Наприкінці XIX століття французький соціолог Э. Дюркгейм у роботі "Самогубство" звернув увагу на те, що розрахункам з життям, як правило, передує "аномія" (буквально - "беззаконність") - стан, коли для людини ніщо не святе й не обов'язково. Але ще до Дюркгейма залежність ця була яскраво представлена в художній літературі. Згадаєте, як закінчує життя Ставрогин у романі Ф. М. Достоєвського "Біси", згадаєте глибоку мізантропію Ганни Карениной напередодні самогубства. Навіть тридцять срібників, призначених за зрадництво, втратили в очах Іуди всяку цінність і інтерес: перед смертю він кинув їх в особу жерцям-платникам. Аномія, а за нею повна апатія й - втеча в смерть!
Життєздатність тварини інстинктивно мимовільна. Життєздатність людини спочиває на волі до життя й припускає постійно особистісне зусилля. Найпростішою, вихідною формою цього зусилля є вільне підпорядкування загальнолюдським моральним заборонам, а зрілої й розвитий - робота з визначення сенсу життя, по створенню й підтримці відомого цілісного подання про бажаному, належному й коштовний, котре вірогідно для даної конкретної особистості й одушевляє, оживотворяє її в якості значимої "надзадачі".
Тема пошуків широка й многопланова, як сама філософія. Зупинимося тут лише на тих її аспектах, які істотні для проблематики персонального самовизначення.
Почнемо з того, що сенс життя по суті своєї "сверхпрагматичен" і в цьому змісті "сверхсоціален": він пов'язаний з питанням "заради чого жити" (у критичних ситуаціях - з питанням " чи потрібне взагалі життя того, щоб бути прожитим"), а не з утилітарною тематикою самозбереження й успіху в суспільстві.
Пошуки сенсу життя можна визначити як процес морально-практичної орієнтації, що розширюється, особистості. Усе починається з найпростіших моральних альтернатив, з визначення того, чого "тут і тепер" категорично не можна робити (відповідно - не можна не робити). Така первісна й неодмінна етична рекогносцировка сенсу життя. Добровільно покладаючи на себе відомі заборони, людина відкриває простір можливих, бажаних і значимих для нього - саме для нього! - покликання, або способів справжнього існування (сучасна філософія визначає цю фазу морально-практичної орієнтації як акт екзистенціального вибору).
Однак при перших же спробах реалізації покликання, що відповідає своєрідності індивідуальних задатків і запитів совісті, людина виявляє, що має справу з відомою суспільною роллю й що роль ця не одинична, а характерна для певної групи людей, уже сформованої або тільки складної зараз, у цей момент історії. Екзистенціальні пошуки "себе самого" упираються в проблему усвідомленої групової причетності (або, якщо використовувати одну із ключових категорій сучасної соціології, - у проблему ідентифікації).
Обговорюючи ідентифікацію як фазу морально-практичної орієнтації, надзвичайно важливо взяти до уваги наступна обставина. Людина завжди вже застає себе усередині певної групи (родинного й дружнього кола, класу, стану, етносу, віросповідання). Приналежності до неї він не вибирає (у тому розумінні, у якому ми говоримо, що не вибираємо батьків). Природне входження у групи (і навіть у сукупність груп, тим або іншому способу впорядковану) не залежить від волі й свідомості індивіда й задає, обумовлює багато хто його установки і якості. Останнє, однак, зовсім не означає, начебто людина - просто функція свого "соціального походження". Як особистість він не тільки може, але й повинен устати в усвідомлене й етично обґрунтоване відношення до свого кола, стану, класу, етносу, віросповіданню, - повинен визнати або відхилити їхнього достоїнства, погодитися або не погодитися з їхніми особливими нормами. Вирішуючи це завдання, особистість неодмінно утягується в проблематику морального оцінюваної історії (локальної, національної й загальнолюдської).
Можна затверджувати, що етична рекогносцировка й екзистенціальний вибір посильні для людини при будь-яких соціально-історичних умовах. На жаль, цього не скажеш про завдання соціальної ідентифікації - комплексної, найчастіше болісної, а при істотній зміні соціальних умов пережитої як "друге народження". Наскільки успішно вона вирішується, залежить від суспільства, від обсягу інформації, який воно дозволяє розташовувати, від ступеня терпимості й рівня розвитку комунікативної культури. Але найбільше успіх або неуспішність соціальної ідентифікації визначаються тим, якою мірою суспільство (починаючи з його виховних установ, кінчаючи вищими інстанціями влади) взагалі готово визнати за своїми членами достоїнство особистісної самостійності або хоча б готовність до неї.
Особистість і право
Давно замічене, що слово "право" викликає в людей два ряди істотно різних асоціацій. Одні схильні зв'язувати його насамперед зі словом "порядок", інші - зі словами "воля, рівність, справедливість". Але при цьому ні перший, ні другий ряд асоціацій не можуть бути відкинуті просто як помилкові. І ті і інші містять у собі часткову правду, оскільки свідчать про непереборний незвідний друг до другові місіях, які воно виконує.
Відбиттям цієї непереборної "двускладності" можна вважати ти обставини, що в суспільній думці протягом багатьох століть зі змінним успіхом конкурують два підходи до права, два типи право прийняття. Перший може бути назван легистським (від лат. lex - закон), другий - сугубо юридичним (від лат. jus - право, рима).
Прихильники легистського підходу бачать у праві насамперед знаряддя підтримки безпеки й порядку. Самим істотним у правовій нормі вони вважають те, що вона "продукт держави (його влади, волі, розсуду..."; вона - "наказ (примусове встановлення, правило, норма, акт) офіційної (державної) влади... Право йде від держави, його принципом (сутнісною ознакою й відмінною рисою) є владна сила, забезпеченість владним примусом". Легистське розуміння знаходить своє граничне вираження в концепціях юридичного позитивізму, що, з одного боку, ставить в основу "догму закону", з іншого боку - різними, іноді досить рафінованими способами доводить, що всяке право - це в остаточному підсумку право сили.
Прихильники сугубо юридичного підходу бачать у праві насамперед "щось об'єктивне, що не залежить від волі, розсуду або сваволі (державної) влади". У теоріях природного права ця об'єктивна даність і заданість мислиться як рівне достоїнство людей від природи; у більше пізніх, ліберально-юридичних концепціях, що успадковують вченням про природне право, у главу кута ставиться рівність у волі, одним з найважливіших виражень якого є справедливість. Таке визначальне відношення між людьми, оскільки вони усвідомлюють себе автономними й відповідальними особами. Держава у своїх законодавчих актах повинне визнати дане відношення й дати йому однозначне, загальне, формальне вираження. Роблячи це, воно підкоряє себе силі права як такого.
І в легизма, і в юридизма є своя правда. Вірно, що права немає там, де немає державного закону й державного примуса (легизм). Але настільки ж вірно, що без підпорядкування об'єктивним критеріям справедливості немає й закону в точному значенні слова, - закону, що відрізняється від наказів і указів (юридизм). Вірно, що в природно-правових навчаннях право й справедливість володіють усього лише моральної силою й у випадку падіння вдач уже нікого ні до чого примусити не можуть (докір легизма). Але вірно й те, що концепція, що не вміє (і відмовляється) розрізняти закон і право, зовсім неспроможне перед таким дивовижним фактом, як порушення закону (докір юридизма).
Протистояння легистського й сугубо юридичного сприйняття не має антагоністичного характеру. Ці погляди століттями сусідять і навіть відсилають друг до друга. Легизм простягає руку юридизму, коли, трактуючи правозаконність як продукт держави, підкреслює, що одна тільки держава володіє "правом на право": ніякі інші владні структури, що виникають у суспільстві стихійно, у порядку природничо-історичного самопливу, його не мають. Юридизм простягає руку легизму, коли визнає, що жодне зі злочинів не може залишитися безкарним і що покарання повинне виходити від земних, посюсторонних інстанцій насильства, а не просто осягати злочинця як небесна кара. Не будучи поглядами-антагоністами, легизм і юридизм не підлягають і діалектичному подоланню.
У роботі "Фактичність і значимість" (1993) німецький філософ Ю. Хабермас досить аргументовано доводить, що легистське (у його термінології "позитивістське") і сугубо юридичне тлумачення права ніколи не можуть бути наведені до повного примирення. Надія на появу цільної доктрини, що "зняла" би протилежність легизма і юридизма й об'єднала їх у декому "вищому синтезі", - це утопія правознавства. Утопічно й прагнення до досягнення повної гармонії між установкою на підтримку порядку, обумовленого за критеріями "загального добра", і захистом непорушних прав кожної людської особистості. Найкраще, на що можна розраховувати, - це визнання й терпляче використання легистського й сугубо юридичного образа думки, коли кожна зі сторін у дусі толерантності сприймає й ураховує резони іншої. У державно-правовій практиці цьому відповідала б робота з удосконалювання самої непереборної "двускладності" (у термінології Хабермаса - "контаминантності") діючого права за допомогою усе більше істотних, що усе далі просуваються угод і компромісів. Вирішальна роль у цьому процесі повинна належати демократичній дискусії (парламентської й позапарламентської).
Далі Ю. Хабермас відстоює тезу, на як варто звернути особливу увагу: стратегія не виключає того, що співтовариство, що дискутує, визнає теоретичний пріоритет однієї з концепцій, що суперничають. Цим пріоритетом, на його думку, повинне бути наділене сугубо юридичне право сприйняття. Інше рішення неможливо, оскільки саме юридизм відповідає тим принципам, на яких ґрунтується сама демократична дискусія. Він прямо пропонує такі установки, як толерантність, відкритість, готовність до визнання правоти супротивника. Але самий головне - пріоритет, визнаний за сучасним юридизмом, забезпечує плідний паритет легизма і юридизма в обговоренні (а головне - у практичному рішенні) насущних проблем діючого права.
Що відстоюється Ю. Хабермасом ідея що усталюється й розширюваної не є ні абсолютно нової, ні виняткової для сучасної юриспруденції. Її передбачення ми знаходимо, наприклад, у В. С. Соловйова у філолофсько-правових розділах його "Виправдання добра".
Наочний образ "належного синтезу" легизма і юридизма при домінуванні юридичного початку - це добре оснащений і добре оплачуваний страж порядку, що у режимі охорони порядку захищає моє життя й незалежність.
Література
1.Мілль Дж. Ст. Про волю // Про волю. Антологія західноєвропейської класичної ліберальної думки. – К., 1995.
2.Муньє Э. Маніфест персоналізму. – К., 1999.
3.Франк С. Л. Реальность и человек. - М, 1997.
4.Холл К, Линдсей Г. Теорії особистості. - К., 1997.
5.Хьепл К., Зиглер Д. Теории личности. М., 1997.