У рамках суспільно – економічної формації кожна із сфер суспільних відносин забезпечує певну сторону життєдіяльності людей. На функціонування і розвиток суспільства суттєво впливають і політичні, релігійні, ідеологічні відносини. А також звичаї і традиції народу, що значною мірою і визначає різноманітність форм суспільства на всіх степенях його розвитку, неповторність цього суспільства створює можливості для варіантності історичного процесу.
2.3. Соціальні закони, їх специфіка та роль в суспільному розвитку.
Соціальні закони відбивають наявність у громадському житті та суспільному розвитку стійких відносин, які відтворюються в ході історії. Соціологія і раніше фіксувала стосунки і зв’язки між людьми, але трактувала їх як значною мірою природні. Аксіомою є розуміння громадського життя як специфічних соціальних зв’язків, як матеріальних, так і духовно – практичних. Такий підхід дає змогу спрямувати проблему соціальної закономірності і соціальної свободи в русло наукового аналізу , якщо визнається, що у громадському житті нерозривно поєднані об’єктивне і суб’єктивне, практичне і духовне. Коли про це забувають, то це призводить або до заперечення ролі суб’єктивного чинника в історії, свободно – вольової діяльності (метафізичний матеріалізм), або до заперечення будь – якої закономірності в суспільстві (суб’єктивний ідеалізм). Так, представники баденської школи неокантіанства В. Вілденбанд та Т. Ріккарт, а і згодом М. Вебер на ґрунті абсолютизації неповторності історичних подій заперечували наявність у суспільстві будь – якої закономірності. Проте якщо в суспільстві немає об’єктивної тенденції, а отже, рушійних сил як причинного фактора, то виявляється неможливим прогнозувати події; але іноді втручається сенс соціального буття.
Рівною мірою крайністю є і прагнення до заперечення стихійного, спонтанного процесу в громадському житті. Безумовно, в суспільстві має місце об’єктивна необхідність, причинна зумовленість, повторюваність, але на відміну від природної соціальна закономірність має цілий ряд специфічних ознак.
По – перше, суспільні відносини набувають форми суспільних інтересів, цілей, почуттів і настроїв, а це означає, що соціальні закони – закони не лише матеріальної, а й духовної діяльності людей. Спільним у законів природи і соціальних законів є те, що вони об’єктивні, але знов – таки на відміну від природи об’єктивними в суспільному житті є не лише предметно – матеріальні феномени, а й духовно – практичні. Певна річ, що жодних законів духовної діяльності природа не знає, якщо не стояти на позиціях ідеалізму.
По – друге, оскільки суспільство водночас є і суб’єктом, і об’єктом, соціальні закони – це закони людської діяльності.
Слід розуміти, що поза людською діяльністю, яка є генетично первинною, немає і бути не може соціальної закономірності. Соціальний об’єкт складніший за природний, бо поєднує в собі матерію і дух. У суспільстві усвідомлюється не лише зовнішній об’єкт, а й власна діяльність людей. Соціальне пізнання нерозривно пов’язане з індивідуальними або груповими цілями і пристрастями, а це передбачає ціннісний підхід.
По – третє, соціальні закони за характером свого виявлення є статистичними, тобто є законами – тенденціями. Вони функціонують лише там, де мають місце масові випадкові явища (стохастичні процеси). Вони не дають одноз0начного і вірогідного, в дусі динамічних законів, передбачення навіть на рівні дослідження природи (квантова механіка, генетика), тим більше це неможливо в суспільному житті. Саме тому соціальні прогнози містять певну частку вірогідності, і розвиток суспільства передбачає не одну, а кілька можливостей, тобто соціальний розвиток – багатоваріантний.
По – четверте, специфічною ознакою соціальних законів є історичність. В наслідок того, що соціальна еволюція протікає більш активно, ніж еволюція природи, суспільні відносини і форми культури рухоміші, тому не завжди м0ожна бути впевненим у „вічність” закону. Соціальний організм надзвичайно динамічний і тендітний, його закони дають змогу схопити лише загальну лінію розвитку, що робить маловірогідним одержання точних строків певної дії.
Одні соціальні закони відмирають і перестають діяти, а інші виникають. При цьому досить значним є спектр соціальних законів, які функціонують у певних сферах суспільства і вивчаються конкретними науками (політекономія, демографія, політологія, правознавство, мовознавство та ін.). та у будь – якому випадку, незалежно від масштабу дії, соціальний закон відбиває наявність соціальної необхідності. Найбільш яскраво об’єктивність історичного процесу виявляється в залежності суспільства від природи, від астрофізичних чинників (на думку філософії комізму). Якими б широкими не були соціальний простір і соціальний час, людство повинно рахуватися із законами живої і неживої природи, корегувати лінію власної поведінки.
Другим критерієм об’єктивності соціальних законів є історична спадкоємність, оскільки кожне покоління починає з дії реальної основи, яку він дістав у спадщину.
Таким чином, соціальні закони є самодостатніми визначеннями, коригувати які можуть лише вимоги узгодження їх взаємодії з іншими частинами соціальної реальності у її багатоманітності.
ІІІ. Висновки.
Суспільство – один із найважливіших об’єктів філософського аналізу, найскладніша з усіх відомих науці систем, об’єднана величезною кількістю елементів систем і підсистем, що перебувають в надзвичайно складних умовах між собою.
Суспільство не є простою сукупністю елементів і підсистем, а є динамічною системою, різні компоненти й елементи якої оновлюються і перебувають у взаємодії. Суспільство – це все сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку живих систем/, способом існування яких є виробництво засобів для життя.
У роботі проаналізовані компоненти суспільства як системи за притаманними її властивостями – соціальними законами, розглянуті філософські концепції суспільства (натуралізм, ідеалізм, матеріалізм). Суспільство постає перед нами як організована, суперечлива система в розвитку з новим узгодженням її елементів.
Список використаних джерел.
1. Філософія: підручник для вищої школи // за загальною ред. В.Г. Кременя та М.І. Горлача. – 3-тє вид., перероб. та доп. – Харків: „Прапор”, 2004. – 734 с.
2. Філософія: Курс лекцій: навч. посібник. – К.: Либідь, 1991. – 456 с.
3. Філософія. Підручник для вузів. – К.:1995. – 454 с.
4. Кремень В.Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. Підручник. – К.:2005. – 528 с.
5. Філософський словник соціальних термінів / Під заг. Ред. В.П. Андрущенка. – К.:2005. – 669 с.