Смекни!
smekni.com

Еволюція філософських уявлень про субстанції світу (стр. 2 из 2)

Справжній світоглядний переворот в епоху Відродження зробили Микола Копернік (1473-1543) та Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту [7].

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності. В цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.

Основними характеристиками натурфілософського напрямку філософії епохи Відродження були: метафізичне розуміння елементів природи як загалом неживих; відсутність історичного погляду на природу і у зв’язку з цим деізтична непослідовність, що зберігає уособлене положення бога у безкінечному світі. Філософське розуміння субстанції світу розвивається у цей період на основі деїзму (передбачається наявність Бога, як безликої причини буття, що не приймає участь у подальшому розвитку світу). Таким чином, Бог творить світ, але удосконалюють його, керують ним природні сили та людина, як подоба Бога [5].

5. Філософське уявлення про субстанцію світу періоду Нового часу

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI-XVII ст., становлення експериментального природознавства.

Обґрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадах осмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу - субстанція як сутність буття.

Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання.

Одним з перших таку спробу зробив Р. Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом - протяжність та мислення. Для Декарта природа - це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності - до законів механіки. Друга самостійна субстанція - особлива, духовна - мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеалістичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів [7].

Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б. Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція - це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог - це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанції природи самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два - протяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу [6].

Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що творить, природою творчою, продуктивною, а модуси - природою створеною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена - джерелом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи - субстанції, тотожної Богові.

Ще одну концепцію субстанції розробляє відомий вчений-енциклопедист, один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII - початку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646-1716) ^ Свою плюралістичну концепцію субстанції він розкриває у працях: "Міркування про метафізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Теодицея" (1710), "Монадологія" (1714).

Центром філософії Г. Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції - монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанцій-монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія (в філософії XVII ст.) - пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромінювань божества". Монади є індивідуальними і неповторними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в "живе дзеркало Всесвіту. Всі монади об'єднані Всемудрим Творцем. Кожна монада є певним "світом у собі" і в той же час відображає і містить у собі весь світовий порядок. Єдине відношення, яке існує між монадами - це гармонія [2]. Завдяки внутрішній активній діяльності кожна монада зберігає свою самобутність, індивідуальність у світі мінливих явищ, має власну якісну визначеність і в той же час, завдяки наперед установленій гармонії, органічно поєднана з універсамом, має своє місце в ньому.

6. Філософське уявлення про субстанцію світу ХІХ – ХХ ст.

Історично категорія субстанції дійсно мислилася як майже повний синонім матерії в її нинішньому розумінні. Але в результаті розвитку діалектичного матеріалізму й постійного уточнення логічного статусу всіх його категорій, і насамперед самої категорії матерії, стало ясно, що необхідною є особлива категорія, що позначала б єдину природну основу світу не з позицій гносеологічного (теоретико-пізнавального) протиставлення духу й матерії, а з вже властиво буттєвої, онтологічної позиції. Якщо в гносеологічному плані матерія й свідомість протилежні, то в онтологічному плані, виходячи із принципу матеріалістичного монізму, вони повинні як би ототожнюватися. Таким чином, поняття субстанції - це результат онтологічного поглиблення поняття матерії [4].

Необхідно, однак, чітко усвідомлювати, що поняття субстанції нерозривно пов'язане з поняттям матерії: це дві сторони однієї сутності Якщо розуміти субстанцію поза її сутнісним зв'язком з матерією, то неминуче її з'єднання зі сферою ідеального, і тоді вже матерія буде розглядатися як атрибут духу, а не навпаки, що й має місце у філософії об'єктивного ідеалізму.

Діалектико-матеріалістична концепція матеріальної єдності світу, а також невичерпності будови й властивостей матерії була підтверджена досягненнями науки XX ст., і насамперед фізики Субстанція єдина у всіх своїх формально суперечливих властивостях - це відтепер незаперечний, теоретично й експериментально підтверджений факт [7].

У філософських вченнях А. Шопенгауер субстанцією світу є воля. Воля - це космічна сила, що створює світ та людину у ньому. Світ і людина завжди у всьому служить волі. Шопенгауер сприймає волю як негативний фактор світу. На відміну від нього Ф. Ніцше вважає волю з позитивної точки зору. Світом і людиною, по Ніцше, править, рухає воля до влади. "Життя прагне до максимуму почуття влади, де немає волі до влади, там упадок. При цьому влада над собою вища, ніж влада над іншими.

Висновок

На кожному етапі розвитку філософської думки субстанції світу розумілися і трактувалися по-різному, але поняття були у тому чи іншому плані пов’язані між собою.

Філософи періоду Античності вбачали субстанцію світу у певному матеріальному принципі. В період Античності першооснова світу ототожнювалась з певною стихією, буттям, атомами, Богом та ідеями, щось всемогуче, безкрайнє. Так у філософи Середньовіччя Богу, як субстанції світу, притаманне всемогутність. Філософія епохи Відродження субстанція світу - це Бог, який лише творить світ та природа. Бог творить світ, але удосконалюють його, керують ним природні сили та людина, як подоба Бога. У Новий час субстанція - це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог - це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Філософське уявлення про субстанцію світу ХІХ – ХХ ст. являє собою матерія у різних своїх проявах.

Література

1. www.refine.org.ua

2. Антологія світової філософії. - М., 1969. Т.1.

3. Найдыш В.М. Концепции современного естествознания: Учебник. - Изд.2-е, перераб. и доп. - М.: Альфа-М; ИНФРА-М, 2004.

4. http://www.ckct.org.ru/study/phil/phil17. shtml

5. Философия Учебник / Под ред.В.Д. Губина, Т.Ю. Сидориной, В.П. Филатова. - М.: Русское слово, 1996. - 432 с

6. Фролов И.Т. Введение в философию (Учеб. пособие для вузов) 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Республика, 2003. - 623 с.

7. Философия: Учебник.2-е изд., перераб. и доп. Отв. редакторы: В.Д. Губин, Т.Ю. Сидорина, В.П. Филатов. - М.: ТОН - Остожье, 2001. - 704 с.