У цьому зв'язку виникає ціла серія питань. Як можливе включення в наукове пізнання зовнішніх для нього ціннісних орієнтацій? Які механізми цього включення? Чи не приведе до деформацій істини й твердому ідеологічному контролю за наукою вимога порівнювати неї із соціальними цінностями? Чи є внутрішні, у самій науці визріваючі, передумови для її переходу в новий стан? І як цей новий стан позначиться на долях теоретичного знання, його відносної автономії і його соціальної цінності?
Це дійсно кардинальні питання сучасної філософії науки. Відповідь на них припускає дослідження особливостей наукового пізнання, його генезису, механізмів його розвитку, з'ясування того, як можуть історично змінюватися типи наукової раціональності і які сучасні тенденції такої зміни.
Очевидно, першим кроком на цьому шляху повинен стати аналіз специфіки науки, виявлення тих інваріантних ознак, які стійко зберігаються при історичній зміні типів наукової раціональності.
У кожну конкретну історичну епоху ці ознаки можуть з'єднуватися з особливій, властивими саме даній епосі характеристиками наукового пізнання. Але якщо зникнуть інваріантні ознаки науки, що відрізняють її від інших форм пізнання (мистецтва, повсякденного пізнання, філософії, релігійного збагнення миру), те це буде означати зникнення науки.
Головні відмітні ознаки науки
Інтуїтивно здається ясним, чим відрізняється наука від інших форм пізнавальної діяльності людини. Однак чітка експлікація специфічних рис науки у формі ознак і визначень виявляється досить складним завданням. Про це свідчать різноманіття дефініцій науки, що не припиняються дискусії по проблемі демаркації між нею й іншими формами пізнання.
Наукове пізнання, як і всі форми духовного виробництва, в остаточному підсумку необхідно для того, щоб регулювати людську діяльність. Різні види пізнання по-різному виконують цю роль, і аналіз цього розходження є першою й необхідною умовою для виявлення особливостей наукового пізнання.
Діяльність може бути розглянута як складно організована мережа різних актів перетворення об'єктів, коли продукти однієї діяльності переходять в іншу й стають її компонентами. Наприклад, залізна руда як продукт гірничодобувного виробництва стає предметом, що перетвориться в діяльності сталевара, верстати, зроблені на заводі з добутої сталеваром сталі, стають засобами діяльності в іншому виробництві. Навіть суб'єкти діяльності люди, що здійснюють перетворення об'єктів відповідно до поставленої мети, можуть бути деякою мірою представлені як результати діяльності навчання й виховання, що забезпечує засвоєння суб'єктом необхідних зразків дій, знань і навичок застосування в діяльності певних засобів.
Діяльність завжди регулюється певними цінностями й цілями. Цінність відповідає на запитання: для чого потрібна та або інша діяльність?
Оскільки діяльність універсальна, функціями її предметів можуть виступати не тільки фрагменти природи, преутворені в практиці, але й люди, властивості яких міняються при їхньому включенні в різні соціальні підсистеми, а також самі ці підсистеми, взаємодіючі в рамках суспільства як цілісного організму. Тоді в першому випадку ми маємо справу із предметною стороною зміни людиною природи, а в другому із предметною стороною практики, спрямованої на зміну соціальних об'єктів. Людина із цього погляду може виступати і як суб'єкт, і як об'єкт практичної дії.
На ранніх стадіях розвитку суспільства суб'єктна й предметна сторони практичної діяльності не розчленовуються в пізнанні, а беруться як єдине ціле. Пізнання відображає способи практичної зміни об'єктів, включаючи в характеристику останні мети, здатності й дії людини. Таке подання про об'єкти діяльності переноситься на всю природу, що розглядається крізь призму здійснюваної практики.
Відомо, наприклад, що в міфах древніх народів чинності природи завжди вподібнюються людським чинностям, а її процеси людським діям. Первісне мислення при поясненні явищ зовнішнього миру незмінно прибігає до їхнього порівняння з людськими вчинками й мотивами. Лише в процесі тривалої еволюції суспільства пізнання починає виключати антропоморфні фактори з характеристики предметних відносин. Важливу роль у цьому процесі зіграло історичний розвиток практики, і насамперед удосконалювання коштів і знарядь праці.
У міру ускладнення знарядь ті операції, які раніше безпосередньо провадилися людиною, починали упредметнюватися, виступаючи як послідовний вплив одного знаряддя на інше й лише потім на преутворений об'єкт. Тим самим властивості й стани об'єктів, що виникають завдяки зазначеним операціям, переставали здаватися викликаними безпосередніми зусиллями людини, а усе більше виступали як результат взаємодії самих природних предметів. Так, якщо на ранніх стадіях цивілізації переміщення вантажів вимагало мускульних зусиль, то з винаходом важеля й блоку, а потім найпростіших машин можна було замінити ці зусилля механічними. Наприклад, за допомогою системи блоків можна було зрівноважити великий вантаж малим, а додавши незначну вагу до малого вантажу, підняти великий вантаж на потрібну висоту. Тут для підйому важкого тіла не потрібно зусиль людини: один вантаж самостійно переміщає іншій.
Подібна передача людських функцій механізмам приводить до нового уявлення про чинності природи. Раніше чинності розумілися тільки за аналогією з фізичними зусиллями людини, а тепер починають розглядатися як механічні чинності. Наведений приклад може служити аналогом того процесу об'єктивізації предметних відносин практики, що, очевидно, почався вже в епоху перших міських цивілізацій стародавності. У цей період пізнання починає поступово відокремлювати предметну сторону практики від суб'єктивних факторів і розглядати дану сторону як особливу, самостійну реальність. Такий розгляд практики є однією з необхідних умов для виникнення наукового дослідження.
Наука ставить своєю кінцевою метою передбачати процес перетворення предметів практичної діяльності (об'єкт у вихідному стані) у відповідні продукти (об'єкт у кінцевому стані). Це перетворення завжди визначене сутнісними зв'язками, законами зміни й розвитку об'єктів, і сама діяльність може бути успішної тільки тоді, коли вона погодиться із цими законами. Тому основне завдання науки виявити закони, відповідно до яких змінюються й розвиваються об'єкти.
Стосовно до процесів перетворення природи цю функцію виконують природні й технічні науки. Процеси зміни соціальних об'єктів досліджуються суспільними науками. Оскільки в діяльності можуть перетворюватися всілякі об'єкти предмети природи, людина (і стану його свідомості), підсистеми суспільства, знакові об'єкти, що функціонують як феномени культури й т.д., остільки всі вони можуть стати предметами наукового дослідження.
Орієнтація науки на вивчення об'єктів, які можуть бути включені в діяльність (або актуально, або потенційно як можливі об'єкти її майбутнього перетворення), і їхнє дослідження які підкоряються об'єктивним законам функціонування й розвитку становить першу головну особливість наукового пізнання.
Ця особливість відрізняє його від інших форм пізнавальної діяльності людини. Так, наприклад, у процесі художнього освоєння дійсності об'єкти, включені в людську діяльність, не відділяються від суб'єктивних факторів, а беруться у своєрідній склейці з ними. Будь-яке відбиття предметів об'єктивного миру в мистецтві одночасно виражає ціннісне відношення людини до предмета. Художній образ це таке відбиття об'єкта, що містить відбиток людської особистості, її ціннісних орієнтацій, які вплавляються в характеристики відбиваної реальності. Виключити це взаємопроникнення значить зруйнувати художній образ. У науці ж особливості життєдіяльності особистості, що створюють знання, її оцінні судження не входять безпосередньо до складу породжуваного знання (закони Ньютона не дозволяють судити про те, що любив і що ненавидів Ньютона, тоді як, наприклад, у портретах кисті Рембрандта відбита особистість самого Рембрандта, його світовідчування і його особистісне відношення до зображуваних соціальних явищ; портрет, написаний великим художником, завжди виступає і як автопортрет).
Наука орієнтована на предметне й об'єктивне дослідження дійсності. Сказане, звичайно, не означає, що особистісні моменти й ціннісні орієнтації вченого не грають ролі в науковій творчості й не впливають на його результати.
Процес наукового пізнання обумовлений не тільки особливостями досліджуваного об'єкта, але й численними факторами соціокультурного характеру.
Розглядаючи науку в її історичному розвитку, можна виявити, що в міру зміни типу культури міняються стандарти викладу наукового знання, способи бачення реальності в науці, стилі мислення, які формуються в контексті культури й випробовують вплив всіляких її феноменів. Цей вплив може бути представлене як включення різних соціокультурних факторів у процес генерації властиво наукового знання. Однак констатація зв'язків об'єктивного й суб'єктивного в будь-якому пізнавальному процесі й необхідність комплексного дослідження науки в її взаємодії з іншими формами духовної діяльності людини не знімають питання про розходження між наукою й цими формами (повсякденним пізнанням, художнім мисленням і т.п.). Першою й необхідною характеристикою такого розходження є ознака об'єктивності й предметності наукового пізнання.
Наука в людській діяльності виділяє тільки її предметну структуру й все розглядає крізь призму цієї структури. Як цар Мідас із відомої древньої легенди до чого б він не доторкався, усе зверталося в золото, так і наука, до чого б вона не доторкнулася, усе для неї предмет, що живе, функціонує й розвивається за об'єктивними законами.