Смекни!
smekni.com

Суспільство як предмет філософського знання (стр. 2 из 4)

Одним із представників нового підходу в соціології XX століття, захи­сником ідеї повернення до людини в соціальному пізнанні, був М.Вебер.

Отже, соціальна філософія пройшла у визначенні суспільства через три етапи, три способи розуміння його сутності:

I етап: суспільство розуміється як сума індивідів, справжня соціальна реальність - це індивіди, а суспільство є лише абстрактним поняттям для позначення суми індивідів;

II етап: суспільство є об'єктивною, незалежною від свідомості і волі людини, системою, що розвивається за власними законами;

III етап: суспільство на певних рівнях своєї організації є об'єктивною системою, але вихідною структурою суспільства є міжіндивідні взаємодії людей, інтерсуб'єктивний простір «Я - Ти», в якому утверджується людська суб'єктивність і формується соціальність.

Таким чином, суспільство є сукупністю людей в системі їх соціальних відносин, взаємозв'язків і взаємодій, що породжені власною діяльні­стю людей.

2. Структура і функції суспільства.

Під структурою суспільства розуміється:

а) сукупність різноманітних угрупувань і спільнот (соціальна структу­ра суспільства);

б) система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична, духовно-культурна) і відповідних суспі­льних відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних тощо).

Сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.

Серед факторів, що зумовлюють формування соціальних спільнот та груп, є і природні ознаки (статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культу­рні та інші). Так, можна виділити соціально-територіальні спільноти (меш­канці міста і мешканці села), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, ді­ти, молодь, пенсіонери), соціально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому грунтується класовий поділ суспільства - на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд з поняттям «клас» вживається термін «страта». Теорія стратифікації виділяє певні вер­стви і спільноти (страти) за ознаками культури, освіти, стилем життя, ро­дом занять тощо. Так, М.Вебер включає в число таких ознак, крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний престиж.

У процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні су­спільні відносини. Вони охоплюють всі сфери суспільного життя та діяль­ності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну. Соціально-політичні відносини - це політичні, правові, моральні, класові, національ­ні, соціально-групові. Духовно-культурними відносинами є моральні, ре­лігійні, художньо-естетичні, наукові.

Вирішальним моментом у структуруванні соціуму на сфери життєдія­льності є ті три основних чинники, завдяки яким стало можливим саме іс­нування суспільства: трудова діяльність, колективність і духовність.

Економічна сфера є вихідною структурою суспільства. Основне при­значення суспільства — відтворити існування живих людських істот, які є субстратом суспільства. Матеріально-економічна сфера є процесом освоєн­ня природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Економі­чна сфера орієнтована, в першу чергу, на забезпечення вітальних (життєутворюючих і життєзберігаючих) потреб індивідів.

Соціально-політична сфера суспільства - це сфера взаємодії індивідів та соціальних спільнот, сфера продукування способів і форм спілкуван­ня, правил взаємостосунків між людьми. Соціально-політична сфера пов'язана з формуванням різноманітних соціальних систем, соціальних спільнот та інститутів. Однією з найважливіших функцій суспільства є фу­нкція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслугову­ють» усі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілі­зацію життя всього суспільства. Соціальні інститути - це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до тих норм. В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата тощо); політичні, або інститути влади (держава, армія, інститут пра­ва, партії, профспілки та ін.); інститути в сфері культури (традиції і звички, мораль, інститути освіти, сім'ї, церкви).

Духовна сфера є сферою духовного виробництва, процесом форму­вання і функціонування об'єктивних форм духовного життя - мистецтва, моралі, релігії, філософії, культурних цінностей, суспільних цілей та ідеа­лів, науки, виховання, освіти. Кожне суспільство в своєму розвитку грунту­ється на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету народу підпадають під загрозу ерозії, то негативного впливу зазнають суспільні відносини, відповідним чином трансформується цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати.

Основні сфери людської життєдіяльності зумовлюють основні функції суспільства:

- функцію забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (продукування благ для задоволення вітальних потреб, зростання доб­робуту, матеріального достатку, підвищення рівня комфортності життя);

- функцію регулювання і організації суспільних відносин (забезпечен­ня соціально-політичних і етичних гарантій виживання людства, упорядкування політичних, правових, моральних, релігійних відносин);

- функцію акумуляції і збереження людської духовності в соціальних формах науки, мистецтва, релігії, філософії, перетворення їх у механізм соціальної пам'яті і в засоби духовного зростання особистості.

3. Основні чинники суспільного розвитку.

У соціальній філософії та соціології по-різному вирішується питання про основні чинники розвитку суспільства. Як правило, пошук йде в на­прямку визначення певної єдиної детермінанти або «двигуна» історії, чи то буде техніка, чи економіка, чи свідомість.

У натуралістичних концепціях розвиток суспільства пояснюється біологічними законами, природними факторами, космічними процеса­ми, - тобто саме суспільство не визнається специфічною сферою реальнос­ті, якісно відмінною від природи. Розглянемо деякі з натуралістичних кон­цепцій розвитку людства.

A. Мальтузіанство, засновником якого був англійський священик і економіст XIX ст. Т. Мальтус, намагалося пояснити процеси суспільного життя «вічними» законами природи, зокрема природним законом народо­населення, згідно з яким населення зростає в геометричній прогресії, а за­соби існування можуть збільшуватися тільки в арифметичній прогресії. Тому голод, епідемії, війни, безробіття - природні супутники суспільного розвитку. Неомальтузіанці XX ст. відмовилися від порівняння «прогресій», але залишили основну тезу Мальтуса про природний характер демографіч­ного розвитку.

Б. Соціальний дарвінізм, засновником якого є соціолог Г.Спенсер, по­яснює закономірності розвитку суспільства природними законами біологі­чної еволюції, поширює на суспільство принцип природного добору - бо­ротьби за існування і виживання найбільш пристосованих до цієї боротьби.

B. Соціобіологія (представниками її є К.Лоренц, Е.Уілсон, Т.Хакслі) розглядає суспільне життя за моделлю біологічної популяції. Всі прояви соціальності, вважають соціобіологи, мають генетичний базис, запрограмовані біологічною еволюцією і суттєво не відрізняються від їх аналогів в тваринному середовищі.

Г. Географічна школа в соціальному пізнанні основну роль розвитку суспільств і народів відводить географічному положенню і природним умовам - клімату, сировинним запасам, водним ресурсам тощо. Вплив гео­графічного фактора на суспільство був відомий ще за часів античності, але концепцію суспільства на основі такого фактору вперше створили предста­вники Просвітництва (Монтеск'є, Тюрго та ін.). В межах географічної шко­ли виникає і школа геополітики, яка обґрунтовує політичне життя суспі­льства необхідністю боротьби за «життєвий простір», за розширення «при­родних» кордонів для виживання суспільного цілого.

Д. Фрейдизм та неофрейдизм (З. Фрейд. Е. Фромм) пояснюють суспі­льне життя з позиції психології та патопсихології.

Е. У теорії етногенезу (виникнення етносів) Л. Гумільова суспільне життя розглядається як існування етносів - великих угрупувань, в появі і розвитку яких вирішальна роль належить космоприродним факторам. Гумільов спирався на відкриття В.І.Вернадського про наявність на Землі біо­хімічної енергії живої матерії (біосфери). Біосфера здатна накопичувати енергію сонця. На цій енергії, відповідно до її ритмів, випромінювань, іс­нують і розвиваються етноси як біологічні організми. Уся історія була роз­глянута Гумільовим як виникнення, розвиток, занепад і перетворення етно­сів на інші.

Ідеалістичні концепції пояснювали суспільний розвиток духовними факторами - релігійними та міфологічними віруваннями, ідеями і духовними прагненнями великих історичних діячів, розвитком пізнання і науки. «Ідеї правлять світом», - висловлювався французький просвітник Вольтер. Г.Гегель пояснював історію суспільства розвитком духовної куль­тури і, врешті-решт розвитком світового розуму. Німецький соціолог М.Вебер особливу увагу приділяв культурним цінностям як вирішальному моменту соціального життя. Суспільні зміни відбуваються часто не з еко­номічних причин, а через зміни в сфері свідомості, вважав Вебер. У своєму відомому творі «Протестантська етика і дух капіталізму» велику роль в розвитку капіталістичних відносин в Європі він вбачав в релігії протестан­тизму.