Смекни!
smekni.com

Гуманізм і гуманітаризм: спільне і специфічне (стр. 1 из 3)

Вважається майже загальноприйнятим, що виникнення гуманізму в своїх філософських витоках пов'язане з Просвітництвом — новою ідейною установкою на розуміння самої людини як історичного діяча. Гуманізм став візиткою епохи Просвітництва. Значною мірою це правильно.

Водночас питання «гуманізму» для філософів, які добре знають філософську традицію, не стає глобальнішим, ніж проблема уявлень про статус людини в різних світських і релігійних моделях світорозуміння, в різних філософських теоріях і системах ще із стародавніх часів. Стародавній гуманізм (без визначення цього поняття) є у філософських системах Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита, Епікура, Лукреція, Перикла, Протагора та інших мислителів Стародавньої Греції та Риму. Хоча гуманізм у цих суспільствах ще не став загальноприйнятим світоглядом та ідеологією суспільного розвитку, але проблеми людини і людства різною мірою в них обговорювалися.

Традиційне суспільство несло в собі зародок гуманізму. Але в жодному конкретному суспільстві (Стародавня Греція, Рим, Стародавній Єгипет, Персія, Вавилон та інші) гуманізм не оформився навіть у стійку філософську або суспільно-політичну течію, де б людина розглядалася як мета розвитку, як «міра всіх речей». Тому й поняття гуманізм не оформилося як викінчене, вплетене в систему категорій суспіль­ствознавства. В одних філософських системах людина наближалася до «людини гуманістичної» (як людина духовна, людина — носій прекрасного і моралі), в інших вона трактувалася як «бог серед тварин» і «тварина серед богів» (стародавні міфи про Олімп), де духовне, розумне надано їй богами. У проміжках між цими крайнощами існували змішані системи. Дещо змінилося в суспільствах, де почала домінувати авраамістична релігійна традиція (іудаїзм, християнство, іслам). Традиції конфуціанства і буддизму мають інші витоки і потребують спеціальних досліджень. Якраз в авраамізмі (усі три релігії побудовані повніше або значною мірою на стародавніх іудаїстських текстах, хоча християнство та іслам — це своєрідний протестантизм щодо класичного іудаїзму) ми зустрічаємося вже з більш-менш стійкими виявами гуманізму, оскільки людина роз­глядається як творіння Бога. Не випадково гуманізм сильніше розвинувся в Західній і Центральній Європі, де поширилася католицька версія християнства, яка була найближча до семітського авраамістичного духу. Православ'я негативніше ставиться до простої людини (холоп, раб і т. п.).

Відкрито про себе гуманізм заявив як світоглядна, культурно-художня течія в епоху Відродження. Заведено вважати, що ця епоха була запереченням Середньовіччя з пануванням у духовному житті релі­гійних догматів і церкви (економічне і політичне життя ми тут не аналізуємо). Дуже часто Середньовіччя і Відродження подаються як антитези. Такий деструктивний погляд на історію особливо домінував у марксизмі-ленінізмі, коли Середньовіччя вважалося «темною варварською епохою», періодом «тоталітаризму і мракобісся». При цьому «не помічали», що Відродження відбулося при підтримці тієї ж католицької церкви, яка замовляла твори, що сьогодні розглядаються як культові для Відродження (твори да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, Тиціана, Веласкеса, Гойї та інших), відкривалися університети (в містах Болонья, Париж). Хоча не можна, безумовно, забувати про інквізицію і про боротьбу церкви з позитивною наукою. Отже, сучасний культ Відродження як епохи розвитку мистецтва, науки та філософії того періоду і повне заперечення ролі авраамізму в розвитку сучасної цивілізації варто розглядати обережніше через антагоністичне і неантагоністичне зняття суперечностей, а діалектичний закон заперечення вимагає зняття антитез як створення нової якості. Поступово релігія (і церква) та наука знайшли шляхи відносно мирного співіснування. Марксизм-ленінізм був налаштований до західної суспільної науки більш вороже, ніж католицька релігія. А скільки мільйонів «власних Джордано Бруно» було знищено в СРСР та країнах «народної демократії», важко сказати точно. Виважений підхід до розвитку гуманізму в католицькій і протестантській Європі дає підстави зробити деякі попередні висновки:

• по-перше, справді, ми маємо справу з реальним дуалізмом: традиційне суспільство Середньовіччя, яке трансформувалося в буржуазне суспільство, де позиції католицької та протестантської церков збереглися в суттєво зміненому вигляді, але мають значний духовний, політичний і морально-побутовий вплив; і антитрадиційне, модерністське технократичне суспільство, де традиції Відродження зберігаються в позитивній суспільній науці, яка вільна від теологічного впливу. Обидва «суспільства» — традиційне і антитрадиційне — це дві сторони однієї медалі сучасного західного суспільства;

• по-друге, синхронно з католицькою і протестантською Європою існували традиційні суспільства на основі православ'я, іудаїзму, ісламу, які були під більшим впливом релігійних догматів і церкви, де гума­нізм як духовна, культурна, філософська течія практично не пробив собі дорогу самостійно. Так, у країнах Арабського халіфату зафіксовані лише поодинокі випадки появи гуманістичних ідей, і ще донині ми спостерігаємо сплески традиціоналізму фундаменталістського спрямування, який ставиться вороже і до досягнень Відродження, і взагалі до західноєвропейської культури. Окремо стоїть Московія, а потім Російська імперія («третій Рим»). Тут гуманізм сприймався вороже, а церква була базою боротьби з гуманізмом, чи то він був російського, чи західного походження. Тільки Петро І ліквідував домінування православної церкви в духовному і культурному житті, і Відродження прийшло в Росію із Західної Європи, передусім з Італії, а також і через Україну (особливо в царині науки і освіти).

Крім того, в епоху Відродження гуманізм поступово проникає в духовні догмати католицької і протестантської церков. Наприклад, у Фоми Аквінського людина піднімається над видовим буттям не тільки високими намірами, вірою й діями, а й моральною гідністю. Вона і в житті, і після смерті залишається людиною. Вона не може бути «обожненою». Фактично це і є гуманізм, але в схоластично-догматичному вигляді.

Отже, теза про те, що гуманізм формувався як заперечення традиційного суспільства й релігії, не зовсім правильна. Якби гуманізм не існував у зародкових формах у традиційних суспільствах і світових релігіях, то він би не розквітнув в епоху Просвітництва, яка була частково революцією свідомості, але ще не стала революцією ні у формах власності, ні у виробничих відносинах, ні в політичному житті. Феодалізм, панування церкви в суспільному житті спокійно співіснували з Просвітництвом як формою мислення і творчої діяльності. Якщо останні заходили в сутнісний конфлікт з феодальними відносинами і церквами, то у феодалів і церков було достатньо засобів, щоб зламати, заборонити діяльність учених, митців, літераторів. Виважений підхід до Просвітництва показує, що, хоча в ньому були революційні моменти, він по суті був реформаторською течією, яка могла існувати тому, що інтереси феодалів та інтелектуалів частково збіглися на ґрунті протидії всевладдю церкви. Самі католицька і православна церкви з їхнім прагненням поставити себе над владою (і навіть над імператорами та королями) підштовхнули феодалів на дії, спрямовані на обмеження влади церков. Діячі Просвітництва допомагали в цьому феодалам, які здійснили жорсткі кроки щодо обмеження влади Папи Римського (захоплення папського престолу і маніпуляція виборами пап, авіньйонський полон пап і т. п.) і патріарха московського (ліквідація цієї церковної посади Петром І і передача контролю над церквою Священному Синоду, який був підконтрольним російським імператорам). Інші православні патріархати (в тому числі Константино­польський) ще раніше втратили більшу частину своїх впливів, а протестантські церкви не претендували на контроль над світською владою.

Тому Відродження більшою мірою є реформістським рухом, який не був спрямований на повну десакралізацію світу, а навпаки, — на подолання нежиттєвих моделей мислення середньовічної схоластики і на підпорядкування релігії та церкви інтересам влади (спочатку феодальної, а потім буржуазної). Еліта Відродження бачила «новий час» як повернення до одухотворення світу, звільненого від відчужених кайданів схоластики, наближення людини до Бога більш близького і зрозумілого (особливо в протестантизмі). «Еллінізм» Ренесансу є деяким поверненням до дохристиянської культури, коли боги спілкувалися з людьми і могли мати спільних дітей — героїв, а в християнстві бачилося продовження грецької цивілізації як більш людяної, ніж в епоху Середньовіччя. Нове відкриття Європою давньогрецької культури, філософії, міфології приходило як олюднення середньовічного світогляду, мистецтва, науки, освіти. Це і було народження середньовічного гуманізму на діалектичній основі — як розвиток на новому історичному ґрунті натурфілософії, суспільної науки в цілому. Негатив візантизму як тоталітарного суспільства, сатрапії, був більше успадкований православ'ям Московії та її царями.

Отже, неупереджений аналіз Відродження дає нам підстави зробити два висновки: по-перше, гуманізм повернувся не просто як заперечення середньовічної антропології, а як її подолання шляхом заперечення згідно з законом діалектичного мислення, не як чиста революція, а як консервативна революція у формі реформізму, де революція і еволюція поєднані; по-друге, гуманізм повернувся у двох формах: а) раціонального, світського гуманізму на базі науки; б) ірраціонального релігійного гуманізму на базі модернізації католицизму і протестантизму. Ці дві форми гуманізму розвивалися паралельно або заходили в суперництво. Для характеристики гуманізму обох форм існує критерій — чи стоїть людина в центрі картини світу і що взагалі розуміється в кожному конкретному випадку під категорією «людина». Ідеалом раціоналістичного, світського гуманізму є людина як центр світу, міра всіх речей, а ЇЇ розвиток — як мета суспільного розвитку. Людина в такому баченні є не тільки окремою особистістю, а й траєкторією розвитку суспільства. Теоцентричний Всесвіт (у центрі — Бог) перетворюється на антропоцентричний (у центрі — людина). Ірраціональний релігійний гуманізм бачить людину стражденну, приречену завжди залишатися такою, якою вона є, але яка має шанс наблизитися до Бога («рай») моральним удосконаленням, добрими діями щодо церкви та інших людей, дотриманням релігійних догматів. Тому, коли йде мова про гуманізм як світогляд, напрям розвитку суспільства, науки, освіти, виховання, потрібно задати додаткове запитання: власне про який вид, тип, форму гуманізму йдеться, і залежно від уточненої відповіді будувати подальші моделі, теорії, концепції. В цьому разі стає зрозумілим — абстрактного гуманізму не буває. Є конкретний тип, форма гуманізму, який будується на конкретній світоглядній основі.