Смекни!
smekni.com

Виникнення і становлення філософської думки у Стародавній Греції (стр. 4 из 6)

Філософські вчення Платона та Аристотеля

Платон (427-347до н.е.), учень Сократа, виклав свої погляди на державу,демократію, політичні режими і форми правління у своїй відомій роботі «Держава» [35, c. 486].

У своїх поглядах на державу Платон виходив з того, що існує ідеальнадержава, ідеальний зразок і його багаторазові повторення-перекручування в реальному світі речей.

На думку Платона, висловлену ним у трактаті «Держава», головною основою ідеальної держави є справедливість. Вона полягає в тому, щоб кожному громадянину було відведено особливе заняття, найбільш відповідну його натурі роботу, тобто справедливість є відповідність реальної речі своїй ідеї, адже держава тоді є ідеальним, коли кожен громадянин діє в згоді зі своєю власною сутністю. А оскільки між людьми існують індивідуальні розходження, Платон пропонує розподіл суспільства на стани: філософів – правителів, воїнів-стражів і ремісників-виробників.

Ці стани Платон ототожнює з трьома початками в людській душі, а саме: розумним, лютим і надихаючим. У підкріплення свого аристократичного ідеалу Платон пропонував вселяти громадянам міфи про те, як бог домісив у душі людей частки металів: у душі тих з них, що здатні правити і тому найбільш коштовні, він домісив золота, у душі їхніх помічників – срібла,а в душі хліборобів і ремісників – заліза і міді [28, c. 304].

Якщо ж в останніх народиться дитина з домішкою шляхетних металів, то його переклад у вищі розряди можливий тільки з ініціативи правителів. Для Платона ідеальна будова та, де кожен громадянин тотожний у своїхінтересах суспільному цілому, не являє собою ще особистості, що претендує на індивідуальному самоцінність і повну автономію у вчинках. У нього держава і цивільне суспільство представлені в єдиному, цілісному, нерозчленованому понятті [21, c. 113].

Ідеї Платона (як і атоми Демокріта) були наслідком розвитку принципу індивідуальності, типової для античності, бо ця індивідуальність не містила в собі нічого особистісного. Звідси гуманістична тенденція платонізму, успадкована ним від софістів і Сократа, має вкрай об'єктивістсько-космічний характер. Водночас гуманістичний «заряд» платонізмузберігається в численних його модифікаціях протягом усього середньовіччя, проходячи через Відродження і Новий час аж до наших днів.

У 367р. до н.е. слухачем «Академії» Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в «Академії» Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі роботи [23, c. 32].

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою «Органон» («Знаряддя»). Головною ж його філософською працею є «Метафізика». При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова «метафізика» ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси «те, що після фізики», тобто «метафізика» [18, c. 61].

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє «першу» і «другу» філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але «друга». Предметом «першої» філософії є не природа, а те, що існує за нею. «Перша філософія, за Аристотелем, – наука «найбільш Божа» у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є «божественні предмети». Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог – це тільки «одне з начал». Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі «начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче». Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – пан логіст [26, c. 246].

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні [29, c. 84].

Отже, філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.


РОЗДІЛ 3. ЗАНЕПАД ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

3.1 Епікурейство як один з основних напрямків філософських ідей

Епікурейство – школа античної філософії, заснована Епікуром в Афінах. Епікур опирався на головні положення філософії Демокрита (вчителем Епікура був послідовник Демокрiта Навсіфан). Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокрита рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура – поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник – атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності» [29, c. 277].

Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту появи в людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — цей «соціальний атом» - набуває в собі (а не в космічному світопорядку, котрий розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення. В цілому, головна увага Демокрита звернена на закони існування об'єктів (людина теж лише об'єкт), у Епікура — до суб'єкта. Епікура хвилює не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного водіння [27, c. 96].

Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань. Тут слід звернути увагу, що йдеться саме про «відхилення» від страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.

Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про «перший двигун» Аристотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадкові, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи.

Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі—рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні уявлення, тотожні спогадам) [19, 85].

Отже, Епікур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю [17, c. 134].

Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителів наступних етапів еллінської епохи, зокрема Риму.

3.2 Стоїцизм та скептицизм як матеріалістичний напрям грецької філософії

Батьківщиною стоїцизму є Греція, тут почав вчити і заснував свою школу Зенон (бл. 300 р. до н. Е..). З творів Зенона до нашого часу не дійшло жодного. Дослідники античної філософії викладають і аналізують вчення стоїків раннього періоду «в цілому», і сказати, що саме з цього вчення належить Зенону, а що послідовникам, в більшості випадків неможливо. Зенон першим ввів поділ філософського вчення на три частини: фізику, етику і логіку. При цьому сам він на відміну від деяких своїх послідовників логіку ставив на перше місце, фізику на друге, етику на третє [7, c. 243].

Вчення ранніх грецьких стоїків ставило своїм завданням відповісти на запитання про сенс і мету життя, і складалася як цілісна політична система (у боротьбі з ворожим епікуреїзмом), в рамках якої відповідь на будь-яке конкретне питання можливе тільки в тому разі якщо він добре обґрунтоване.

Зенон, наприклад, вчив, що мета людини жити «згідно з природою». Жити згідно з природою, продовжує Зенон, це те ж саме, що жити згідно з доброчесністю: сама природа веде нас до доброчесності. «І навпаки, жити добродійно - це значить те ж, що жити з досвіду всього, що відбувається в природі, тому що наша природа є лише частина цілого.

Отже кінцева мета визначається як життя, в якій ми утримуємося від усього, що заборонено законом загальним, а закон цей вірний розум, всепроникний, тотожний з Зевсом, направником і розпорядником всього сущого. Це є чеснота, рівно поточна життя щасливої людини, в якій все відбувається згідно з божеством кожного і служить волі загального розпорядника» [35, с. 568].