Оскільки існує чотири види рухів, то душа повинна мати або один з цих рухів, або кілька, або усі. Якщо душа рухається не привхідним чином, то рух повинен бути їй властивий по природі, а якщо рух, то місце: адже всі названі рухи відбуваються в якомусь місці. Але якщо сутність душі полягає в тому, що вона сама себе рухає, той рух їй буде властивий не привхідним чином. Якщо рух властивий душі від природи, то вона могла б бути приведена в рух і сторонньою силою, а якщо і сторонньою силою, то і від природи. Так само стоїть справа і зі спокоєм. Адже куди річ прагне від природи, там же вона і від природи знаходиться в спокої. І точно так само: куди річ рухається під дією сторонньої сили, там же вона під дією сторонньої сили знаходиться в спокої. Аристотель не міг точно пояснити рух душі в стані її спокою під дією сторонньої сили.
Ми говоримо, що душа уболіває, радується, дерзає, відчуває страх, далі, що вона гнівається, відчуває, міркує. Усе це здається рухами. І тому можна було подумати, що і сама душа рухається. Але це зовсім не необхідно. Адже якщо й уболівати, радуватися, міркувати – це саме руху, і все це означає бути приведеним у рух, той такий рух викликається душею. Тим часом сказати, що душа гнівається, - це те ж, що сказати - душа тче або будує будинок. Адже краще, мабуть не говорити, що душа співчуває, або учиться, або міркує. І це не означає, що рух знаходиться в душі, а означає, що воно то доходить до неї, то виходить від неї; так, сприйняття від таких-то речей доходить до неї, а спогад – від душі до рухів або до їхніх залишків в органах почуттів.
З викладеного очевидно, що душа не може рухатися. А якщо вона взагалі не рухається, то ясно, що вона не може рухати саме себе.
Яке співвідношення душі і тілесності?
Душа є причина як те, відкіля рух, як ціль і як сутність одушевлених тіл.
До сутності відноситься,
по-перше матерія, що сама по собі не є визначене щось;
по-друге, форма або образ. Завдяки яким вона вже називається визначеним чимось, і
по-третє, те, що складається з матерії і форми. Матерія є можливість, форма ж – ентелехія, і саме в двоякому змісті – у такому як знання. і в такому як діяльність споглядання.
Ентелехія має двоякий сенс: або такий, як знання, або такий, як діяльність споглядання; зовсім очевидно, що душа є ентелехія в такому змісті, як знання. Адже в силу наявності душі існують і сон, і пильнування, причому пильнування подібне з діяльністю споглядання, сон же – з володінням, але без дії. У тої самої людини знання по своєму походженню передує діяльності споглядання.
Саме тому душа є перша ентелехія природного тіла, що володіє в можливості жити. А таким тілом може бути лише тіло, що володіє органами. Тому і не слід запитувати, чи є душа і тіло щось єдине, як не випливає це запитувати щодо будь-якої матерії і того, чого вона є матерія. Адже хоча єдине і буття мають різні значення, але ентелехія є єдине і буття у власному змісті.
Душа є суть буття і форма (logos) природного тіла, що у самому собі має початок руху і спокою. Сказане потрібно розглянути й у відношенні частин тіла. Сказане ж про частини тіла потрібно прикласти до всього живого тіла. Як частина відноситься до частини, так подібним чином сукупність відчуттів відноситься до всього тіла, що відчуває і як відчуває.
Але живе в можливості – це не те. що позбавлено душі, а те що нею володіє. Так само як зіниця і зір складають око, так і душа і тіло складають живу істоту.
Душа невіддільна від тіла; ясно також, що невіддільно яка-небудь частина її, якщо душа по природі має частини, тому що деякі частини душі суть ентелехії тілесних частин Але звичайно, ніщо не заважає, щоб деякі частини душі були віддільні від тіла, тому що вони не ентелехія якого-небудь тіла в тім же змісті. у якому корабельник є ентелехія судна.
Людина, що займає вище місце в природі, відрізняється від іншої тварини наявністю розуму (розумної душі). І структура його душі, і будова тіла відповідають цьому більш високому положенню. Воно позначається в прямоходінні, наявності органів праці і мови, у найбільшому відношенні обсягу мозку до тіла, у достатку “життєвої теплоти” і т.д. пізнання виступає діяльністю розумної душі людини. Відчуття або сприйняття – це зміна, що виробляється сприйманим тілом у душі за посередництвом тіла сприймаючого.
Аристотель визначив душу як “першу ентелехію органічного тіла”, тобто життєвий початок тіла, що рухає його і будує його як своє знаряддя. Тому в живих тілах найбільше виразно виявляється доцільна діяльність природи. Відповідно своїм функціям душа поділяється на три роди. Функція харчування і розмноження, наявні в будь-якої живої істоти, утворять живильну, або рослинну, душу. Відчуття і пересування, властиві тваринам, утворять душу, що відчуває, або тваринну. Нарешті, мислення здійснюється як діяльність розумної душі - вона належить людині. Закон тут такий: вищі функції, а відповідно душі, не можуть існувати без нижчих, тоді як останні без перших можуть.
Якими здібностями володіє душа?
Душа має рослинну здатність, здатність відчуття, здатність міркування і просторового руху.
Рослинам властива тільки рослинна здатність, іншим істотам – і ця здатність, і здатність відчуття; і якщо здатність відчуття, то і здатність прагнення. Адже прагнення - це бажання, пристрасть і воля; усі тварини володіють в крайньому разі одним почуттям – дотиком. А кому властиве відчуття, тому властиво також випробувати і задоволення і сум, і приємне і тяжке, а кому все це властиво, тому властиво і бажання: адже бажання є прагнення до приємного.
Що таке ентелехія?
Ентелехія (грец. entelecheia - що має ціль у самому собі) - в Аристотеля – цілеспрямованість, цілеспрямованість як рушійна сила – „кожен предмет природи має внутрішню причину, що є джерелом руху від нижчих форм до вищого „(Аристотель), самоціль, активний початок, що перетворює можливість у дійсність.
Аристотелеве поняття ентелехії можна роз'яснити так. Речі існують або ентелехіально, як щось здійсненне і завершене, або потенційно, у можливості, або ж і потенційно, і ентелехіально. Питання про рух відноситься до третього відношення: у рушійному йдеться про можливість, здатність мінятися, так і внутрішня тенденція до завершення, тобто ціль, закладена в самій речі і яка виступає її внутрішньою рушійною силою, оскільки вона здатна до зміни.
А отже, усяке явище має, по Аристотелю, можливість зміни, мету, до якої спрямована зміна, і ентелехію як здійсненність даної мети, що лежить у речі.
Говорячи інакше, ентелехія – це “програма” зміни. Якщо для тіл, створюваних мистецтвом, ціль і “програма” лежать поза змінюваною річчю і вносяться в неї майстром, то в природних речах вони присутні в ній у тій мірі, у якій річ має в собі “початок руху”, тобто здатна до саморуху.
К.Маркс назвав Аристотеля "найбільшим філософом стародавності". Основні питання філософії, логіки, психології, природознавства, техніки, політики, етики й естетики, поставлені в науці Древньої Греції, одержали в Аристотеля повне і всебічне освітлення. У математиці він, очевидно, не проводив конкретних досліджень, проте найважливіші сторони математичного пізнання були піддані ним глибокому філософському аналізу, що послужило методологічною основою діяльності багатьох поколінь математиків.
До часів Аристотеля теоретична математика пройшла значний шлях і досягла високого рівня розвитку. Продовжуючи традицію філософського аналізу математичного пізнання, Аристотель порушив питання про необхідність впорядкування самого знання, про засоби засвоєння науки, про цілеспрямовану розробку мистецтва ведення пізнавальної діяльності, що включає два основних поділи: "освіченість" і "наукове знання справи". Серед відомих творів Аристотеля немає спеціально присвячених викладу методологічних проблем математики. Але по окремих висловленнях, по використанню математичного матеріалу в якості ілюстрацій загальних методологічних положень можна скласти уявлення про те, який був його ідеал побудови системи математичних знань.
Вихідним етапом пізнавальної діяльності, відповідно до Аристотеля, є навчання, що "засноване на (деякому) вже раніше наявному знанні... Як математичні науки, так і кожне з інших мистецтв набувається (саме) таким способом". Для відділення знання від незнання Аристотель пропонує проаналізувати "усі ті думки, що по-своєму висловлювали в цій області деякі мислителі" і обміркувати виниклі при цьому утруднення. Аналіз варто проводити з метою з'ясовування чотирьох питань: "що (річ) є, чому (вона) є, чи є (вона) і що (вона) є".
Основним принципом, що визначає всю структуру "наукового знання справи", є принцип зведення усього до початків і відтворення усього з початків. Універсальним процесом виробництва знань із початків, відповідно до Аристотелеві, виступає доказ. "Доказом же я називаю силогізм, – пише він, – який дає знання". Викладу теорії доказового знання цілком присвячений "Органон" Аристотеля. Основні положення цієї теорії можна згрупувати розділи, кожний із який розкриває одну з трьох основних сторін математики як науки, що доказує: "те, щодо чого доводиться, те, що доводиться і те, на підставі чого доводиться". Таким чином, Аристотель диференційовано підходив до об'єкта, предмету і засобам доказу.
Існування математичних об'єктів признавалося задовго до Аристотеля, проте піфагорійці, наприклад, припускали, що вони знаходяться в почуттєвих речах, платоніки ж, навпаки, вважали їх існуючими окремо. Відповідно до Аристотеля:
1. У почуттєвих речах математичні об'єкти не існують, тому що "знаходитися в тому ж самому місці два тіла не в змозі";
2. "Неможливо і те, щоб такі реальності існували окремо".
Аристотель вважав предметом математики "кількісну визначеність і безперервність". У його трактуванні "кількістю називається те, що може бути розділене на складові частини, кожна з яких являється чимось одним, даним у наявності. Та або інша кількість є множина, якщо її можна рахувати, це розмір, якщо його можна виміряти". Множиною при цьому називається те, "що в можливості (потенційно) ділиться на частини не безупинні, величиною те, що ділиться на частині безупинні". Перед тим, як дати визначення безперервності, Аристотель розглядає поняття безкінечного, тому що "воно ставиться до категорії кількості" і виявляється насамперед у безупинному. "Що безкінечне існує, впевненість у цьому виникає в дослідників із п'ятьох основ: із часу (тому що воно нескінченно); із поділу розмірів…; далі, тільки в такий спосіб не вичерпуються виникнення і знищення, якщо буде безкінечне, відкіля береться виникаюче. Далі, із того, що кінцеве завжди граничить із чим-небудь, тому що необхідно, щоб одне завжди граничило з іншим. Але більше усього -...на тій підставі, що мислення не зупиняється: і число здається безкінечним, і математичні розміри". Чи існує безкінечне як окрема сутність або воно є акциденцією розміру або множини? Аристотель приймає другий варіант, тому що "якщо безкінечне не є ні розмір, ні множина, а саме є сутністю..., то воно буде неподільне, тому що ділене буде або розміром, або множиною. Якщо ж воно не неподільне, воно не нескінченно в змісті непрохідного до кінця". Неможливість математичного безкінечного як неподільного випливає з того, що математичний об'єкт - відволікання від фізичного тіла, а "актуально неподільне безкінечне тіло не існує". Число "як щось окреме й у той же час безкінечне" не існує, адже "...якщо можливо перерахувати численне, то буде можливість пройти до кінця і безкінечне". Таким чином, безкраїсть тут у потенції існує, актуально ж – немає.