Початок італійського гуманізму
Данте Алігьєри (1265-1321). Свій гуманістичний світогляд Данте виклав насамперед у безсмертній «Комедії» Боккаччо перейменував її в «Божественну комедію», потім у трактатах «Бенкет» і «Монархія». Його літературну й ідейну творчість становлять єдність. Елементи нового, що народжується світогляду Ренесансу втримуються в його поетичній творчості. Християнську догматику Данте приймає як незмінну істину, однак дає новий виклад відносини божественного й людського. Він не протиставляє ці початки, але бачить їх у взаємній єдності. Бога не можна протиставляти творчим силам людини. Людина детермінована двояким способом: з одного боку, богом, з іншого боку - природою. До блаженства, таким чином, ведуть два шляхи: філософське повчання, тобто людський розум, і «духовне повчання», що виходить від святого духу. Підкреслення божественного в людині виступає як відхилення від середньовічних традицій, за це Данте був підданий критиці й засуджувався томистами.
Гуманізм Данте повний віри в сили людини. Людина сама відповідає за своє благо, що вирішує тут є його особисті якості, але в жодному разі не багатство або успадковане положення Про Дантові «Комедії» Ф. К. Шалда написав: «Не знаю у всій світовій літературі добутку, що несло б у собі більше любові до землі й до тілесності, чим пісні Раю. Не слухайте тих, хто говорить, що Дантів добуток аскетичний або загробний. Зміст його саме зворотний. Данте, мислить як поет конкретності, його божественний вірш повний земних реальностей. Навіть у момент найбільшого відторгнення думки він не відчуває земне як тягар або перешкоду...». Данте зазнав впливу від латинського, добре знав Сигера Брабантського, не були йому далекі й неоплатонівські тенденції середньовіччя, що виходили від Псевдо-Діонисия Ареопагита. Знайомство з навчанням Аверроеса про можливості й про активність розуму приводить Данте до розуміння того, що завданням людства є реалізація можливостей розуму, насамперед теоретичного, втілення їх у практичній діяльності. Політичний, антицерковний зміст своєї позиції він розробляє в «Монархії». Церква повинна займатися питаннями «вічності» , земної ж справи є долею людей, які прагнуть до створення суспільного устрою, що допомагає реалізації людського існування, заснованого на щасті, блаженстві, загальному й міцному світі. Данте належав до тих ідеологам, які свій гуманізм з'єднували з теорією так званої двоїстої істини.
Концепція Данте містить багато наївних і схоластичних аргументів, але вона сильна своєю основною ідеєю: все людське (і політика) повинне бути підлегле людському розуму.
Один із представників італійської гуманістичної думки - Марсилій з Падуї (1278-1348) - сформулював у своєму політичному навчанні (трактат «Захисник миру» ) республіканські ідеї, угадавши події буржуазних революцій XVII-XVIII сторіч.
Він дійшов висновку, що ні церква, ні державу не мають божественної природи, але є різними формами людської влади й громадської організації людей. Як і Данте, він виходив із двох основних передумов людського щастя: миру й влади монарха. Верховенство належить народу, громадяни мають законодавчу владу, свою волю вони виражають на зборах голосуванням. Ідея про те, що народ є джерелом усякої влади, відрізняє його концепцію від схоластичної середньовічної й наближається до більше пізніх концепцій про суспільний договір.
Марсилій черпає із праць Аристотеля, але зовсім іншим способом, чим середньовічні схоласти. Аристотель є для нього єдиним джерелом раціонального пізнання. Біблію він використовує лише як ілюстрація. Хоча Марсилій був переконаним католиком, його вчення про природну природу влади держави об'єктивно допомагало зруйнувати схоластико-феодальну ієрархію цінностей.
Франческо Петрарка (1304-1374) уважається «першим гуманістом», його називають «батьком гуманізму». Великий пропагандист античної культури збирав справжні латинські тексти. Його збори класичних латинських текстів було у свій час унікальним.
До античної культури й утворення він підходив історично, не вбачав у них лише минуле золоте століття й загублений рай, але намагалася спадщина античності найбільше точно й зрозуміло донести до сучасників. Греції він волів Рим і не сумнівався, що Рим є класичним зразком цивілізації взагалі. Цікавився він і середньовічні традиції, і Августином. Петрарка - один із творців нової європейської лірики, автор знаменитих сонетів до Лаури, патріотичних віршів і віршів гнівних, звернених проти папської курії. У його поезії чітко звучать гуманістичні ідеї Нового часу. Петрарка разом з Данте й Боккаччо є засновником італійської літератури. .
Данте ще приймав «вічність» у розумінні схоластів, Петрарка ж її повністю відкидає. Його полемічний трактат «Про власне незнання й незнання, інших» спрямований проти аверроїзму, а вчення про двоїсту істину істотно відрізняється від полеміки Фоми Аквінського, якого він, втім, взагалі у своєму трактаті не згадує. Він відкидав культ авторитету, однак при цьому не відкидав Аристотеля, але висміював «дурних аристотеликов», їх схоластичний, надуманий спосіб ведення суперечок. Затверджував, що університети пізнього середньовіччя занепадають, їхні викладачі позбавлені побожності, шкодять доброму ім'ю теології, що вона здобула в епоху «батьків церкви». Підкресленням власного незнання він виражає ідею незалежності свого мислення від схоластичної університетської вченості.
Християнство він приймає, але лише в його несхоластичній інтерпретації. Він відмінюється також до ідеї активної самореалізації людини, його антропоцентризм виступає як противага середньовічному теоцентризму. Цікавили Петрарка насамперед внутрішні, етичні проблеми людини, що є ознакою індивідуалізму епохи Ренесансу. У філософському діалозі «Моя таємниця» він розкриває найглибші внутрішні конфлікти людини й способи їхнього подолання. Творчість Петрарка відрізняється земним характером, повним розумінням радостей і страстей людини Петрарка вплинула й на розвиток гуманізму в Чехії; в 1356 р. він відвідав Прагу, відома його переписка з Карлом IV, Арноштом з Пардубиц, Яном зі Стржеди, що ставиться до 1351-1368 р. .
Серед тих, хто сприяв створенню нових, гуманістичних традицій в італійській культурі, був друг Петрарка, флорентієць Джованні Боккаччо (1313 - 1375), що у своєму «Декамероні» висміював дурне й брехливе духівництво, вихваляв розум, енергію, повнокров'я нового міського класу. У його творчості відбилися типові риси Ренесансу: земний характер, тілесна чуттєвість, практичний утилітаризм, що він виражає живих, позбавлених алегорій мовою.
До послідовників Петрарка в області аналізу старих трактатів належить, між іншим, Колуччио Салутаті (1331-1406), що збирав старі тексти й постачав їхніми анотаціями. Він мав великий вплив на наступних флорентійських гуманістів, наприклад Паджио Браччиолині й Леонардо Бруни Салутаті будить інтерес до вивчення грецької літератури. За його запрошенням в 1397 р. у Флоренцію прибуває візантійський учений Мануель Хризолорас, щоб викладати грецьку мова. Він привозить із собою грецьку літературу й першим у Європі пише підручник грецької граматики. Все це мало велике значення для розвитку італійського гуманізму.
До видатних гуманістів XV в. належить і Лоренцо Валла (1407-1457), чудовий філолог, один із засновників методу порівняльного аналізу, що він застосовував не тільки до трактатів Тита Лівія, але й до Нового завіту. Він відкидав схоластичну логіку, висуваючи проти її риторизм Цицерона як спосіб, що допомагає людині по-новому мислити й дискутувати. Більший розголос одержало і його розкриття недійсності так званого Дарунка Костянтина - документа, що був відомий як юридична основа світської влади папства. Валла спростовує його дійсність, приводячи як історичні, юридичні, так і філологічні аргументи. В етиці Валла близький до епікуреїзму й воліє його стоїцизму. Він підкреслює природність людини, думає, що доброчесним є все, що ставиться до життєво важливого інстинкту самозбереження, тому ніяка насолода не є аморальним. Етика Бали є індивідуалістичною. Велике значення має й те, що відновлення й пожвавлення епікуреїзму повертають у філософську свідомість епохи забутий античний атомізм.
Платонізм ренесансу
Гуманізм Ренесансу в Італії у великому ступені орієнтувався на Платона. Ця тенденція, що опирається на можливості, що розширюються, пізнання справжніх добутків античності, була мотивована необхідністю виступити проти схоластичного Аристотеля, його інтерпретації томізмом. Платон в філософії Ренесансу стає символом прогресу В уявленні платоніків Ренесансу Аристотель був лише «фізиком», у той час як Платон - «філософом», «мудрецем» (sapiens), його філософія вважається синтезом всієї філософії минулого, а також теології - грецької науки, що включає орфизм, пифагорєїзм і східні доктрини.
Платонізм Ренесансу представляв Платона в дусі поглядів Августина й Апулея Луций Апулей - римський письменник, що жив приблизно в 125 - 180 р. Найкращий його добуток - «Метаморфози», називане також «Золотий осів». У флорентійської платонівської Академії Платон уважався «богом серед філософів», підкреслювалося велике значення його ідей для християнства, зокрема з погляду філософської розробки концепції двоїстої природи людини. У питанні про відношення філософії й релігії флорентійський платонізм відстоювало розуміння, відповідно до якого філософія є надійним знанням про людину, про світ і про бога, що найбільше повно представлено у творчості Платона і його послідовників. Всі платоніки вважали релігію філософсько-теологічною доктриною (також і культовим інститутом).
Для інтеграції Платона в цю епоху певну роль грали й традиції в дусі Гребля. Не можна також обійти той факт, що при загальній конфронтації платоніків і аристотеліків деякі представники платонізму виступають і в дусі примирення Платона з Аристотелем. Цей підхід, властивий насамперед візантійським традиціям, і був перенесений на Захід Зокрема, в особі кардинала Іоанна Бессариона (1395 - 1472), учня Платона, що відстоювало ідеї свого вчителя й у той же час примирення, що допускав можливість, Платона й Аристотеля (він переводив роботи Аристотеля), проти чого виступав Пикоделла Мирандола. По суті спори між платонізмом і аристотелізмом періоду Ренесансу в XV в. велися не зовсім чітко, допускалися компроміси.