне передання втрачає свою роль, його принципово недостатньо. Умовою істинності тепер стає мисленнєвий супровід, у тому числі вираз його змісту у вигляді логічного судження.Важливим кроком у розвитку абстрагуючої діяльності стає витлумачення логосу як «слова про суще», яке протиставляється випадковості явища і ототожнюється з внутрішнім законом сущого [145, 56]. Дійсність мови природи втрачає смисл та безпосередність для сприйняття людиною, тому стає необхідністю пошук іншого шляху, який виходить за межі безпосередньості сприйняття, а отже, за межі можливостей міфологічного сприйняття світу. Інший шлях пов’язаний з переходом до мисленнєвого рівня, за якого внутрішній смисл дійсності ототожнюється з правильним міркуванням. Людина за допомогою думки набуває здатності побачити істинне слово речей. Тому можна стверджувати, що на місце втраченої здатності до безпосереднього цілісного світосприйняття (міф) постає логічне мислення, яке в процесі розвитку діалектично заперечує ту дійсність, яка репрезентована в міфологічному світогляді.

Філософія Геракліта, вказуючи на втрату єдності внутрішнього смислу та зовнішніх проявів сутності та вираження, що мала місце у міфологічній свідомості, відображає процес роздвоєння єдиного на діалектично протилежні начала, для осмислення яких потрібні вже інші здібності, а відтак – інша поведінка. Вищою метою людини стає досягнення мудрості, яка полягає в оволодінні словом (логосом), тобто знанням про внутрішній зв’язок усіх речей. При цьому істину варто відтепер шукати не у самій речі, а у думці про неї.