Декарт і багато інших філософів прийшли до висновку, що зрозуміти сутність людини можна за аналогією з автоматом - принаймні, певною мірою. Для них не тільки Всесвіт був величезним годинним механізмом, але й людина теж чимсь начебто машини. Декарт писав, що дана ідея «не здасться настільки дивної тим людям, хто добре знаком із пристроєм різного роду автоматів, що рухаються машин, створених руками людини... Для цих людей цілком зрозумілий і прийнятний погляд на людське тіло як на машину, створену руками Бога. Така машина, безумовно, буде незрівнянно краще у своїх рухах, чим кожний з механізмів, створених людиною». Люди - це значно більше зроблені й ефективні машини, чим ті, які можуть створити майстри, але проте - це машини.
Таким чином, годинні механізми й автомати проклали дорогу ідеї про те, що поводження й функціонування людини підкоряється механічним законам і що пізнати сутність людини можна за допомогою тих же експериментальних і кількісних методів, які настільки успішно зарекомендували себе при розкритті секретів фізичного миру. В 1748 році французький лікар Жюльен де Ла Метри (який згодом умер від надмірного вживання фазанів і трюфелів) повідав миру про якесь бачення, що з'явилося йому, коли він лежав у лихоманці з високою температурою. Йому привиділося, що люди - це машини, хоча й наділені свідомістю. Людські тіла, відзначав він, є не що інше, як годинники, які здатні самі заводити свої пружини. Це уявлення стало головною рушійною силою, своєрідним «духом часу» у науці й філософії XVII століття й самим рішучим образом змінило всі уявлення про природу людини. Воно настільки просочило собою суспільна думка, що, наприклад, навіть у період громадянської війни в Сполучених Штатах Америки (1861-1865) офіцер армії жителів півночі писав, міркуючи про смерть свого друга, що від нього не залишилося нічого, «крім поламаного механізму, що колись приводився в рух душею».
Уявлення про механічну природу людини одержало широке поширення не тільки в науці й філософії, але й у літературі XIX і початку XX століття, у популярних романах і дитячих казках. Суспільство було буквально зачароване ідеєю, що живі істоти можуть бути відтворені у вигляді машин. Відомий датський казкар Ганс Християн Андерсен написав казку про солов'я, де фігурувала механічна пташка. «Франкенштейн» - роман англійської письменниці Мери Шеллі, протягом багатьох років не втратив своєї популярності, також присвячений машині - монстрові, що повстає проти свого творця. У цьому зв'язку можна згадати знамениті дитячі книжки американського письменника Л. Франка Баума про чарівника країни Оз, у яких повно різноманітних механічних персонажів.
Таким чином, паралельно з уявленням про людину як свого роду машині в європейській культурі XVII-XIX століть визрівали й наукові методи пізнання природи й поводження людини. Людські тіла були уподібнені машинам, у розумах домінував науковий підхід, а життя - підлегла законам механіки. Механістичний підхід - правда, у примітивній формі - застосовувався навіть при вивченні свідомості людини. Результатом подібного розвитку стала поява машини, що, як очікувалося, буде здатна мислити.
Механічна обчислювальна машина
Чарльз Беббидж (1792-1871), ексцентричний англійський математик, розробив прилад, що він назвав обчислювальною машиною. Машина робила математичні обчислення куди швидше, ніж людина, і видавала готовий результат.
Будучи буквально зачарованим різноманітними автоматами, Беббидж спроектував свою машину так, щоб вона відтворювала не фізичні дії людини, а його розумові операції. Крім того, машина не тільки видавала таблицю значень математичних функцій, але ще й уміла грати в шахи, шашки й деякі інші ігри. (Беббидж задумав створити ще одну машину, що була б здатна робити вирахування, множення й розподіл, але не зміг завершити її через недостачу засобів. Британський уряд відмовився фінансувати розробки й відправило машину в музей.) У машині Беббиджа була навіть своєрідна оперативна пам'ять, що дозволяла зберігати проміжні результати доти, поки вони не будуть потрібні для остаточного розрахунку.
Ця обчислювальна машина була свого роду попередником сучасного комп'ютера. Вона ознаменувала собою першу спробу людини рукотворним образом відтворити розумовий процес і створити щось подібне до штучного інтелекту. Популярною темою міркувань багатьох учених і винахідників були безмежні можливості машини і її здатність відтворювати будь-які людські функції.
Становлення сучасної науки
Як ми вже відзначали, саме в XVII столітті беруть початок ті тривалі процеси, яким зобов'язана своїм існуванням сучасна наука. За старих часів мислителі шукали відповіді на всі питання в минулому, зверталися за роз'ясненнями до праць Аристотеля або інших древніх авторів, до Біблії. У своїх дослідженнях людина повинна була керуватися догмою, установленнями пануючої церкви або думкою авторитетних авторів. В XVII же сторіччі з'являється нова методологічна установка - емпіризм, орієнтація на пізнання за допомогою спостереження й експерименту. Знання, орієнтоване тільки на традицію й авторитет, тепер сприймалося як щось сумнів, що вселяє. У період свого розквіту XVII століття піднесло миру ряд значних відкриттів і прозрінь, які відбивали зміни, що відбулися, у способі наукового мислення.
Серед тих учених, чия творчість ознаменувала собою даний період, у першу чергу варто згадати Декарта, який зробив безпосередній внесок у розвиток сучасної психології. Саме його роботи дозволили наукової думки звільнитися від сковуючих теологічних упереджень, що панували до того століттями. Саме ім'я Декарта символізує собою перехід до нової ери в сучасній науці. Їм же вперше була розвинена ідея розгляду людського організму як подоби годинного механізму. А тому можна із упевненістю сказати, що саме з його роботами зв'язане становлення ери сучасної психології.
Рене Декарт (1596-1650) народився у Франції 31 березня 1596 року. Він успадкував від батька невеликий стан, що дозволило йому присвятити своє життя наукам і подорожам. З 1604 по 1612 роки він навчався в єзуїтському коледжі, де одержав гарну гуманітарну й математичну освіту. Також він виявив більші здатності в області філософії, фізики й психології. Через слабке здоров'я директор коледжу звільнив Декарта від відвідування ранкових богослужінь і дозволив йому залишатися в постелі аж до полудня - звичка, що збереглася в Декарта на все життя. Саме ці тихі ранкові годинники були для нього особливо плідними у творчому відношенні.
Після завершення освіти Декарт вів у Парижу безтурботне життя, повне задоволень. Але зрештою такий спосіб життя став обтяжувати його, і він усамітнився для того, щоб присвятити себе математичним дослідженням. Коли йому здійснився 21 рік, він кілька років служив добровольцем в арміях Голландії, Баварії й Угорщині. За цей час він придбав непогані військові навички, а також деякі авантюристичні риси характеру. Йому подобалися бали й азартні ігри - причому гравцем він був досить щасливим, у чому чималу роль зіграв його математичний талант. Ніщо людське йому не було чужо - правда, єдино тривалий його любовний роман тривав усього лише три роки. Його кохана була якась голландська жінка, що в 1635 році народила йому доньку. Декарт обожнював дитину й був глибоко вражений раптовою смертю дочки в п'ятирічному віці. Він завжди говорив про цю втрату як про найбільше нещастя у своєму житті.
Декарт надавав великого значення практичному використанню наукових знань. Так, його цікавило, яким образом можна охоронити волосся від посивіння.
Під час служби в армії Декарту один раз привидівся сон, що мав величезне значення для всього його життя. Весь день 10 листопада він провів на самоті у своїй кімнаті, міркуючи над науковими й математичними проблемами. Це було в стародавньому баварському будинку, де кімната опалювалася великою дров'яною піччю, що, очевидно, сприяло творчому процесу. Непомітно для себе Декарт задрімав, і йому приснилося - як він згодом розповідав, - що перед ним став якийсь «дух істини» і прийнявся дорікати його за лінощі. Цей дух повністю опанував свідомістю Декарта й переконав його в тім, що йому в житті призначено довести, що математичні принципи застосовні при пізнанні природи й можуть принести величезну користь, надаючи науковому знанню строгість і визначеність.
Для продовження занять математикою Декарт повернувся в Париж, але столичне життя знову швидко знудило йому. Продавши маєток, що дістався йому від батька, він перебрався у відокремлений сільський будинок у Голландії. Його тяга до самітності й самоти була настільки велика, що протягом двадцяти років він перемінив 24 будинку в 13 різних містах - і притім тримав свою адресу в секреті навіть від близьких друзів, з якими підтримував постійну переписку. Його єдиною й незмінною вимогою до нового місця проживання були близькість до католицького собору й університету.
Декарт прославив своє ім'я цілим рядом трактатів в області математики й філософії, і, зрештою, на нього звернула свою увагу шведська королева Христина. Вона запросила Декарта давати їй уроки філософії. І як би не були йому дороги воля й тихій спосіб життя, він не міг не виявити поваги до королівського прохання. Королева послала за ним військовий корабель, і в результаті 1649 року він ступив на землю Швеції. Однак королева Христина виявилася не занадто старанною ученицею. Вона змогла виділити для зустрічей з великим філософом лише ранні ранкові годинники - біля п'яти годин ранку. До того ж заняття проходили в погано опалювальній бібліотеці, а зима в тім році видалася надзвичайно суворої. Тендітний і хворобливий Декарт непохитно переносив ранні підйоми й жорстокі ранкові холоди протягом майже чотирьох місяців. Однак зрештою він занедужав запаленням легенів і вмер II лютого 1650 року.
Цікавим постскриптумом до смерті цієї великої людини, що, як ми побачимо далі, віддав багато сил вивченню взаємодії тіла й душі, може послужити посмертна історія його власного тіла. Через 16 років після його смерті друзі вирішили, що тіло його повинне спочивати у Франції. Але труна, що для цієї мети була відіслана у Швецію, виявилася занадто короткою. А тому шведська влада, не довго думаючи, вирішили відокремити голову Декарта від тіла й поховати ъї окремо - до тієї пори, поки не будуть отримані відповідні розпорядження з Парижа.