Будучи супротивником тиранії, Платон не може, звичайно, йти, шляхом теоретичного захисту прямого насильства та примусу. Тому порядок в державі виводиться ним з “природного порядку речей”, тобто з власної метафізики. Цей же порядок і є порядок душі. Відповідно, в ідеальній державі враховуються природні схильності людей, а примус покликаний лише для того, щоб лише сприяти більш повній реалізації цих схильностей. Одні – схильні філософувати, в інших – переважає дух боротьби, треті – надають перевагу виробничій праці – такі передумови трьох класів суспільства. Але одночасно ці три функції держави: пізнання істини та написання правильних законів (філософи); забезпечення виконання законів (воїни або поліція, що у Платона приблизно одне й те саме); виробництво необхідних продуктів (ремісники та хлібороби). Одночасно це втілення трьох фундаментальних факторів буття – план ідеального буття. Проте, трьохкласова структура повинна бути жорсткою, оскільки її руйнування поведе за собою зруйнування всієї системи. Небезпека руйнації з’являється через те, що люди часто не розуміють власного блага, тому той, хто за природою – ремісник, прагне стати правителем, воїн хоче звільнитися від своїх обов’язків та займатися більш спокійною діяльністю, наприклад – ремеслом і т.д. лише ті, хто любить мудрість, здатні самостійно визначити своє покликання та без зовнішнього примусу та впливу реалізувати його. Тому вони можуть створювати ідеальнудержаву та бути її правителями. Вони повинні розробляти суворі правила для себе та для інших класів.
«Якщо для людей, видатних у філософії, – пише Платон, – виникла <…> необхідність взяти на себе турботу про державу... ми готовівпевнено відстоюватипогляд, що в такому випадкубуде втілений описаний нами державний лад. Втілення такого порядку цілком можливе, про неможливе ми не говоримо. А що це важко, ми визнаємо» [17; Т.2, с. 263-264]. Щоб здійснити проект, філософи повинні утворити аскетичне братерство, підкорити усе своє життя науці, розробці законів і вихованню молоді. Самі вони не можуть бути занадто молоді, а, навпаки, похилого віку. Вчені–мудреціуособлюють собою мудрість усього міста-держави.Тільки філософи повинні бути правителями і тільки за їх правління держава не буде знати зла. “Поки в містах – говорить Платон, – не будуть царювати філософи, або філософувати нинішні царі і володарі, поки державна сила і філософія не зіллються в одне... доти ні для держав, ні, навіть, думаю, для людського роду немає кінця злу”. Вони (філософи) встановлюють для всього суспільства норми справедливості. Така загальна схема. Однак Платон не вірить в силу тільки лише морального впливу з боку кращих. Тому саме солдати-поліцейські повинні здійснювати волю мудреців-старців. Їхнє виховання і спосіб життя, отже, повинні бути цілком підлеглі покладеної на них місії. Вони, за Платоном, живуть винятково в казармах, їм заборонено мати родину і власність. З дитинства вони виховуються в особливих пансіонах, займаючись гімнастикою, військовою справою і виховуючи в собі моральні якості. Усі діти, незалежно від їхнього соціального походження, в обов'язковому порядку відбираються у батьків і направляються в державні виховні установи. При цьому батьки не будуть знати своїх дітей, а діти не повинні знати, хто їх батьки. Як тільки жінки народять дітей, їх відюирають у матерів і віддають на розсуд правителів, найкращих з немовлят – до годувальниць, а гірших, дефектних – прирікають на загибель у схованому місці. Після деякого часу молоді матері допускаються до годівлі дитини, але в цей час вони вже не знають, які діти народжені ними. Усі стражі – чоловіки вважаються батьками своїх дітей, а усі жінки – загальними дружинами всіх стражів. Державна функція стану ремісників і хліборобів – годувати і забезпечувати правителів-мудреців і воїнів-поліцейських. У виконанні цієї задачі Платон бачить весь зміст їхнього існування. Їхнє особисте життя більш вільне, ніж життя військового стану і правителів, однак воно теж підпорядковане жорсткому регламенту, оскільки за ним пильно спостерігають стражі-воїни: допускається примус до праці, насильство над п'яницями і ледарями, приймаються міри щодо того, щоб ніхто не ставав ні занадто бідним, ні занадто багатим [15; с. 347]. Нарешті, в ідеальній державі не потрібні ні мистецтво, ні вільна наука. Вони лише відволікають від істини і сприяють моральному розкладанню. Забороняються і виганяються також усі релігії і міфології, за винятком єдиної й обов'язкової для всіх, заснованої на платонівськомувченні про ідеї. Вона ж є і єдиною наукою і філософією. Цікаво і те, що Платон виявляє виразне розуміння недостатності як поліцейських заходів, так і заходів морального впливу: передбачається застосування методів маніпуляції суспільною думкою. Вони включають обман, дезінформацію, відволікання уваги на другорядні теми, обробку свідомості населення, що випереджає проведення державних заходів, організацію псевдосенсацій, приховання авторства законів, кампаній проти псевдоворогів держави і народу як засіб придушення інакомислення і т.д. Ідеальна держава Платона володіє чотирмаголовними чеснотами, на яких повинна була засновуватись ідеальна держава Платона: мудрість – це здатність дати добру пораду про державу в цілому; мудрість – чеснота, що належить філософам; мужність – так само як і мудрість, властива невеликому колу осіб, хоча в порівнянні з мудрими цих осіб більше; на відміну від мудрості і від мужності, третя чеснота – “стримуюча сила”, є якість не особливого чи окремого стану, а чеснота, що належить усім членам найкращої держави. Там, де вона існує, усі члени суспільства видзначають державні закони і існуючий уряд, що стримує злі наміри. Четверта чеснота – “справедливість” – завдяки справедливості кожен стан у державі і всяка окрема людина, обдарована цією чеснотою, отримує в суспільстві своє призначення [13; с. 453].
Аналізуючи ідеальну державу Платона, бачимо, що є ряд рис, які, на перший погляд, здаються утопічними. Але, є й інші риси, які можуть здатися і сучасними на сьогоднішній день. Головна ж мета трактату Платона про державу – проблема благородного і забезпеченого життя всього суспільства в цілому підходить і для тодішньої Греції і для нашої сьогоднішньої держави.
Отже, Платон чітко продумав і письмово зафіксував два своїх грандіозних проекти: ідеальний державний устрій і законодавство, якому «навряд чи коли-небудь випаде зручний випадок для здійснення» («Закони»). Створена ним філософська школа, яку він протиставив софістичним і риторичним школам, єдина, що проіснувала до кінця античності. Платоніки ж продовжували безупинно вчити аж до 10 століття в Каррах. Тим самим платонізм зберіг реальні досягнення античної філософії для західного середньовіччя і Візантії, забезпечивши єдність усієї європейської думки.
РОЗДІЛ ІІІ
Життєвий шлях Арістотеля
Арістотель народився в 384 р. до н. е. У давньогрецькому місті Стагірі. Глибоке провінційне походження Арістотеля компенсувалося тим, що він був сином відомого лікаря Нікомаха. Бути лікарем означало в Стародавній Греції посідати досить вагоме місце в суспільстві. Крім того, Нікомаха знала майже вся Македонія. Він, будучи лікарем, служив при дворі у македонського царя Амінти ІІІ. Тому дитинство Арістотель провів при царському дворі, товаришуючи з сином Амінти Філіпом – майбутнім македонським царем Філіпом ІІ. У 369 році Арістотель залишився без батьків. На той час він вже отримав якісь знання з медицини, адже він був помічником свого батька. Однак, він не став професійним лікарем. Але медицина залишилася для нього на все життя настільки рідною і зрозумілою галуззю, що згодом у своїх найважчих філософських трактатах він дає пояснення на прикладах з медичної практики. Опікун Арістотеля Проксен дозволив йому покинути рідне місто і отримати освіту в Афінах.
Вже у 367 р. Арістотель прибув до Афін і вступив до Академії Платона. З цією Академією Арістотель пов’язав наступні 20 років свого життя – спочатку як учень, а потім – як вчитель [6; с. 145].
Арістотель був спершу принциповим платоніком, а згодом відійшов від строгого платонізму. Перші твори Арістотеля в стінах Платонівської Академіївідрізняються схильністю його до риторики, який він згодом приділив дуже багато уваги. У 364 року до н.е. Арістотель зустрічається з Платоном, післячого вони спілкувалися до самої смерті Платона, тобто в плині 17 років. Платон дуже високо цінував Арістотеля.
Невдовзі, у 335 р., становище Арістотеля в Афінах дещо змінилося у зв’язку з приходом до влади промакедонської партії. Не маючи ні політичних, ні громадянських прав, Арістотель, вирішує покинути Афіни.
Арістотель вирушив у мандри. Притулок він знайшов в малоазійському місті Асосі. Тут він провів три роки (348-345). Саме тут остаточно визначився його світогляд. Тут же він одружився, і незабаром в нього народилася донька.
Протягом наступних троьох років Арістотель живе на острові Лесбос, у місті Мітілені, що розташоване недалеко від Асосу.
У 343 році Арістотель повертається до царського двору, куди його запросив сам цар Філіп ІІ з метою доручити йому виховання свого тринадцятирічного сина Олександра. Коли ж у 16 років виховання закінчилося, і Олексанр Македонський став співправителем свого батька, Арістотель повертається на батьківщину – у Стагіру. Тут він теж не затримався на довго – він провів тут три роки (339–336). В цей же період відбувається битва під Херонеєю (Беотія), в якій грецьке військо зазнало поразку від Філіпа ІІ, внаслідок чого грецькі міста тратили самостійність.