Ось такими є основні концепції філософії діалогу. Вони є черговими спробами відповісти на запитання, які витікають з найболючіших проблем сучасності.
2. Сучасна релігійна філософія
Релігія в усі часи значно впливала на історію людства та його культуру. В суспільному житті, в існуванні окремої людини буває багато колізій, які однозначно і повністю пояснити важко, а то й неможливо (страхіття війн, епідемій, природних катастроф, трагедії смерті тощо). Тоді люди звертаються до релігії, до пошуків тих сил, що визначають усе незрозуміле і розпочинають релігійне життя.
В основі сучасної релігійної філософії залишається традиціоналізм, тобто теоцентризм, пріоритет віри над розумом. Одночасно дуже тонко відбувається переорієнтація на сучасне пояснення картини світу, природи людини та речей. Переорієнтація полягає у висуванні на перший план соціальних та етичних проблем буття людей. У наш час дуже специфічно проявляється проблема людини в діяльності католицької церкви (центр – Ватикан). У 1965 році відбувся II Ватиканський собор, де було прийнято конституцію (правила) під назвою «Церква в сучасному світі». У ній оновлення церкви вбачається у зміні її ставлення до людських знань, науки й техніки. Вони загалом визнаються католицькою церквою як засіб покращення умов людського існування. Видатних учених-віруючих Ватикан навіть заохочує матеріально. Водночас критикуються негуманні методи використання науково-технічних досягнень, ворожнеча між народами, насильство в житті людей тощо. Робиться висновок, що всі негаразди настають від того, що сучасне людство «забуло про бога» і згадує про нього не так часто, як це слід робити [8, 103].
Наполегливо звучать у сучасній релігійній філософії (її представляють учення католиків Ж. Марітена, Є. Жільсона, Г. Марселя, Тейяра де Шардена; філософа іудаїзму М. Бубера; ісламу – М. Ікбала та ін.) заклики до миру, соціальної справедливості, взаємопорозуміння та високої моральності. Особливо яскраво це відображено в діяльності папи Іоанна Павла II - філософа за освітою, що виклав свої дійсно глибоко гуманістичні погляди в книзі "Дійова особа", в ряді п'єс, статей, інших творів. Усе це в наші суворі дні навертає значну кількість людей у релігійне лоно.
Своєрідним є сучасне осмислення проблем буття людини і світу в цілому релігійними вченнями Сходу. В XX ст. більшість країн Азії і Африки здобули політичну незалежність, а деякі з них здійснили "економічне диво", піднявшись до вершин соціального прогресу. Від того об'єктивно назріла потреба в перегляді цінностей національних культур і релігійного світосприйняття. Проте корекція традиційних віровчень не привела до сформування цілісного сприйняття дійсності. По-перше, в багатьох країнах Сходу в релігійному житті панують ортодокси – політики й теологи, що ревно оберігають первинні релігійні канони. Вони наполягають на середньовічному тлумаченні догматів релігійної віри і, відповідно, є активними противниками соціальних змін. Наприклад, мусульманські ортодокси стверджують, що ідея соціального прогресу ворожа ісламу і суперечить його принципам. Суспільний порядок визначений наперед Аллахом, і тому він є завжди ідеальним та універсальним. Тому його заборонено порушувати і змінювати.
Буддійські та індуїстські ортодокси також не сприймають радикальних перемін у суспільстві. Вони аргументують свою позицію посиланням на основоположні принципи "сансари" та «карми», згідно з якими більш високий стан людей досягається під час наступного народження (перевтілення), а не вищим рівнем суспільного розвитку. Ідеї соціального прогресу ними відкидаються у відповідності до буддійської традиції, в основу якої покладена концепція циклічності. Згідно з нею суспільство рухається завжди в бік занепаду, а новий цикл його розвитку розпочинається зі стану, що був у стародавні часи. Тому заперечуються як наукові знання, так і філософія – гріховне вільнодумство.
По-друге, в багатьох країнах Сходу міцно вкорінюється відродження або фундаменталізм. Це найбільш характерний тип релігійної свідомості незаможних прошарків населення (ремісників, селян, торговців, студентів, молоді взагалі). Вони постійно очікують соціальних змін і, водночас, незадоволені їх нерішучістю і поверхневістю. Тому глибоко сприймається ідея відродження - (повернення) до основ (фундаменту) минулого, яке фундаменталісти ідеалізують, називаючи його «золотим віком» націй. Це тому, пояснюють вони, що раніше буддизм, індуїзм, іслам чи конфуціанство безмежно панували, а це робило всіх людей щасливими.
Такою, наприклад, є ідеологія фундаменталістів, об'єднаних в організацію "Джан сангх" в Індії, "Джамааг-і-іслам" в Пакистані та Афганістані, асоціації "Брати мусульмани" в країнах арабського Сходу та ін. Ідеалом ісламської держави вони вважають такій устрій, коли вся влада зосереджена в руках священнослужителів, коли діють закони шаріату, а правосудця вершать також священики. А представники впливової в Японії релігійної течії "Сока гаккай" пропонують ідеал "третьої цивілізації", де рівність і справедливість будуть досягнуті завдяки злиттю політики і релігії. Але в цьому об'єднанні пануватиме релігія (буддизм).
По-третє, суттєвим антиподом ортодоксії і фундаменталізму є модерним. Його представники виступають за обмеження сфери впливу релігії на суспільне життя і зведення її до особистої справи людей, а також налаштовані на відмежування церкви від держави. Вони по-своєму трактують релігійні догмати, є прибічниками освіти населення і застосування наукових досягнень.
Частина модерністів в основному спираються на місцеві культурні традиції. Але значна їх кількість пропонує не обмежуватися власним історичним шляхом розвитку, а орієнтуватися на Захід. Нерідко з'являються заклики взагалі у всьому копіювати європейський спосіб життя, на шкоду національним традиціям [2, 105].
По-четверте, більш привабливими для населення (яке фактично все віруюче) є релігійно-реформаційні ідеї. Вони націлені і на підтримку релігійної віри, і, водночас, на активізацію всіх сфер суспільного життя (освіти, науки, мистецтва, підприємницької діяльності тощо).
У кожній східній релігії своєрідно іде процес заміни "зовнішньої" релігійності населення "внутрішньою". Тобто здійснюється спрощення релігійних обрядів та дій (здійснюється відмова від принесення жертв богам в індуїзмі, виконання ритуальних вправ у буддизмі та ін.). Натомість звертається увага на сприйняття віри душею і серцем. Так, засновник реформації в індуїзмі Раммохан Рой розпочав пропагувати антиобрядову іпостась Упанішад. Його послідовник Дебендранашх Тагор ввів присягу для членів своєї общини "Брахмо самадж", що зобов'язує їх не бути ідолопоклонниками, а шанувати бога лише любов'ю. В Японії релігійна реформація просувається через появу "нових релігій", які розбудовуються з використанням сучасних засобів інформації, музики, мистецтва та наукових знань.
Не обминула реформація й іслам. Тут було поставлено під сумнів необхідність щоденної п'ятиразової молитви. Сьогодні Коран перекладено на національні мови, що раніше не робилося. А в 1960 р. тодішній президент Тунісу Хабіб Бургіба очолив акцію проти посту в місяць рамазан, а також хаджу – паломництва в Мекку.
Загальна тенденція спрощення культу демонструє бажання позбавлення посередницької ролі духовенства. Спрощення обрядів, гуманізація релігійного життя взагалі, поєднуються з більш демократичними обґрунтуваннями проблеми співвідношення людського і божественного. Наводяться докази необхідності певної свободи волі людини.
Релігійні реформатори провину за соціально-економічне відставання афро-азійських народів перекладають на традиційні віровчення, але залишаються при думці, що вони не антагоністичні науковим знанням, освіті тощо.
По-п'яте, в наш час впливовою стала політична філософія сучасного Сходу. Бурхливий сплеск політичного звільнення більшості народів Африки та Азії в XX ст. активізував пошуки власного шляху розвитку. Однак чітких уявлень про власний соціальний устрій тут не склалося. Доводиться вибирати між капіталістичною і соціалістичною соціальними моделями. Нерідко в молодих країнах перемагає змішаний варіант. Так з'явилися теорії "третього шляху розвитку" і "релігійного соціалізму".
У Північній Кореї почали культивуватися ідеї чучхе – опори на власні сили, що означає "незалежність у політиці, самостійність в економіці та самооборону при захисті країни". У Китаї декілька десятиліть втілювалася модель "соціалізму з китайським обличчям". Його творець Мао Дзедун вважав, що чим більше країна прагне миру, то тим більше має готуватися до війни. Для Китаю головними ворогами оголошувалися США і СРСР. Це означало "боротьбу бідного села з багатим містом". Спадкоємці теорії й практики Мао Дзедуна змінили світоглядну парадигму, а в соціально-економічному житті допускають елементи капіталізму. При тому вони спираються на релігійно-філософське вчення Конфуція про жорстку ієрархію суспільного устрою.
У сучасній японській культурній традиції переплелися ідеї трьох релігій: синтоїзму, буддизму і конфуціанства Тим самим поставлена під сумнів думка про яку-небудь цінність індивіда поза соціумом. Зберігається вірність конфуціанському тлумаченню людини як "гвинтика" соціальної структури, від чого залежить її життєвий успіх. Одночасно підтримується синтоїстська традиція єднання людини з природою.
В Індії розгорнуто проект ненасильницької цивілізації. Його запровадив національний пророк XX ст. Махатма Ганді. На Близькому Сході нині є розхожою "третя світова теорія" сучасного лідера Лівії Муаммара Каддафі. Згідно з нею малорозвинені країни мають вести пошук власних шляхів розвитку з урахуванням історичних традицій, культури, віри.