З міркуваннь Сатлера можна зробити висновок про те, що він вважає, що для пізнання живого як цілісності, потрібний новий тип методології, принципово відмінний від класичного біологіного пізнання. Він вважає, що розробкою такої методології, не традиційної, а нової некласичної має займатися така галузь як біофілософія. Виходячи з міркуваннь Саттлера можна зробити висновок про його переконаність в тому, що явище життя не можна звести до всіх основних - (фізичних, хімічних й інших) явищ, і, разом з тим, воно виникає на їхній основі, вбирає їх у себе, існує в тісному сплетенні з ними як зі своїм оточенням, причому це сплетення настільки тісне, що представляє єдину систему, розчленовування якої в процесі вивчення неприйнятно, оскільки приводить до помилкових перекручувань. Крім того, з вище викладеного напрошується висновок, що життя з'явилося підставою для виникнення такого явища як пізнання. Адже тільки живі істоти в змозі пізнавати світ.Отже, за Сатлером біофілософія – це уявлення про живе як цілісність, яке не зводиться до фізичних, чи хімічних характеристик живого. Проблема розкриття сутності живого в теоретико-методологічному плані як раз полягає не в зведенні форм життя до фізико-хімічних характеристик, а в виведенні їх одної з іншої – від простих до все більш складних, до тієї точки, де життя як біологічне явище органічно переходить в соціальне. У цьому відношенні для осмислення сфери біофілософії перспективною є позиція теорії коеволюції – взаємообумовленого, сполученого, гармонійного розвитку системи "природа – життя – суспільство". Зокрема М. Рьюз, спираючись на теоретичні дослідження своїх однодумців і колег – Ч. Ламсдена і Е. Уілсона, дійшов висновку, що існує деякого роду вроджений обмежувальний початок у психіці людини (з відповідним йому фізичним субстратом у мозку), що направляє наше мислення і впливає на нього. Ламсден і Уілсон, зробивши спробу інтегрувати нашу культурну природу з лежачим у її основі біологічно генетичним субстратом, пишуть наступне про генетичні правила: існуючу інформацію про пізнання можна організувати найбільше ефективно на основі генно-культурної теорії, підрозділяючи епігенетичні правила на два класи, що послідовно виникають усередині нервової системи. Первинними епігенетичними правилами є переважно автоматичні процеси, які рухаються від сенсорної фільтрації до сприйняття.Саме вони, по переконанню М.Рюза впливають на сприйняття й організують обробку сенсорної інформації про світ і про нас самих. Епігенетичні правила іншого, більш високого порядку, так називані "вторинні епігенетичні правила" перетворять сприйняту базисну інформацію в напрямку оцінки самого сприйняття, що саме і робить людину здатною віддавати перевагу одним "культурогенам" у порівнянні з іншими.
Вперше поняття "культуроген" було введено в лексикон еволюційно-епістемологічною теорією Е.Уилсона. І хоча вона припускає узгодження, здавалося б, несумісного, насправді, поняттям "культуроген" автор концепції позначає дуже широкий спектр супутніх понять і навіть будь-яку окремо узяту одиницю культурної інформації: артефакт, специфічний фрагмент людського поводження і т.д. Для нас ясно те, що в самому змісті цього поняття відбивається коеволюційна насиченість, що пронизує і всю авторську позицію.
Відповідно до теорії, що її відстоює Е.Уілсон, а слідом за ним Ч.Ламсден, у людській психіці присутня еволюційно закладений обмежувальний початок, відмінний і далекий від тваринного інстинкту, чи навіть того феномена, що одержав назву інстинкту самозбереження. Автори нової теорії говорять про обмежувальний початок у психіці як про регулятор, генетично обумовлений й відображаючи схильність, перевагу, яка випливає на людину у її діяльності і поводженні. Відповідно до теорії Уілсона-Ламсдена, весь напрямок розвитку людського мислення виявляється переддетермінірованим генно-культурними механізмами.
Така постановка проблеми розвертає дослідження в напрямку пошуків відповіді на питання про шляхи і механізми здійснення взаємозв'язку генетичної і культурної еволюції, чи, у даному контексті, коеволюції біогенетичного і пізнавального.
По-новому біологічний зміст таких глобально-еволюційних проблем, як проблема обґрунтування і пояснення умов переходу від неживого до живого тлумачився з позиції теорії самоорганізації і синергетики, проблема опису виникнення порядку з хаосу – також стосується загальнонаукових задач глобально-еволюційного, синергетичного плану. Проблема коеволюції, тобто погодженого спільного протікання розвитку деякої цілісності, в філософії науки була вперше сформульована як проблема співрозвитку природного і соціального в межах біосфери. Завдяки еволюційному підходу стала можливою побудова сучасної концепції глобального еволюціонізму, в межах якої еволюція розуміється як єдиний, незворотний глобальний процес, з єдиних позицій описуваний у макро- і мікрогалузях еволюції, і гіпотетично застосовний до процесів, що відбувають у Всесвіті.
Наряду з розробкою проблем біофілософії на Заході, в вітизняній традиції також виникли певні гілки дослідження цієї проблематики. Теорія генно-культурної коеволюції серед вітчизняних філософів викликала широку дискусію, що знайшла відображення, зокрема в книзі Р.С.Карпинской і С.А.Никольского “Социобиология. Критический анализ” [10]. Вперше у вітчизняній філософській літературі термін " біофілософія " запропонувала Р.С.Карпінска(1993р.) для позначення деякого самостійного науково-філософського підходу, що фіксує новий синтез біологічного і філософського знання. Такий специфічний напрямок пізнання дійсності як би підводить підсумки дослідженням філософських проблем біології на порозі третього тисячоріччя і ставить задачу їхнього збагачення проблематикою онтологічної, соціальної й аксіологичної значимості життя. Проблеми біофілософії, переважно в аксіологічному та етичному аспектах, цікаво представлені в роботах М.М.Кисельова.
На думку Карпінської, аналіз теоретичних передумов формування біофілософії припускає усебічне творче осмислення – з виявленням усього позитивного – минулих і існуючих сьогодні концепцій гілозоїзму і пантеїзму, преформізму і епігенезу, механіцизму і віталізму, креаціонізму і зв'язаного з ним теологізму, філософії життя і життєвого пориву. Утім, таке осмислення з неминучістю повинне супроводжуватися переглядом деяких фундаментальних світоглядних уявлень, зв'язаних з формуванням нової універсальної науково-філософської картини світу.
Концептуальним ядром біофілософії Карпінська вважає поняття життя, що у наш час здобуває статус багатозначної філософської категорії й основного принципу розуміння сутності світу і людського існування в ньому. Витоки сьогоденних спроб здійснити синтез філософських уявлень про живе розпочались приблизно в 60-ті роки ХХст., коли вітчизняні вчені приділяли особливу увагу розробці онтологічних, гносеологічних і методологічних засад дослідження феномена життя. У 1964 році колектив натуралістів і філософів опублікував книгу “Про сутність життя”. У 1967 році, в Києві вийшла етапна робота Костюк Н.Т. "Про сутність живого". Була почата спроба з нових світоглядних і наукових позицій розібратися з питаннями:"Що таке життя? Яка його сутність?". Відповіді на поставлені питання осмислюють не тільки теоретичні і експериментальні дослідження, але й філософський аспект явищ життя, тому що проникнення людської свідомості в сплетення процесів різного ступеню організованості живої матерії немислимо без ефективних методів і засобів філософської рефлексії. У 1969 році побачила світло монографія В.И.Кремянського "Структурні рівні живої матерії. Теоретичні і методологічні проблеми", у якій даний аналіз організмічних концепцій і теорій " інтегративних рівнів ", формулюються принципи дослідження процесів виникнення нового в живій природі, визначаються джерела, умови і діючі причини самоорганізації предбіологічних і живих систем. [13] Через п'ять років (1973р.) вийшла у світло робота "Філософські проблеми біології", присвячена інтегративному аналізу філософських проблем еволюційної теорії, генетики, молекулярної біології, біокібернетики. Велика увага в ній приділена методологічній проблемі взаємодії наук при вивченні живого, а також системному підходу в біології.
Фундаментальні дослідження київської школи філософії біології в 60-80 роки були представлені роботами Костюк Н.Т., Депенчук Н.П., Кисельов Н.А., Крисаченко В.С., Пікашова Т.Д., Сидоренко М.М., Приймак О.Г., Сидоренко Л.І., Огороднік І.В. та ін., в яких зроблені вагомі гносеологічні і методологічні узагальнення, що є основою для більш широкого підходу – біофілософії. Концептуальне обґрунтування останньої реалізується в підготовці Інститутом філософії РАН серії книг під загальною назвою : " Філософський аналіз основ біології". Перша книга "Природа біологічного пізнання" вийшла у світло в 1991 році. Колективна праця "Біофілософія" – у 1997 році. Ведеться робота над третьою книгою "Життя як цінність."Світоглядній проблематиці біології були присвячені дослідження Фролова І.Т., Мамзіна О.С., Пастушного С.О.,Р.С.Карпінської, И.К.Лісеева, А.П.Огурцова [11] і багатьох інших. Під керівництвом Р.С.Карпінской підготовлена колективна праця "Біологія в пізнанні людини", у якому акцентована увага на природничонаукових і соціокультурних засадах філософії біології.