Отже, розвиток філософської думки в епоху Відродження засвідчує народження нового світогляду, основними рисами якого є натуралізм і раціоналізм. Основна ознака філософії Відродження – світська, земна спрямованість. Філософія Відродження створила основу і умови для переходу від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу. В цьому полягає її значення та етапний історичний характер.
3. Просвітництво і „барокова” філософія
Творчість культурних діячів Ренесансу позитивно вплинула на дальшій розвиток європейського раціонального мислення, зокрема філософії Просвітництва, яке закріпило та розвинуло гуманістичну традицію Відродження
Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму, вважається Френсіс Бекон (1561-1626). Головними його працями є „Новий Орагон”, „Нова Атлантида” та „Історія Генріха VІІ”. На його думку, найважливіша мета науки – приносити користь людині, удосконалювати її життя. Тільки наукове знання збільшує владу людини над природою.
Принципи емпіризму після Ф.Бекона розвинув Т.Гоббс (1588-1679) у творах „Філософські елементи вчення про громадянина” і „Левіафан”. Людину Гоббс розглядав як частину природи. Вона є не просто природним тілом, а й істотою моральною, духовною. Однак учений заперечував існування душі людини як особливої субстанції. Її життя він також зводив до механічної форми руху, а діяльність розуму – до законів математики. Специфічність людини, на його думку, полягає у її здатності створювати штучні тіла, але за зразком природних.
Визначним філософом, математиком, фізиком, фізіологом XVІІ ст. Був Рене Декарт (1596-1650). Його філософські погляди викладені у працях „Початки філософії”, „Роздуми про першу філософію”, „Роздуми про метод”. Декарт визначив місце людині в своєї системі механічних та інших фізичних законів. Людина, за розумінням Декарта, складається з двох субстанцій: тілесного механізму і мислячої душі, які з’єднав між собою Бог, відрізнивши тим самим людину від тварини.
Послідовником і критиком вчення Декарта був Бенедикт Спіноза (1632-1677). В центі його уваги знаходиться питання свободи. Він розрізняє свободу Бога і людини. Бог вільний, бо все, що він робить, виходить зі своєї власної необхідності. У природі (до неї Спіноза відносить і людину) панує детермінізм, тобто необхідність. Однак людина – особливий модус, котрому окрім протяжності характерне мислення, тобто розум. Свобода людини полягає в єдності розуму і волі, тому реальна свобода визначається рівнем розумового пізнання.
Класичним філософом французького Просвітництва був Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694-1778). Боротьба проти церкви, релігійної нетерпимості й фанатизму пронизує всю філософську діяльність Вольтера. Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність розумів як рівність політичну, рівність перед законом і правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як умову суспільної рівноваги і нормального розвитку суспільства.
Філософські погляди мислителів Просвітництва спричинили значний вплив на розвиток культури тієї епохи, сприявши зародженню та розвитку цілого ряду культурних течій і стилів, серед яких одним з найвідоміших був стиль бароко. Бароко – це своєрідне втілення ідей людської неповторності, краси її тіла і почуттів, які проповідували гуманісти і просвітники того часу, що прийшов на зміну Середньовіччя. У пошуках ідеалу людини, яка б відповідала новим реаліям епохи, відбувається активне звернення до таких понять, як духовна природа, довершеність, краса.
Бароко (від італ. Baroссо – букв. – дивний, причудливий) характеризується як драматичний, контрастний, психологічно-гострий стиль у мистецтві. Він відображає протиріччя, які мали місце у боротьбі нової культури з догматами церкви. Разом з тим йому притаманні величність, пишність, динамічність образів, поєднання реальності та ілюзії. Бароко – продукт свого часу, який прагнув відірватися від схоластичних ідей, але при цьому залишався достатньо вірним класичним уявленням про Бога, світ і людину.
Принципи „барочної” філософій в першу чергу відобразилися у літературі. Найбільш відомими є твори П.Кальдерона (Іспанія), Т.Тассо (Італія), А. д’Обіньє (Франція). Характерні приклади втілення такої філософії реалізуються і в інших сферах образотворчого мистецтва та діяльності людей – архітектурі, скульптурі, живопису, театрі, музиці.
Культура Нового часу як і Відродження відобразила ті суперечливі процеси, що відбувалися у суспільній думці тих часів при переході до нової парадигми пояснення людини як явища оточуючого світу.
4. Проблеми відмінності „космологічного” та „мистецького” періодів філософії Відродження
„Космологічний” період Відродження пов’язаний зі зміною уявлень людей про утворення та принципи влаштування Всесвіту. Людей не влаштовувало спрощене поділення середньовічних схоластів всього буття на „цей” та „той” світ, на „небо” і „землю”, на „рай” і „пекло”.
Першими, хто вирішив відійти від цієї концепції та запропонувати свою модель світу, стали наукові діячі Відродження Н.Копернік, Джордано Бруно, Галілео Галілей. Їхні погляди стали викликом середньовічної машині пригнічення людей, яка сторіччями примусово тримала людей в певному світоглядному уявленні. Основою їх поглядів стало прагнення поставити людину у центр Всесвіту, що зробило б її рівної до Бога.
Розвиваючи цю тезу, вони критично віднеслися до уявлення людей про „інші” світи та розробили власні теорії улаштування світів.
Микола Копернік (1473-1543) створив геліоцентричну систему, що заперечувала систему християнських поглядів на світ, зміцнювала думку і переконаність про обмежені властивості людського розуму в пізнанні істини. Однак теорія Коперніка все ж таки розділяла пануючу в той час думку про конечність світу творіння і передбачала наявність центру Всесвіту.
Помилкові твердження Коперніка виправив італійський мислитель Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична система стала основою його космологічних теорій. Він заперечує існування центру Всесвіту, обґрунтовує положення про незмінність світів і безкінечність Всесвіту, його динамічність і вічність Щодо людини Д. Бруно виходить з положення про те, що людина – це невід’ємна частина природи – мікрокосм. Людина відображає макрокосм за допомогою органів почуття, розуму, інтелекту.
Галілео Галілей (1546-1642) експериментальним шляхом (спостереження через телескоп) довів істинність геліоцентричної теорії Коперніка. Його відкриття зоряного складу Чумацького Шляху було непрямим доказом існування незліченної кількості світів у Всесвіті.
Найвидатнішими діячами мистецького періоду філософії Відродження були Леонардо да Вінчі (1452-1519), Мікеланджело Буанаротті (1475-1564) – представники зображувального мистецтва, мислителі. Вони розвинули одну з основних гуманістичних ідей, що пропонували поети та письменники епохи Ренесансу – ідею красоти людського обличчя, тіла та рухів душі.
Леонардо да Вінчі був представником передової естетичної думки своєї епохи. На його думку, мистецтво, як і наука, служить пізнанню реального світу. Підкреслюючи „мудрість природи”, індивідуальність, красу душі й тіла людини Леонардо виступає як великий учений – анатом, психолог і чудовий живописець.
Мікеланджело Буанаротті, скульптор, живописець, архітектор, – у своїх творах втілював людяні, глибоко пафосні ідеали Відродження. Монументальність образів, їх пластичність і драматизм, схиляння перед людською красою виявляється у всіх його працях на протязі життя.
„Космологічна” та мистецька ідеї Відродження не виключають одна одну, а навпаки – доповнюють та збагачують самих себе. Якщо науковці приділяли більш уваги положенню людини у Всесвіті, аналізу його структури, то митці акцент робили на красоті людини, його подібності до Бога. Об’єднує ці погляди і теза про те, що людина становиться рівної Богові. Мікрокосм (людина, її душа) і Макрокосм (Всесвіт, Бог) – в теоріях гуманістів різних напрямків набувають взаємозалежного характеру.
Філософія епохи Відродження повністю змінила відношення людей самих до себе та засвідчує народження нового світогляду, основними рисами якого є гуманізм. Незважаючи на те, що офіційною філософією в ті часи залишалася схоластика, просліджується добре означена тенденція людей того часу винайти нові концепції пояснення свого існування та розуміння Бога.
Гуманізм Ренесансу виявлявся в революційних ідеях, спрямованих на означення земної божественності людини: в ідеї її залучення до активної діяльності, в ідеї ствердженні віри людини до себе та ін. У вузькому смислі гуманізм визначається як культурний та ідейний рух, змістом якого є вивчення та розповсюдження античних мов, літератури, мистецтва.
Ідеї гуманістів підготували підґрунтя для подальшого розвитку теорії людини, розуміння її сутності та призначення. Гуманізм, який зародився в Італії протягом історично невеликого часу розповсюдився та закріпився в усіх країнах Західної та Центральної Європи, наслідком чого стався революційні зміни не тільки у сферах суспільних відносин, культурі, економіки, а і власне релігії.
1. Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачківський В.Г. та ін. Філософія. Підручник. – К., Либідь, 2002. – 408с.
2. Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории. – СПб., 1993. – 102с.
3. Горбач Н.Я., Баланчук В.М., Сислюк Я.Г. та ін. Філософія. Підручник. – Львів, ЛОГОС, 2006. – 224с.
4. Захарченко М.В., Погорілий О.Т. Історія соціології. – К., 1993.– 298с.
5. Історія світової культури. Навчальний посібник. – К., Либідь, 2006. – 368с.
6. Современная западная философия: Словарь. – М., 2005. – 516с.
7. Соколов В.В. Европейская философия XV– XVII вв. – М., 2004. – 288с.
8. Філософія. Підручник. – Львів, Логос, 2005. – 224с.
9. Читанка з історії філософії: у 6 кн. – К., 1993, кн.3. – 425с.
10. Эстетика Ренессанса. – М., 1984.– 365с.