Як інструмент Декарт запропонував свій метод в основу якого лягли наступні правила:
Правило перше наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне,
виразне, самоочевидне для розуму.
Правило друге вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно.
Правило третє скеровує на осмислення складного через просте, коли «з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися сокровенні істини».
Правило четверте передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.
Як істинний математик Декарт поставив математику основою і зразком методу, і в понятті природи залишив тільки визначення, які укладаються в математичні визначення – протяг (величина), фігура, рух.
Найважливішими елементами методу були вимірювання і порядок.
Поняття мети Декарт вивів з свого навчання оскільки було усунено поняття душі (як посередника між неподільним розумом (духом) і діленим тілом).
Декарт ототожнив розум і душу, називаючи уяву і відчуття модусами розуму. Усунення душі в її колишньому значенні дозволило Декарту протиставити дві субстанції природу і дух, і перетворити природу на мертвий об'єкт для пізнання (конструювання) і використовування людиною, але при цьому виникла серйозна проблема філософії Декарта – зв'язки душі і тіла, і раз все є суть механізми – спробував вирішити її механістично: в «нитковидній залозі» (де знаходиться вмістище душі по Декарту) механічні дії, передаванні органами чуття досягають свідомості.
Послідовним раціоналістом Декарт залишався навіть при розгляді категорій етики – афекти і пристрасті він розглядав як наслідок тілесних рухів, які (поки вони не освітлені світлом розуму) породжують помилки розуму (звідси і злі вчинки). Джерелом помилки служить не розум а вільна воля, яка примушує діяти людини там, де розум ще не має свій в розпорядженні ясну свідомість.
Отже, методологічні розвідки у філософії Нового часу орієнтували науку на факти та на незаперечну з логічної точки зору розумну очевидність, що підводило до розуміння науки, як знання, яке функціонує на емпіричному та теоретичному рівнях Окрім того, це були докладні розробки засад мислення «здорового глузду»
Ф. Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання.
Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Т. Гоббс (1588–1679). Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні). На думку Т. Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим точним і фіксованим, використанням знаків мови. Т. Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елемент гарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція)
В безпосередньому зв'язку з навчанням Бекона Фейєрбах розглядає навчання Гоббса називаючи останнього одним з найцікавіших матеріалістів нового часу, але в той же час указуючи на вкрай механістичний характер його матеріалізму, що відрізняє його від Бекона. Мислення Гоббса, на його думку, байдуже до специфічних особливостей речей, простягаючи на всі області закони або категорії, що мають силу лише в обмеженій сфері буття – механіці.
Світ, тобто вся маса всіх речей, тілесний; інакше кажучи, є тіло, і воно володіє вимірюваннями величини, а саме завдовжки, шириною і глибиною; але кожна частина тіла також є тіло і також володіє вимірюваннями. Отже, кожна частина нашого світу є тіло, а то що не є тіло, не є частина світу, а оскільки мир є все – те, що не є частина його є ніщо і, отже, не існує ніде. Тіло, продовжує Гоббс, є щось таке, що займає простір; воно ділимо, рухомо, і поводиться математично.
Фейєрбах, проте, не засуджує за це Гоббса, більш того, в цій механістичній однобічності він бачить історичне значення системи англійського матеріаліста. Він намагається знайти пояснення цього явища в характері науки того часу, з погляду якої матерія як субстанція володіє лише одним атрибутом – величиною або протяжністю, якісна своєрідність не дана в речах, воно створюється за допомогою механічного руху.
Яку позицію в питанні про відношення філософії до релігії займав Гоббс? Чи був він атеїстом? Деякі, говорить Фейєрбах, небезпідставно вважали англійського філософа атеїстом. Насправді, по його переконанню, лише тілесне, тобто матеріальне, існує реально. Безтілесну, нематеріальну субстанцію навіть в думках не можна собі уявити. Бог – поняття загальне, а всяке загальне поняття, з погляду номіналіста Гоббса, не має ніякого реального змісту. Тому для характеристики бога звичайно користуються різними негативними визначеннями. Позитивне, істотне – належить атеїзму, порожнє і невизначене – теїзму. Отже, хоча Гоббс і не «заперечує бога, але його теїзм, – писав Фейєрбах, – по суті, за змістом… є атеїзм, його бог лише негативне єство або, вірніше, не єство».
Гоббс виводив «природу людини» з життєвих потягів і практичних інтересів людей, з їх «природних імпульсів» до самозбереження, багатства, шани, слави. Люди діють, по Гоббсу, «ради любові до себе, а не до інших» і керуються, як правило, егоїстичними устремліннями. Тому і виникають відносини суперництва і ворожнечі між людьми, покласти край яким може і повинне встановлення могутньої державної влади, введення чітких законів, обов'язкових для всіх без виключення громадян.
Соціальна філософія Гоббса, особливо його вчення про державу, доводив Фейєрбах, основана на тих же механічних початках. Як у філософії в центрі стоїть ізольований предмет, так і в соціології початковим пунктом служить одинична людина, індивід. Людина в природному стані – розрізнена і байдужа до іншого, подібного собі істоті маса.
Держава виступає в політичній теорії Гоббса продуктом суспільного договору, гарантом миру і процвітання членів суспільства, дає можливість кожній людині реалізувати ті права, якими він володіє «від природи»: правом на життя, на безпеку, на володіння майном. Прихильник абсолютної влади держави, Гоббс разом з тим не виключав і певних свобод, які повинні мати свій в розпорядженні громадяни: свободи вибору місця проживання, роду занять, того або іншого способу життя і т. п.
З філософським обґрунтовуванням атомізму виступив в XVII в. французький мислитель Пьер Гассенді (1592–1655). Різкий критик фізики і логіки Арістотеля, а згодом і Декарта, Гассенді протиставив їм обом атомізм Епікура. Вчення Епікура Гассенді висловило в своєму творі «Зведення філософії Епікура».
Гассенді звертається безпосередньо до стародавніх атомистам, перш за все до Епікуру і Лукрецию, і, подібно ним, мислить атом як фізично неподільне тіло.
Всесвіт, який Гассенді, як і Епікур, вважає вічною і нескінченною, складається з атомів і пустки, «і не можна собі представити ніякої третьої природи». Пустка є умовою можливості руху тел. Гассенді різко критикує теорію вихорів Декарта. Визначення пустки по Гассенді негативні по відношенню до визначень атомів.
Мир створений природою, або, як виразився один з натурфілософів, долею. «Я говорю про природу, маю на увазі природу атомів, що носяться по нескінченному Всесвіту. Ці атоми, стикаючись з усіх боків з якими-небудь великими масами, можуть взаємно захоплювати один одного, зчіплюватися, переплітатися і, змішуючись різним чином у вихровому русі, спочатку утворити якийсь хаотичний клубок. Згодом же, після довгих зчеплень і розчеплень, підготовок і як би різних проб вони можуть, нарешті, прийняти ту форму, яку має наш мир. Про долю ж я говорю тому, що атоми стикаються, зчіплюються і об'єднуються не через який-небудь певний план, а по волі випадку…»
Необхідність у Гассенді, як і Демокріта, виступає, таким чином, як тотожна випадковості: в світі, де існують тільки атоми і пустка, всяке ціле є тільки механічне з'єднання частин, і миром править сліпий випадок.
Природно також, що всякий рух Гассенді зводить до переміщення – атоми можуть тільки переміщатися, бо по своїй природі вони незмінні. Властивості атомів – густина, неподільність і відповідно незмінність – по Гассенді, величина, фігура і тяжкість.
Атом у Гассенді – це не математичне нероздільне, а найдрібніше фізичне тіло. Згідно Гассенді, математики мають справу з неіснуючими речами, з абстракціями розуму, такі як крапки, лінії і т.д. Сенсуалістична теорія пізнання Гассенді, що бачила єдине джерело знання в плотському досвіді, вимушувала його розглядати конструкції розуму, у тому числі і математичні поняття, виключно як «особливе царство», що не може претендувати на реальне існування. Таким існуванням, по Гассенді, володіють тільки фізичні об'єкти – атоми. Матеріалістичний сенсуалізм Гассенді складав контрарну протилежність інтелектуалізму Декарта, що і виявлялося в полеміці цих двох філософів.
«Хоча математики, – писав Гассенді, – і припускають, що будь-яке тіло ділимо до безкінечності, виходячи, зрозуміло, з припущення про неіснуючі речі, як, наприклад, крапки, що не мають частин, лінії, не мають ширини, і т.д., проте, Природа, ділячи і розрізаючи тіла на частинки, з яких ці тіла виткані, ніколи не ділить нескінченно або до безкінечності. Звідси виявляється, що атоми називаються так не тому що вони суть, як завжди думають, математичні крапки, непіддатливі розтину через відсутність у них частин, а тому що, хоча вони і є тельцями, немає такої сили в природі, за допомогою якої їх можна було б розітнути або роз'єднати».