Другою формою агона була війна. Греки відзначались надзвичайною войовничістю, розглядали війну як нормальний стан життя. Вони надихались прикладом своїх предків, намагалися здобути таку ж велику славу. Але в таласократичних, торгових полісах народжуються більш інтелектуальні форми агона і гри, які находять свій прояв в театрі, скульптурі, літературі, філософії. Тяжке життя грека (бідна земля, войовниче оточення) не притлумлює, а зміцнює інтерес до споглядальних, теоретичних форм мислення. Театр і філософія давали змогу перейти в реальність відмінну, від сьогодення, від прози життя. Ю.В. Андрєєв узагальнював: «Театр, таким чином, виконував у грецькому суспільстві важливішу функцію моральної компенсації за кожнодобові образи людського духу прозою буття».
Стан агона захоплює сферу політичного життя, яка, безумовно, ще не відокремлена від інших сфер суспільного життя. Перш за все, це змагання в красномовстві, боротьбі думок, місцем проведення якого була агора – площа для народних зібрань. Змагальному характеру політичного життя Афін сприяв розділ вільного населення на 4 частини відповідно до майнового цензу. Кожна з цих каст відстоювала свої права у народному зібранні, але всяке суперництво, боротьба – це було змагання рівних. Учасники риторичних баталій, змагання ораторів в цьому ієрархічному суспільстві складають купу людей, рівних один одному.
Солон, як і Лікург, піклуються про єдність полісу в цілому. Плутарх відзначав, що афінський реформатор для того, щоб «…більше допомогти простому народу, він дозволив всякому громадянину виступати на захист потерпілого і вимагати покарання злочинця. …законодавець правильно чинив, привчаючи громадян співчувати один одному і бути як би членами єдиного тіла». Якщо знаряддям закону у Спарті після реформ Лікурга був страх, то в Афінах знаряддям закону стає переконання. Таке ставлення до права залишається актуальним і для сьогодення.
Велику роль відігравала свобода слова (ісегорія). Для греків ісегорія мала таке ж значення, як свобода преси і засобів масової комунікації в сучасному демократичному суспільстві. Безумовно, що грецька і сучасна демократії давали (і дають) можливість зловживань свободою слова. Такі недоліки демократичного устрою, але свобода, як і самореалізація, завжди породжують суперечності. Та прогрес суспільства і особистості і пов’язаний з їх розв’язанням. Демократичний устрій Афін періоду правління Перікла гарантував вільний прояв різних талантів, ґрунтуючись на принципі єдності інтересів особистості і держави, особистості і суспільства. Цей принцип – дуже важливе досягнення грецької демократії, що стає підґрунтям всієї європейської цивілізації.
Збалансованість інтересів людини і держави має відносний характер. Завжди існувала реальна загроза переростання правильної, демократичної форми державного устрою у неправильну, охлократичну. За Платоном, остання логічно (і необхідно) породжує тиранію. Солон вже бачив таку небезпеку, і греки ввели два надзвичайні заходи для захисту демократії і громадянського миру – ісангелію і остракізм. Мета першої, за Солоном, полягала в швидкому придушенні змов проти демократії. Закон про остракізм був прийнятим після Солона, при Клисфені. За цим законом, кожний з афінян, який викликає незадоволення громадян, міг бути вигнаним на 10 років. Завдяки такому закону можна було виявити те, що можна назвати «суспільною думкою». Він посилював почуття належності громадянина до полісу, необхідність цінувати громадську думку.
Утвердження рівності всіх вільних породжує певні недоліки. Наприклад, практика виборів на важливі державні посади за жеребкуванням, що призводила до появи зовсім випадкових людей на чолі держави. На цю проблему звертав увагу Сократ.
Нова історична ситуація призвела до надзвичайного зростання ролі освіти, до обожнювання слова. В цьому процесі головну роль відіграють платні вчителі філософії, красномовства (риторики) і мистецтва дискусії (еристики) – софісти. Потреба в навчанні риторики і еристики була продиктована вимогами демократичного суспільства, особливостями політичного життя. Правильно сказане слово, побудоване за законами риторичного мистецтва, відігравало життєво важливу роль у процесі ухвалення рішень демократичними інститутами влади. Сенс філософського вчення софістів можна знайти у Протагора. За свідченням Діогена Лаєртського, той «…перший заявив, що про всякий предмет можна сказати двоїсто і протилежним чином, і сам перший став користуватись у дискусіях доказами. Один твір він розпочав так: «Людина є міра всіх речей – існування існуючих і неіснування неіснуючих»…за його вченням, критерієм сущого є Людина, бо все, що здається людям, існує: те ж, що не здається нікому з людей, і не існує».
Основні риси софістів можна визначити як суб’єктивізм, релятивізм, критицизм, нігілізм, індивідуалізм, анархізм. Джерелом істини виступає Людина, а не природа. Істина завжди відносна, все залежить від того, як її обґрунтувати. Софісти критично ставляться до традиційного, натурфілософського мислення, вони звертаються до аналізу людської свідомості. Один з найвизначніших дослідників античної культури в ХХ ст. О.О.Лосєв вбачав позитивну історичну роль софістів в тому, що вони вперше звернулись до «буття в собі, в той час як раніш опрацьовували буття – в собі. У софістів античний дух вперше звертається до самого себе, усередину себе, рефлектує над самим собою замість фіксації тієї чи іншої зовнішності». О.О.Лосєв підкреслює, що V ст. до н.е. в Афінах, завдяки софістам, треба вважати не тільки грецьким Просвітництвом, але й грецьким декадансом, який нагадує закінчення ХІХ ст. Діалектика Протагора та інших софістів, як еристичне мистецтво, ґрунтується на ідеї повністю умовного, суб’єктивного характеру аксіологічних суджень.
Питання, які поставили софісти в суб’єктивній формі, знайшли своє об’єктивне вираження в філософії Сократа і Платона. Але процес становлення самосвідомості стосується не тільки філософії, а й всіх основних форм суспільно-політичного життя. Грецька трагедія рухається від Есхіла до Євріпіда, у якого бачимо перехід від міфологічних, традиційних сюжетів до зображення внутрішнього світу людей. Аналогічний процес протікає у розвитку грецької скульптури (рух від Поліктета до Фідія). В політичній сфері теж простежується відокремлення особистості від традиції. Якщо раніше політичні діячі керувалися в своїх діях ритуалом, традицією, яка створена в минулому, то зараз з’являється вільний вибір своїх дій (Алківіад). Зростання ролі свідомого, творчого, нового – всебічний процес. І аналіз цього процесу становлення самосвідомості здійснюється Сократом і Платоном.
Очевидно, що на історії давніх греків, на розвитку демократичного устрою, філософії, всієї духовної культури, позначалась одна з особливостей національного характеру, визначена істориком Геродіаном старовинною хворобою греків, – любов’ю до розбіжностей і суперечок. Ця старовинна хвороба сприяла розвитку діалектичного (полемічного) мистецтва і гнучкості думки. Надмірна пристрасть до суперечок, до судових процесів вела і до розвитку давньогрецької демократії і до розвитку діалогічної і діалектичної філософії. Демократія ґрунтувалась на правовій рівності і на принципі верховенства закону, яка визначала за кожним громадянином свободу слова, право захищати ту чи іншу думку, критикувати державні установи і політичних діячів. Демократія (як свобода слова і право на власну, незалежну думку) і діалектичне, діалогічне мислення пов’язані між собою і історично, і логічно (посутнісно). Діалог і діалектика у якості полемічного мистецтва передбачає розмову, суперечку, міркування і обговорення. В цьому сенсі вся досократова філософія є перехідною від міта до логосу, від мітологічного, космологічного, художньо-образного мислення до теоретико-понятійного, логічного мислення. Логічне мислення невід’ємно пов’язане з діалогом і діалектикою. Вже Діоген Лаертський визначає діалог, як розмову, яка складається з питань і відповідей на політичні і філософські теми, а діалектику – як мистецтво наведення доказів, які стверджують або спростовують думки співрозмовника.
Наприкінці V ст. до н.е. в Греції існують два типи мислення. Перший – патріархальний, традиційний, колективний, натурфілософський, який виникає у первісному грецькому, родо-общинному суспільстві і ніколи не пориває зв’язку з мітологією. Другий тип мислення репрезентовано софістами. Основні риси софістичної філософії (суб’єктивізм, релятивізм, анархізм, індивідуалізм, агностицизм) виникають спочатку в сфері теорії пізнання, потім поширюються молодшими софістами і на сферу морально-політичну і правову. Класичним виразом агностичного заперечення можливостей пізнання є відома тріада Горгія: «І. Ніщо не існує; ІІ. Якщо щось існує, воно не пізнаване для людини; ІІІ. Якщо і можна пізнати щось, то не можна передати і пояснити це іншому». Це безпосередньо стосується і політичної сфери суспільства. Горгій стверджує неможливість спілкування і порозуміння між людьми, вперше поставлена проблема комунікації. Логічним результатом софістичного суб’єктивізму і агностицизму була ідея атомізації суспільства, яке складається з окремих індивідів, між якими неможливе порозуміння.
Подолання протилежностей, несумісності традиційного, натурфілософського і софістичного, індивідуалістичного мислення пов’язано з Сократом. Він відкидає моральний, політичний і гносеологічний релятивізм і суб’єктивізм софістів, їх звертання до звільненого від моральних норм індивіда. Сократ шукає раціональне логіко-понятійне обґрунтування об’єктивної природи моралі, політики, права. Він створює свою концепцію етичного раціоналізму. Етична доброчесність і її різні прояви (мудрість, мужність, справедливість і інші) – знання, яке забезпечують блага і заперечення зла. Останнє можливе, за Сократом, тільки через відсутність знання. Панувати і приймати закони – тільки знаючи свідомо. Закон повинен об’єднувати людей, він не повинен бути результатом окремого індивіда чи окремих прошарків населення. Закон повинен узагальнювати прагнення людей і об’єднувати їх. Але всі форми державного устрою не можна вважати розумними тільки завдяки тому, що вони існували раніше, бо традиція не завжди збігається з розумом. Ксенофонт згадував таке положення Сократа: «Царі і правителі не ті, які носять скіпетри, не ті, які вибрані відомими вельможами, не ті, які досягли влади за допомоги жеребу, або насильством, ошуканством, але ті, які уміють панувати».